Той застрелився, того розстріляли, тому закатали каторгу, той сам собі її учинив, женившись на фурії (женитись — то біда, біда!). Той просто закинув усе, чому поклонявся, і тепер живе філістером. Аж дивно, як у людини багато нахилу до філістерства. Організація була розгромлена дощенту і от тепер трошки-трошки почина оживати. Та й то...
— Тепер, братіку, я тобі скажу, — рішуче й немов починаючи говорити про головне, заговорив далі Піддубний, — соціялізми постарілись. Це вже скучно й немодно, все одно, як би ти почав носити тепер вузюсенькі штани, котрі колись були в моді. У нас тут, коли хочеш знати, царює тепер національна справа. Це, брат, теж ідейність, і якраз на наші часи. Багато не коштує, в Сибір за неї не зашлють, а все ж таки ніби страдалець за правду, за добро і проґрес. А соціялізму тепер, братіку, дали одкоша. Та й то сказати: дорога штука цей соціялізм! Справжній, розуміється, а не кабінетний. Коли по части кабінетного, то, чого доброго, національний героїзм дорожче обійдеться. Ні, наш, колишній, пам'ятаєш! Цей тепер не по кишені. У, не підступайся! Куди там! От твій покірний слуга. Жінка, троє душ дітей, — куди там у тюрму? Подумать неприлично: запищять так, що хоч падай перед жандармами. Так, так! Ні, Стельмашець, усьому свій час. Та ти й сам, здається, це добре зрозумів, наскільки я бачу з твоїх віршів. Мало того, братіку, тепер всяк "по свій" стає. Знаєш, що це таке "по свій"? Це, брат, як грають у нас хлопці в свинки, та як вийде замішанина, та всі зібються в одну купу, та переплутають місця, то кричать "по свій" — по свій бік, значить, ставай. А між инчим, знаєш, ця гра по-англійському зветься "польо"! Украли у нас сукини сини анґлійці. Їй богу. Чого ти смієшся? Серйозно. У нас, може, літ сто, як у неї грають, ще мій дід знав. А в анґлійців це модна тепер гра. Значить, украли у нас, бідних хохляків. Украли, каналії! Замісць наших кійків з верби поробили чудесні палічки, назвали "польо" та й задаються... Хе-хе-хе.
Вадим хитро посміхався, дивлячись на Клим-Клима. Той весь час ухильчиво сковзав очима, щоб не помітить, що він щось ховає, про щось не хоче говорить. Щось у його голосі є непевне, підозріле, хистке занадто, хапливе.
Вадим ясно засміявся й сказав:
— Так що ж то значить "по свій"? Що тепер пішло зрадництво? Говори, братіку, прямо, нема чого сімволами одкараскуватись. Так?
Клим-Клим несподівано почервонів і, чогось розсердившись, уже без іронії сказав:
— Ну, знаєш, це занадто сильно сказано. Що таке зрада? Зражують своїм, а тут просто кожний займає своє природне місце. Сортіровка, одним словом. В революцію кожний себе соціалістом називав. Всі тоді збились в купу, а тепер всяке свій бік займає. От і все...
Вадим знов почув у його голосі насмішку й виляння, неначе Піддубному ніяково було дивитись гостеві в очі. Недбало похитуючи ногою, Вадим помалу сказав:
— Та-ак, це дуже цікаве з'явище. Чисто европейське. Га?
Піддубний теж зробив недбале лице і серйозним, "науковим" тоном одповів:
— Атож. Так би сказати, клясова діференціація, більш виразне... е... загострення клясових протиріч. Залежність інтеліґенції від буржуазії, розвиток промисловости і... тому подібне.
Вадим насмішкувато посміхався і дивився просто в очі Піддубному. Але той ніби не помічав цеї посмішки. Навпаки, що отвертіше й з викликом подивлявся на його Вадим, то він ставав серйознішим, сухіщим.
— Значить, тепер стоїть крик "по свій"!? — ще раз спитав Вадим, закурюючи і так само похитуючи ногою. — А через що це... конкретно трапляється? Як ти сказав, розуміється, економічні причини і... "тому подібне", як ти сказав, але в кождому окремому випадкові? Га?
Клим-Клим якось рішуче скинув на його очима, в яких блиснуло щось, але й теж насмішкувате, й сказав:
— Конкретно? Конкретних причин, братіку, багато буває. Якому-небудь стороннєму глядачеві вони, може, здаються й неважними, а тому, з ким це трапляється, дуже важними. Так я, принаймні, стараюсь об'яснити собі. Можеш хоч мене взяти за приклад...
Вадим переклав ногу на ногу і подивився на стелю з застиглою настороженою посмішкою, — Піддубний старається бути делікатним, себе в приклад пропонує.
— ...От у мене жінка, діти. Чекай, я не хочу сказать, що це одна причина. Я тобі тільки як приклад...
— Я розумію, розумію! — поспішно сказав Вадим. — Далі!
— Дуже буду радий, як зрозумієш. Тільки в твоєму стані це все ж таки не так легко...
— О, я постараюсь!
— Добре, постарайся. Звичайно, я й сам розумію, що ці слова "жінка", діти — пошлі, заялозені, їх завжди всі говорять, коли хотять пакість зробити, але по суті, любчику, це не пошлість, а драма. Так, так, драма з безлічу одмін і одслон! Ти думаєш, легко інтеліґентові буть соціялістом? Коли, знов кажу, по-справжньому, по-совісті? Вадим зиркнув на Піддубного й нічого не сказав.
— А, то ж то бо й є! Робітнику в сто... та що, в тисячу раз легче бути ним. Це його природний, нормальнй стан. Вже тим одним, що він — робітник, що входить в певні стосунки з капіталістом, уже тим він веде боротьбу. Свідомий він чи несвідомий, він все одно так чи инакше служить своїй справі. А наш брат-інтеліґент, ти, я, другий, десятий, коли ми не нелегали, ми хоч-не-хоч мусимо йти на службу до цеї самої буржуазії.
Вадим знов і пильніще зиркнув на Піддубного. Але посміхатись не переставав, застигло й чекаюче.
—... Так, так, братіку! От ти посміхався, коли я говорив про сім'ю... Ні, ти почекай, я бачив. Я знаю, що ти повинен був думать і, може, думаєш оце: "Бач, мовляв, колись, як проклямації друкували, так як вірив. А тепер, як зробився адвокатом, так все к чорту й послав!" Почекай! Ну, не думав, так будеш думати. А я вам, панове, скажу, що ви дуже легко дістаєте своє звання соціялістів. Так, так! Який-небудь франт еміґрував колись за кордон, приїхати йому небезпечно, от він і шпурляє в нас звідти громами. "Ах, ви, мовляв, такі-сякі! Як ви могли зрадить святе діло?! Га? Ми, мовляв, он які преподобні та правовірні". Так, голуб'ята, а коли б ви були тутечки, то хутенько б і самі поробились би такими самими, як ми! Ти от смієшся, а чекай-но, що заспіваєш, як поживеш тут, та ще, не дай Боже, універсітет скінчиш, на службу підеш і взагалі — "кушать" захочеш. Ото преподобність як язиком злиже. Бачили ми таких!
Вадим декільки раз хотів зупинити Клима, але той не вважав. Видно було, що тут був його болючий пункт і йому треба наговоритись. Вадим сидів, уже не перебиваючи, але переставши насторожено й насмішкувато посміхатись. Иноді він навіть ніби на хвилину задумувався і зараз же приходив до себе.
—... Так, добродію, бачили! От під боком у мене є така правовірна, Ріна... Та й ти сам. Ти хто? Чого так згори посміхаєшся? Ти що, власне, пишеш в своїх віршах? Повний, цілковитий індівідуалізм? Яка ж тут клясова солідарність і тому подібне, що ти на словах (а не в події) борониш з піною на губах?.. Або робітники іменно з піною на губах лізуть до інтеліґенції з нотаціями. "Ви, мовляв, зрадили, продали". Та ідіть ви, братіки, під три чорти собі! Зрозуміли? Йому добре не зражувать, бо не може, хоч би й як того хотів. А я що мушу робить, скажіть з ласки вашої, га? Що? Їсти ж і інтеліґентові треба, чи ні? І сім'ю треба. А куди він піде? На фабрику? Та який же він тоді у чорта інтеліґент? Тоді він такий самий робітник і так само почне нотації читать. А, добре говорити. Інтеліґент весь в руках буржуазії. От що! Кому я служу? Чиї закони бороню й стережу як пес? Ось єсть у мене тут критик, оця сама Ріна. Вона служить у конторі, заробляє сорок п'ять рублів у місяць і гадає, що вона пролетарій. Добре. Але ти, голубочко, почекай ще! Я теж колись себе за пролетарія мав, поки сім'ї не мав. Але що то ти загудеш, як заміж вистрибнеш, хоч би й по твоїй теорії? Ти от придивись, навмисне придивись до так званих "зрадників", подумай, через що вони зрадили. Через те, що вони поженились, дітей наплодили. А родинні інстінкти теж, любчики мої, не жарт!
Вадим навіть устав і руку підняв, щоб перебить. Але Клим-Клим, весь червоний, піднімаючи свій тенорок ще вище, кричав далі:
—... А от, наприклад, братуха твій, Осип. Почекай, він ще й тобі задасть за твої історійки та вірші! Тут преподобний до того, що просто лямпи гаснуть при йому. А що особливо з його боку хоч би й у такій преподобности? Що? Для його протест проти утисків, несправедливости капіталізма так само, як мені протест проти засуджуючого присуду над моїм клієнтом. У його професія вимагає буть соціялістом, це його справа, буденна, звичайна, насущна. А для мене роскіш. Та ще й яка! Спробуй я щось таке виявить — в двадцять чотирі години зостанусь без половини клієнтів, та й самого без церемоній вишлють або засадять. Е, то колись було так, що, коли адвокат замічений на соціялізмі, так до його повне довірря й пошана. Реакціонери — й ті брали такого. А тепер? Ого! Тепер чим ти нахабніще, безсоромніше тягнеш руку цього самого реакціонера, тим до тебе більше довірря. Раніще-бо як було? Скажи комусь: "Реакціонер!" — і дістанеш по пиці: образа, хоч би той самий ображений в дійсности неперелазним реакціонером був. А тепер він з гордістю, з свідомістю власної гідности заявля, що він — "чоловік реакційних переконань", наче цю мерзоту можна переконанням назвати. Гордяться! Їй-Богу, гордяться чорносотенством! Що ти думаєш?! Отверто й нахабно, навіть не нахабно, а невинно, з чистим серцем проголошують себе людьми, готовими на всяке подле, мерзенне насильство за свої, як тепер говориться, "сословно-гражданські права". Ти подивись, як шириться тепер чорносотенство, консерватизм, а в суті просто дріб'язковий, подлий еґоїзм. Подивись! Ріна каже (та й не одна Ріна), що тут занепад моральности, в Росії. Яка там у чорта моральність! До чого вона тут! Просто "по-свій" стають, і більше нічого. Моральне чуття, мораль! Белькочуть нісенітницю! Иноді ще про розчарованність базікають. "Ах, розчарувався в ідеалах, ах, зневірився в людях!" Чортяка б вас узяла разом з вашими ідеалами! Бреше до останньої можливости. Бреше й сам не підозріває! Мораль, ідеали! Вадим нарешті перебив його.
— Чекай, братіку.