Митець (роман), уривок

Григорій Хорошко

Сторінка 8 з 16

— Невпевнено сказав він.

— Так мій хороший. — Відгукнулася бабуся, відірвавшись від читання газети.

— Я хотів запитати в тебе щодо свого прадіда. Ти мені раніше розповідала, що він брав участь у війні, але ніколи не розповідала про те, як він її закінчив.

Бабуся не виглядала радісною від цього запитання. Її можна було зрозуміти. На її обличчі з'явилося здивування, вагому частку якого забрало гірке почуття жалю і, скоріше, жалю до свого батька, викликане тягарем знання його важкої історії.

— З чого це раптом тебе це зацікавило?

— Просто хотів більше дізнатися про його історію. Тим паче я зараз дещо планую опрацювати, з певною метою, а історія твого батька й мого прадіда, як не можна краще для цього підходить.

— Ну що ж, якщо ти так цього хочеш. — Вона тяжко зітхнула. — Багато хто вважає, що всі вони були героями і так сильно цим пишалися. Однак мій батько дуже рідко розповідав нам про те, що з ним сталося, а коли розповідав, завжди сильно мучився, ледь не до сліз. Ти ж знаєш, що одного дня, поруч із ним загинув його брат?

— Так, знаю...

— За це він ненавидів радянську владу до самих своїх останніх днів. Їх обох насильно прямо "заштовхали" в цю червону армію. Нещасні...

— Чорна піхота?

— Так, чорна піхота, мій хороший. — Сказала вона, після чого в очі почали накопичуватися сльози. — Їм належало форсувати Дніпро. Зброї на всіх не вистачало, тому все, з чим вони могли наступати на ворога, була здоровенна палиця. Напевно, щоб вони там зі сміху швидше перемерли, ніж від їхніх рук. — Вона тяжко зітхнула. — Нещасні, скільки ж бідолашних людей загубили даремно і заради чого? Щоб сьогодні ще який-небудь цар знову бажав почати нову війну...

— І як вони його форсували?

— Як і всі: зі страхом обернутись назад, бо за ними стояли свої ж, у будь-який момент готові розстріляти всіх тих, хто вирішить побігти назад. — На мить вона замовкла, після чого обличчя її стало настільки блідим і бездушним, що вона перестала бути схожою сама на себе. — Батько казав, що Дніпро був червоним від крові. – Її тяжке мовчання попросту розрізало серце. — Серед якої, була і кров його рідного брата, зокрема і його власна. Він не бачив, як брат загинув, його тіла так і не знайшли, записали просто...

— Зниклий безвісти... — Почувши це, вона, погодившись, кивнула.

— А мій тато втратив ногу. Він не пам'ятав, як це сталося. Він втратив свідомість після снаряда, що розірвався поруч із ним, коли він виплив з іншого берега ріки, а прокинувся вже в госпіталі, без ноги, по коліно. – Бідолашна бабуся вже не могла стримувати сліз. — Він рідко коли говорив про це. Дуже рідко... Багато хто його запитував: чи не шкодував він про те, що йому не вдалося дійти до Берліна? На що він завжди відповідав дуже просто: якби дійшов, то тоді точно не повернувся б... От і все. Він ніколи не бажав слави. Він знав чого вартує слава на війні. Його змусили йти й вмирати, не боротися за свободу, ні битися за свою родину, ні… просто дали дозвіл на смерть. Війна завжди така. Радість ти моя. — Вона дивилася на нього з очима щирого щастя і любові. — Я думаю, твоя картина вийде просто неймовірною. Ти у мене розумничок, хлопчику мій, у тебе все вийде.

Щоби не трапилось в його житті він знав, неважливо, чи досягне він удачі або ж так і не дочекається бажаного успіху – все це лише пустка. Головне, він знав, що основними шанувальниками його мистецтва буде його сім'я, яка завжди і в усьому його підтримує, а все інше попросту не мало жодного значення!

По дорозі до майстерні, вже майже при сутінках, молодий митець все ніяк не міг відпустити зі своєї голови ту уяву, котра поглинала його з кожною секундою. Його розум заполонила ріка… кривава ріка, в котрій були знедолені люди, кинуті на смерть. Очі молодика паморочилися, а довкола був сам лише холод. Однак ні холоду, ні вітру, що пробирав до кісток так і не вдалося перемогти його судження. Він бачив її… бачив перед своїми очами картину, котра вже засіла навічно в його серці.

Він приступив до роботи того ж вечора, як повернувся у свою майстерню. Перед ним стояло одне з найскладніших завдань, яке він собі ставив із самого початку своєї авторської кар'єри.

Завдання це полягало не в тому, щоб просто написати картину, якою можна буде захоплюватися, аж ніяк: першочерговим завданням було донести до кожного, кому доведеться її побачити, безпосередньо сам посил витвору художнього мистецтва, над яким належало працювати його творцеві.

Всю ніч він робив безліч начерків, малював ескізи, проте до остаточної мети він прийшов тільки зі сходом сонця.

Так часто буває, що ти можеш сидіти і намагатися створити щось прекрасне, проте завжди буде присутній один незаперечний факт: для того, щоб на світ з'явилося диво — йому, просто на просто, необхідно мати сенс бути чудовим, бо народження величі супроводжується або ж народженням їй протилежного, або ж остаточної загибелі того, на зміну чому приходить саме новоявлене диво.

Наші життя точно такі самі, як і картини. Їх народжують на світ з болем і шаленим завзяттям, крізь крики та утому, однак лише від неї самої та від тих, у чиїх руках перебуває її доля на зародку, залежить подальше буття цього творіння. Так само, з найпершими променями сонця, на світ з'явилася і найдивовижніша, і непередбачувана річ на всьому білому світі — ідея. Ідея, яку художнику судилося пронести, наче мадонну в святковий день, через усе своє життя...

Художник створював картину три безсонні ночі і працював без перепочинку цілодобово, не бажаючи відволікатися на жодну мить, бо ця робота була для нього особистим — ця картина стала його відповідальністю, причому насамперед не перед своїми шанувальниками, а перед своєю власною сім'єю.

Робота була закінчена. Показавши її своєму агенту і акцентувавши увагу на тому, що всі виручені кошти з продажу цієї роботи підуть на благодійність, художник попросив продати її якнайшвидше, бо його мучили якісь дивні передчуття. Агент був повністю солідарний з художником і зробив все саме так, як той просив.

Картина була продана менше ніж за добу і перейшла в особисту колекцію одного з найзавзятіших шанувальників творчості художника, за яку він заплатив рекордну для молодої людини суму в сто тисяч доларів, одразу ж поставивши крапку в будь-яких торгах та перевершивши всіх конкурентів, що просто на просто не могло його не тішити, у зв'язку з чим він вирішив зустрінеться з цією людиною особисто, адже, крім усього іншого, він купив твір не через те, що він припав йому до душі, а попросту почувши ім'я митця, котрий її створив, заплативши за неї настільки значні кошти, навіть не подивившись на саму картину, у зв'язку з чим під ще до самих торгів він вирішив запропонувати ту суму, на яку, поки що, не зважилися б всі інші, навіть не дивлячись на роботу.

Ім'я стало працювати на митця й це не могло не тішити молодого чоловіка, оскільки подібний результат трапився вперше в його житті. Це було неймовірно та не стільки він сам бажав побачити чоловіка, котрий в нього придбав дану картину, скільки сам колекціонер забажав особисто познайомитись із тим, хто створював настільки дорогі йому серцю шедеври.

Наступного дня після попередньої домовленості, художник особисто приїхав передати картину у власність покупця, тримаючи запаковану картину за пазухою. Вони ніколи не зустрічалися наживо, перш за все зв'язуючись винятково через посередника, тож саме на цю зустріч вони обоє чекали з великим нетерпінням.

Прибувши до будинку, до якого його підвіз особистий водій замовника, молодика одразу ж здивувала величезна огорожа, за якою знаходився сам будинок. Його дах і останній поверх уже виднілися під час під'їзду до нього, але все ж таки здалеку нормально роздивитися його не вийшло.

Після того як відчинилися ворота, художник увійшов на територію будинку і від несподіванки, немов у мить впав у підвладність його красі та величі. Зрозуміло, після того, як помічниця господаря провела митцю невеличку екскурсію його значною частиною, бо на те, щоб обійти всю територію, необхідно було виділити ледь не половину дня.

До будинку вела алея, висаджена з білих троянд ліворуч і з червоних праворуч них, однак на дворі була зима, та квітам було не до цвітіння. Сама територія була неймовірно великою, більше нагадувала невелику, досить доглянуту галявину лісу, посеред якої стояв малий родинний маєток, а не простий приватний будинок, що надавало йому особливого шарму і відчуття усамітнення з природою.

На території було висаджено різні дерева, але найбільше око милували сади вишневих і яблуневих дерев, що стояли поруч. Біля підходу до будинку розташовувалися також два невеликі фонтанчики, виготовлені в античному стилі. На задньому подвір'ї будинку був басейн, а біля нього був побудований невеликий будиночок на дереві, за словами помічниці: у ньому ніхто не бував уже багато років, а практично ніколи не бували, через старість і крихкість конструкції, бо її побудували для єдиного сина господаря багато років тому.

Сам же будинок складався з трьох поверхів. Зовні він не викликав ніяких особливих емоцій, але всередині, він вражав своїм розмахом. На першому поверсі, замість килимів, лежали шкури диких тварин, стіни були обвішані різним живописом, що вражав своєю красою, а також численними рогами оленів, яких свого часу підстрелив власник цього особнячка, оскільки був завзятим мисливцем.

Також у приміщенні розташовувався камін, а біля нього стояли дивовижні шкіряні крісла і диван для милування тонкими струменями диму, тріскоту дров і вічності вогню.

До другого і третього поверху вели дерев'яні сходи, варто було б звернути увагу на той факт, що будинок сам по собі був здебільшого зроблений з дерева, що створювало приємний деревний аромат, який огортав запахами мускусу і старовинного прекрасного лісу.

Піднявшись сходами, можна було побачити численні двері в спальні, яких у будинку було всього сім.

Найдивовижнішим місцем на поверсі, якщо не в усьому будинку, була бібліотека, що займала найбільшу кімнату будинку, яка також слугувала кабінетом господарю, хоча за миті його перебування в будинку, працював він нечасто.

Бібліотека дивувала численністю книжок, що знаходилися в ній. Десятки й сотні рідкісних творів, які мали б бути в музеї, знаходилися в колекції цієї загадкової людини, що має просто дивовижний смак до мистецтва, а самої літератури на будь-який смак і колір було просто не злічити.

Пройшовши вздовж, праворуч коридору, можна було побачити окремі сходи, які не прилягали до основних.

5 6 7 8 9 10 11