Давай!.."
Німець нарешті підняв руку з ракетницею. Постріл, тонка ниточка сліду, що злетіла вогнисто до неба, сліпучо-яск-равий спалах вогню. Ракета зависла, з шипінням розливаючи сяйво, німець, перезарядивши ракетницю, поклав її поруч, взявся за кулемет. Юіацнув металево замок, він, певно, вставляв нову стрічку.
"Ну, давай же!.."
Вигнувшись широкою спиною, німець дав чергу. І Михайло, напружившись кожним м’язом, одірвавсь од землі. Одірвався й одразу ж упав: раптом здалося, що він не зможе збити фінкою німця. Німець закричить, і тоді все пропало. Кинувши фінку, Михайло перехопив у праву руку пістолет, прицілився, ловлячи на мушку голову,— голова раптом гойднулася й щезла. А коли Михайло, повівши пістолетом праворуч, знову впіймав німця на мушку, кулемет враз замовк.
Тепер стріляти не можна. Знов треба лежати й чекати, поки німець пустить чергову ракету.
Припавши до землі, Михайло благав у долі одного: щоб німцеві не спало на думку обернутись. Боячись промахнутися, підповз майже впритул. Завмер, прикипів очима до темної постаті.
І прогавив, бо знов одчинилися двері.
Здригнувся од голосу — майже над вухом:
— Йоганн!
— їх!
Повернув різко голову: яскравий сніп світла висвітлював іншого німця, простоволосого, в розхристаному на грудях мундирі. Він спитав щось у Йоганна, той у відповідь вибухнув довгою тирадою. "Спершу того, потім цього! — думав Михайло, щосили стискаючи пістолет.— Спершу того, потім цього". Серце гупало вже аж під горлом, пістолет підстрибував у руці, наче живий.
Ось той, що вийшов з бліндажа, повернувся в бік Михайла. Закам’янів. "Помітив!" Михайло похапцем прицілився у нього й одразу ж почув тихе шипіння. І коли зрозумів, що німець його не бачить, а робить оту справу, за якою і вийшов надвір, його обдало всього жаром. Обличчя вкрилося потом, млосна слабість огорнула тіло.
Впоравшись, німець спустився в бліндаж. Знов згустилась потривожена темрява, німець, що стояв біля кулемета, не ворушився, наче заснув. І Михайло, обернувшись до нього, завмер у терплячім чеканні.
І коли той випустив чергову ракету й ожив кулемет, Михайло швидко прицілився й вистрілив.
Німця кинуло наперед так, наче його щосили штовхнули в спину. Шолом злетів з голови, покотився донизу. Все ще не вірячи, що він поцілив, Михайло не опускав пістолета, поки німець осів у траншею. Лиш тоді метнувся назад здавалось, що минуло бозна-скільки ч^су й от-от надійде зміна. Підбіг до берізки й лише тут зрозумів, що його обидві руки порожні: фінка лишилась біля траншеї, а де подів парабелум, так і не міг пригадати. Та зараз було не до цього. Підхопив автомат, одв’язав німця, поволік.
Полонений весь час мукав, дугою вигинаючи тіло, він навіть зараз опирався, надіючись, що їх помітять, і Михайло ледь втримався од злого бажання стукнути його по голові, щоб замовк. Дотягнув до траншеї, скочив просто на 'вбитого, пересадив важке тіло на бруствер, зіпхнув донизу. Вже вилазячи, ткнувся лицем у ракетницю. Обпекла думка, що німці, не чуючи звичних черг кулемета, можуть сполошитись. Підняв догори ракетницю, вистрілив, побачив свого німця, що хробаком звивавсь унизу; не чекаючи, поки навалиться темрява, вхопивсь за дві теплі ще ручки, натис на гашетку. І, вже стріляючи, подумав, що— стріляє по своїх. Підняв дуло вище, і кулі попливли в бік ракети.
За десяток кроків праворуч був неглибокий ярочок. Михайло роздивився його ще звечора, і тепер на ярок той була вся надія. Вилізши на бруствер, він глянув праворуч: ярок чорнів попід дротом, немов ворушився під згасаючим світлом ракети.
Вже в темряві вхопив свого німця, чимдуж потягнув уперед. Не боявся, що його зараз помітять: попереду, за вигином, весь час озивався кулемет, злітали ракети.
Колючий дріт було нап’ято понад землею, але про виярок німці чи то забули, чи то не звернули на нього уваги. Сторожко промацуючи кожен сантиметр попереду, Михайло проповз спершу сам, і добре зробив, що проповз: вже по той бік наткнувся на шнур. Так ось чому німці не заснували дротом ярочок! Дістав фінку Валієва, обережно, щоб не смикнути, перерізав, відкинув набік обидва кінці.
Тепер можна вертатись до німця.
Вибравшись з-під загорожі, завдав полоненого на плечі й пішов: повзти більше не міг. Був по вінця налитий утомою, кожен м’яз, кожна жилка тремтіла од болю, все більше підгиналися ноги. Спіткнувшись, упав, вдарився об автомат так, що тріснуло в грудях. Довго лежав, задихаючись, гамуючи крик, а німець тиснув на нього зверху бага-топудовою брилою.
Коли біль трохи вщух, скинув із себе німця, звівся похитуючись. Вдихнув — і в груди наче загородив хто ножа. Таки щось пошкодив. Дихнув обережніше — заболіло, але не так, як першого разу. Можна, значить, іти...
"Нічого, дійду... Дійду!"
Оглянувсь. Траншеї були майже поруч, а йому ж здавалося, що пройшов не одну сотню метрів. Угледів навіть кулемет, націлений у його бік.
"Дійду!"
Струмок он попереду, в темних кущах. А за ним уже наші. Йому б тільки добратись до струмка, а там уже нічого не страшно.
Нахилився, став зводити німця на ноги. Завдав на спину, трохи не закричав од гострого болю в грудях. Зціпивши зуби, стояв, поки трохи стихло. Хитаючись, пішов уперед.
Згодом зрозумів, що більше не зможе. Що от-от упаде. Німець все більше тиснув донизу, бракувало повітря. Зупинивсь, задихаючись, побачив воронку і скинув німця на землю. Взяв під пахви, щосили потягнув.
Воронка була не дуже глибока, але досить простора, щоб вмістилося двоє, сховалось од куль. Німець мовчав, навіть не мукав, тільки очі блищали та ворушився на грудях мундир. Уклав його зручніше, примостився поруч і сам.
І наче зітхнув змученим тілом.
Й одразу ж навалилась дрімота. Мов гніздилась у воронці, темна й липка, чигаючи на здобич. Наповзала з усіх боків, тихенько похлюпуючи, і навіть біль у грудях, навіть щем у правому вусі не могли її зупинити. Повіки стали важкі, мозок зрушив з місця й поплив, тихенько погойдуючись...
Здригнувшись, проснувся. Скомандував сам собі встати, але голос пролунав наче здалеку, і тіло його не послухалось. Розумів, що продовжує спати, хоч розплющив очі й видирався щосили зі сну. І коли б не ракети й стривожені вигуки, коли б не постріли, що залунали одразу, він навряд чи й прокинувся б.
Німці, наткнувшись на вбитого, зчинили таку стрілянину, що підняли на ноги всю оборону. З краю в край злетіли в небо ракети, замиготіло, загриміло, заблискотіло, й одразу ж, наче прокинувшись, озвалися наші. Весь простір довкола пройняла вогняна заметіль, понад воронкою, в якій лежали Михайло й німець, проносилося стільки свинцю й заліза, що його вистачило б на тисячі отаких, як вони. Лишалося тільки дивуватися щомиті, що обидва ще живі.
То стихаючи, то знову вибухаючи, стрілянина тривала до ранку. А тоді, коли вона вщухла і сонце звелося над оповитою пороховим димом долиною, годі було й думати про те, щоб кудись ще рушати. Цілий день пролежали вони у вирві, і цей день був найдовший з усіх днів, що випали на долю Михайла.
А коли настала врешті ніч, він одірвав своє скоцюрблене тіло, що, здавалося, зрослося з землею, і, завдавши німця на спину, пішов уперед. І, добравшись нарешті до наших, довго не міг сказати й слова: з горла виривалось тільки безладне хрипіння...
Потім уже, коли Михайло відіспався та трохи оговтався, командир їхнього взводу, повернувшись із штабу, сказав йому з докором:
— Нащо бив німця?.. Мав би орден, а тепер скажи спасибі, якщо до медалі представлять!
— Мені однаково,— відповів байдуже Михайло: згадав старшину, й двох розвідників, і Валієва, які так і не вернулися з розвідки.
Третьою медаллю Михайло був нагороджений вже по війні — як інвалід Вітчизняної.
Інвалідом він став у грудні того ж таки, сорок третього, і то не на передовій чи в німецькім тилу, а біля штабу дивізії. Налетів один-єдиний літак, скинув о дну-од нісіньку бомбу, і та бомба дісталась Михайлові: вирвало осколком півбоку. Майже рік провалявся в шпиталях, поки його латали та штопали, і відтоді жодного разу не купався на людях: соромився. Навіть невістка здригалась на перших порах, поки звикла.
Одержавши з військкомату повістку, Михайло довго крутив її в руках, не розуміючи, що б це все означало. Давно ж уже був знятий з військового обліку, як інвалід другої групи одержував хоч і невелику, та все ж таки пенсію і мав законне право не працювати зовсім, коли б захотів. А тут: явитись такого-то числа в третю частину, ще й мати при собі кухоль і ложку та одну зміну білизни. Оті кухоль, ложка й білизна найбільше стривожили його молоденьку дружину, з якою він не встиг прожити й двох місяців.
— Знову до армії? — питалася бліднучи. Саме виступив Черчілль, і в повітрі запахло горілим.
— Чорт його знає! — роздивлявся повістку Михайло.— Тільки нащо їм отакий цурупалок?
— Війна ж уже скінчилась...
— Та скінчилась... Мо*, на медкомісію?
— З ложкою й кухлем?
Тут уже й Михайло не знав, що відповісти дружині. Надруковано ж чорним по білому.
Цілу ніч майже не спали. На Михайла знову навалилися спогади — все про війну, і він часто виходив курити в сіни. Там, у тихій темряві, його обступали убиті, що він їх пере-бачив протягом неповного року на фронті. Сумно думав, що от як же буває на світі: кому судилося загинути, а кому лишитися живим. І ті, що загинули, здавалися зараз Михайлові людьми особливими, таких мов і нема уже зараз на світі. От узяти хоча б того ж сержанта, який позичив йому свою ложку... Чи старшину, що, по суті, його врятував, наказавши супроводжувати німця... А міг би послати когось іншого — і лежати б оце зараз Михайлові в безіменній могилі, від якої і сліду, можливо, уже не лишилось, бо як не шукали потому старшину й двох бійців, так і не знайшли. Та й не мали особливо часу розшукувати мертвих, коли рушили в наступ: скільки їх отаких було потім розкидано по лісах та болотах, куди й звір забивався неохоче, не те що людина! Вже онуки знаходитимуть голі кості: граната чи гвинтівка потрощена та зірочка поіржавіла, що одвалилася з пілотки зогнилої,— ото й усі документи. Знесуть невпізнаних, необцілованих та неоплаканих до однієї могили та й напишуть на пам’ятнику: "Невідомі солдати". Ото так, товаришу старшина... Згадав і Валієва і знову відчув себе таким самотнім, наче вони щойно ж були поруч і всі враз позникали.