А от Іван Романович — справді добрий чоловік.
"Так-так-так!" — підтакнув мотор.
Лелека
Човен торкнувся піщаного берега. Рудий вискочив, чобітки, що досі лежали на дні човна, наскочили Максимкові на ноги й так стрибонули, аж Іван Романович засміявся.
— Та й спритний ти, хлопче: стрибаєш, мов заєць.
Хіба так стрибнув би у білих черевичках?
— Ну, побігайте собі з Рудим, а я порибалю. То добре, що взяв чобітки — не поріжеш ноги осокою, та й болота не страшно. Рудий! Не відходь од Максимка!
"Гав!" — тобто "Слухаюсь!" — відказав Рудий. Йому й самому кортіло побігати. А що вже казати про Чапа з Чалапом! Вони ж застоялися. Тому підскакували, притупували, хотіли полізти у воду, але Рудий не дозволив.
"Грр! Гав-гав!"
Чап з Чалапом подалися від води і помчали, спочатку зариваючися в сипкий пісок, а далі й по твердому березі. Рудий не відставав ні на крок. Максимко зрозумів, що собака не дозволить чобіткам бешкетувати — можна не боятися прикрощів.
— Тут можна гратися в піжмурки, — гукнув Максимко.
— Граймося! — зрадів Чап.
— Граймося! Граймося! — підхопив Чалап.
Але Рудий гратися в піжмурки не схотів. Бо він би відразу знайшов Максимка, хоч би як добре той заховався, а Рудого знайти Максимкові — зась! Та ще й загрузне, чого доброго, в комишах, загубить Чапа або Чалапа, а то й обох разом.
Максимко трохи образився на Рудого і вирішив потихеньку втекти. Тільки то була марна справа: Рудий удавав, ніби не помічає Максимкової втечі, і коли той був певен, що втік, пес одразу прибігав до нього і голосно гавкав. Ось який хитрий Рудий!
Аж тут Рудий зненацька завмер. Незважаючи більше на Максимка, пес прислухався, принюхався і побіг у комиші. Максимко вже не бачив його, тільки гавкіт чув — то ближче, то далі. Ой… а це що таке?! З комишів вискочив величезний довгоногий птах і, махаючи одним крилом, побіг просто на Максимка. Максимко з ляку дав драла. Але Рудий все гнав птаха до човна, де вудив рибу Іван Романович.
Той уже залишив вудку і вийшов назустріч, прислухаючись до гавкотіння собаки. А коли побачив птаха, закричав:
— Тубо, Рудий! Не смій! Тубо!
Рудий відскочив од птаха, але не спускав з нього ока. Максимко кинувся до Івана Романовича: хіба ж не страшно такого величезного і дзьобатого?
Птах зупинився, якось дивно зашипів і заклацав дзьобом — мабуть, хотів ще дужче налякати.
— Лелека, — сказав Іван Романович. — Поранений, летіти не може.
Максимко придивився: одно крило в лелеки звисало, а на пір'ї червоніли плями крові.
— Якийсь поганець підстрелив, — насупив брови Іван Романович. — Треба зловити, бо загине.
— А він не кусається? — з острахом запитав Максимко.
— Не підставляй лице і бережи очі. Стань отам і махай картузиком. Тубо, Рудий! Не можна!
Іван Романович почав підкрадатися до лелеки. Лелека побіг у той бік, де стояв Максимко. Чап з Чалщіом підскочили, а Максимко пронизливо заверещав і замахав картузиком. Птах кинувся в другий бік, а тут на нього загарчав Рудий. Тим часом Іван Романович все ближче підступав до лелеки. Ось кинувся вперед і схопив лелеку за цибаті ноги.
Лелека виривався, бив здоровим крилом, і, мабуть-таки, здорово подзьобав Івана Романовича. Але той, не звертаючи уваги, обхопив птаха за тулуб і затиснув дзьоба рукою. Мовляв, не дзьобайся, ніхто тобі лиха не вдіє.
— Максимку! Ану витрушуй мою сумку!
Максимко кинувся до великої сумки, розпустив на ній "блискавку", висипав на берег усе, що там було, і приніс до Івана Романовича. Той спершу всадив у сумку цибаті лелечі ноги й обережно натиснув на спину. Лелека хоча й пручався, але присів. Іван Романович оглянув поранене крило.
— Шротом стріляли. Рана не одна, але, здається, неглибокі. Гадаю, що загоїться, вдома зроблю йому перев'язку. Поживе в мене, поки одужає. Ану, затягни "блискавку".
Максимко допоміг Іванові Романовичу затягти "блискавку", сама голова на довгій шиї лишилася вільна. Тепер Максимко не боявся лелеки, і навіть хотів погладити по шиї.
— Помалу! — крикнув Іван Романович. — Лелека дикий, може око виклюнути.
— Скажи йому, що ми його рятуємо, — шепнув Максимко Чапові.
Але Чап скрипнув у відповідь, що з живими лелеками розмовляти не вміє. От якби лелека був гумовий…
— То він би не клювався, й не треба було б з ним розмовляти, — махнув рукою Максимко. Він навчився махати рукою точнісінько так, як Іван Романович.
— А якби ми не побігли до комишів, то й лелеку б не зловили! — хвальковито рипнув Чалап.
Чалап Чалапом, він просто не міг не вихвалятися.
— Пора обідати, — сказав Іван Романович. Він позбирав пакунки з їжею, що їх витрусив із сумки Максимко. Рудий теж хотів їсти, та й Максимко вже зголоднів.
Як добре, що бабуся напакувала цілий кошичок їжі! Здогадалася, що на Дніпрі Максимко нагуляє собі апетит. Тільки… ось вони їдять, Рудий уминає за двох, а бідний поранений лелека, напевне, голодний.
— Я дам йому шматок ковбаси, — сказав Максимко.
— Ні, ковбаса завадить лелеці, вона надто солона. У мене є для нього чудовий обід — свіжа рибка. Кращого йому й не треба.
Іван Романович узяв довгу комишину, начепив на неї рибку й простягнув до лелеки. Спершу птах боявся брати рибу, та Іван Романович все хитав перед лелечим дзьобом рибиною, аж доки той не схопив і не проковтнув її.
— О! Тепер не пропаде. Маю для кого рибу ловити.
— А ви ж хотіли йти на роботу, — нагадав Максимко. — Хто ж тоді лелеці рибу ловитиме?
— То я ж восени на роботу піду, а до того часу крило в лелеки загоїться, і ми випустимо його на волю. Нехай собі летить у вирій.
Пообідавши й нагодувавши лелеку рибою, — у нього теж був добрий апетит, — вони рушили додому.
Можна було б погуляти до вечора, якби не поранений лелека.
— Крило треба уважно оглянути, може, яка шротина застрягла. Та й змастити йодом, щоб не загноїлася рана, і перев'язати, — сказав Іван Романович. — Бо птах може лишитися однокрилий або й зовсім загинути.
Максимко дуже вболівав, щоб лелека не став однокрилий або й не загинув. Рудий теж того не хотів. Він зрозумів, що має подружити з лелекою. Лагідно помахавши хвостом, він наблизився до птаха… Понад усім Дніпром прокотилося жалібне собаче скавуління: лелека довбонув Рудого в самісінький ніс.
Аж до Сокорівки Рудий ображено позирав на птаха і тихенько повискував.
— Нічого, нічого, помиритесь, — посміювався Іван Романович. — Скажи спасибі, що не видовбав ока.
Аж ось зависочіли нові багатоповерхові будинки — під'їхали до Сокорівки.
Який же це був чудовий і радісний день!
Комендант знову гнівається
Що було того крику і гомону, коли вони прийшли до будинку, несучи у сумці лелеку! Позбігалася вся дітлашня, навіть багато дорослих зійшлося. Сашко, Маринка та Лесик страшенно заздрили Максимкові, Чап з Чалапом пританцьовували, Іван Романович показував лелеку, тільки Рудий ображено відвертався і з острахом позирав на птаха.
Ніс, мабуть, у нього й досі болів.
— А це що за новина? — скрикнув сердитий комендант, уздрівши лелеку. — То ви собаку собі завели, а тепер птаха! Зоопарк хочете зробити з квартири?
— А кому завадить лелека? — спокійно відповів Іван Романович.
— Бо не дозволено в кооперативній квартирі розводити всяких тварин і птахів.
— Я ж не розводжу свиней чи гусей. А про лелеку… де це написано?
Комендант трохи збентежився, бо про лелек справді нічого не написано, але поступатися не хотів.
— Ось поставлю про вас питання на правлінні, тоді знатимете, де написано!
— Ставте! Хоч два питання зразу: одне про Рудого, а друге про лелеку, — засміявся Іван Романович і поніс птаха до своєї квартири. За ним потрюхикав Рудий.
— І чого ви напалися на людину? — з докором сказав дядько з дев'ятого поверху. — Якби всі такі були, як Іван Романович!
— Іван Романович добра душа, жаліє тварин, а ви, мабуть, нікого не жалієте, — похитала головою Лесикова мама, бо й вона вийшла подивитися на лелеку.
Комендант щось буркнув, але пішов собі. Максимко подумав, що то він пішов "ставити питання". Ну й нехай собі ставить, все одно Іван Романович те "питання" перекине. А лелека житиме в нього, доки не одужає.
Максимко був усенький заляпаний болотом, бо в комишах було грузько. Він походжав, порипуючи гумовими чобітками, як справжній мисливець. Приятелі дивилися на нього з повагою.
— А важко ловити лелек? — запитала Маринка.
— Спробуй сама, тоді знатимеш, — гордовито відказав Максимко.
Сашко з Лесиком перезирнулися й тяжко зітхнули.
І щастить же цьому Максимкові!
Бабуся з розчиненого вікна давно вже кликала Максимка додому. Про лелеку вона нічого не знала.
— Максимку, ходи обідати!
— Я на Дніпрі наобідався! — відгукнувся Максимко. Він добре знав, що бабуся відразу ж заходиться його відмивати й переодягати. То вже нехай увечері.
— Гайда знову до Дніпра! — рипнув Чап.
— Може, ще кого зловимо, — спокушав Чалап.
— А слово? — згадав Максимко. До того ж не годиться досвідченому мисливцеві гасати, як дурному хлопчиськові. Він перевальцем походжав серед своїх товаришів, а їх збігалося все більше та більше, і все розповідав, як ловили лелеку. Звісно, про те, як злякався птаха, він не казав, бо вже й сам забув. Надвечір нові слухачі довідалися, що лелеку зловив не хто інший, а сам він, Максимко. А віддав його Іванові Романовичу тільки тому, що Іван Романович ловитиме рибу для лелеки. Бо так — нізащо б не віддав!
Нарешті бабусі ввірвався терпець, вона з'їхала вниз і, вжахнувшися, що Максимко такий забрьоханий, силоміць повела додому.
Нічого не вдієш, довелося скидати старенький костюм і чарівні чобітки… А коли він їх ще взує?! Бабуся не шкодувала мила, воно налізло в очі, й Максимко тільки сичав. Потім, увесь чистий і переодягнений, побіг до Івана Романовича.
Лелека з прибинтованим до тулуба крилом боязко чапав по кухні і Максимка до себе не підпускав.
— Не полохай його, — наказав Іван Романович. — Прийдеш через кілька днів, нехай лелека спершу звикне до нового житла і до людей.
— А його не вижене комендант?
Іван Романович махнув рукою й засміявся.
— Не бійся, не вижене.
Максимко попрощався й пішов собі. В під'їзді зустрів Рудого: собака боявся лелеки і сумно никав біля дверей своєї квартири.
— Нічого, — погладив його Максимко. — Ось побачиш, ви швидко подружите. Нехай йому переболить крило, він тебе більше не буде дзьобати.
Рудий вдячно заметляв хвостом і пішов за Максимком — прогулятися.