Одна картка ось-ось та й полетить на землю. Війт обережно зловив її в обі долоні, бо своїми грубими костистими пальцями не міг би такої тоненької речі вдержати: вона би промкнулася крізь пальці та й полетіла б на землю. А війт знав уже з досвіду, що з гладкого помосту легше зняти корець збіжжя, як таку картку. Ти її гладь-гладь пальцями, та й не вхопиш. Хотівши її допевне спіймати, треба зачепити її на самій середині нігтями так, як каня курятко бере в шпони, потім треба ту картку зім'яти, аж тоді можна вже її піднести. Але письменні не люблять, як їм подають зім'яті картки. З такої-то причини взяв війт картку в обидві долоні та й злегенька, обережно, аби не потовклась, поставив її на бюрку на самім верху. Панотець заздрів цю війтову роботу. Зараз межи ними зчинилася така бесіда:
— Ти нащо тото рушаєш?
— Я боявся, панотче, аби воно не впало на землю.
— А що ж воно тобі заважає? Нехай би падало, тобі жура? А ти знаєш, що то за картка?
— А відки ж мені знати? Я неписьменний.
— То я тобі скажу, що то за картка. То метрики. Як хто родиться, або жениться, або вмирає, то я собі пишу на таких картках, а потім перетягаю до метрики. А як ти мені ту картку переставив з одного місця на друге, то я тепер не знаю, до котрої книжки вписати. За це я можу підпасти у велику кару. Ти знаєш тото?
Війт аж пополотнів зо страху. Просив панотця, щоб йому вибачити. Він же не зробив це навмисне.
— Ага! Не навмисне, — підхопив урадуваний панотець. — Якби не навмисне, то чого би ти акурат чіплявся цієї картки? Чому би тобі не переставити оцю грубу книжку? Але ти акурат берешся до тих карток, що мені їх треба до метрик. Певне, гадаєш собі: "Чекай, попе! Я тобі цесе помішаю, то або стратиш кілька день, заки ті картки до ладу доведеш, або підпадеш під велику кару".
Війт клявся, божився, присягався, що зовсім не свідомий таких злих намірів. Але то нічого не помагало.
— Хтось тебе мусив тото навчити, або таки, певне, хтось намовив. Скажи мені, хто тебе намовив до цього?
Війт клявся, що ніхто.
— Не хочеш сказати, хто намовив? А я тобі скажу, чому ти не хочеш сказати. Бо ти, певне, сам ходив до когось звідатись, яким би чином заподіяти мені яке лихо.
Таку розмову провадив панотець із війтом. Війт забув навіть допитуватися, чого його панотець кликав. Лиш позирав крадьки на двері, як би їх справно відчинити. На горе своє та на біду, не вмів відчиняти тих замків у панотцевій канцелярії. Але небезпека додає відваги. Тож війт ухопив клямку в свої жилаві руки. Тягнув її д'собі. Коли ж двері не відчинялись, то він тручав їх від себе. Отже й це не помагало. Тоді війт з усієї сили крутив її направо.
— Ти чого причепився до дверей? Наважився поломити?
— Не можу відчинити, — відповів війт та й не переставав крутити замка. Але тепер крутив уже наліво.
— Душно дуже!
По цім слові скрутив війт іще раз клямку наліво, сіпнув двері д'собі, а вони з великим лоском відчинились.
Як ішов війт додому, то панотець його проводжав. Геть аж на дорогу та й ще добрий кусник ішов дорогою. Супроводжав війта без шапки, простоволосий. Один космик гирі зсунувся йому аж на плече, а частинка лисини показалася на світ, як сніг, біленька. Але він на те не зважав. Ступав за війтом слідом, трохи на п'яти не наступав, а все допитувався, з чиєї намови хотів війт йому картки помішати.
А коли вернувся до канцелярії, був зовсім собою вдоволений та й заліг на отомані, щоби спочити, доки не збудять до підвечірку.
III
У неділю по обіді, ще Славко не встиг лягти, як на плебанію прийшла пані Краньцовська. Це була білявка, майже вісім літ старша від Славка. Отже, проте, була гарна. Саме була в тім віці, коли жіноча сила й принадність стоїть на місці. Ростом середня, може, навіть занадто утла, зовсім не визначалася повними й круглими формами тіла, які є так часто признакою білявок. Подовгастого обличчя, з носом, посередині трохи горбатеньким. Питомою її принадою було густе, буйне, золотаве волосся та незвичайно маленький ротик, її губки майже мусили стискатись у маленький кружечок, щоби могли зміститися навкруг мацісінького ротика.
Вона була дуже заклопотана. Оправдувалась і зайнялася кілька разів, що зосміливилася непокоїти Матчуків у такій незвичайній порі. Але панотець просив її сідати та трохи не бігав довкола неї вихилясом, упевняючи, що вона робить їм велику приємність своїми відвідинами. Адже сусідська річ — усе без церемонії. На ділі ж не доконче був панотець довольний приходом Краньцовської, бо вона задля сварки не була пригожа, а в спанню заважати заважала.
Розмовляли по-польськи. Панотець калічив польську мову немилосердно. Говорив українські слова, намагався лиш виговорювати їх на польський лад, наскільки дозволяв на такий виговір його рот, звичний до української мови. Найдужче мучився звуком л, бо ані тни не міг вимовити його на кінці слова. Помагав собі тим, що міняв той звук на ль і говорив: "ходзіль, робіль, сталь сен". Також дуже догідну вимову вишукав собі на іншу признаку польської мови — на накопичування скриплячих голосів. Не під силу приходилось йому взяти відразу такі голоси на язик, тож для мелодійності доставав іще звук і та й говорив: ішчшегла замість стршегла.
Краньцовська жалувалася на чоловіка. Він знов нині пішов "на вандер". Рано поїхала з ним до костьолу, а він у місті втік від неї. Лишив її на бричці, мов дурну. Та їй би про це байдуже, бо вже по житніх жнивах дасть собі раду й сама. Тільки лякає її те, що чоловік має гроші при собі. Взяв щось п'ятсот корон. Небезпечно проп'є все. Кілька раз постановляла собі не дати йому ані феника більше. Отже він завсіди від неї якось вигулив. Так і тепер. Уже довгий час справувався без ніякої догани: не пив, господарив. Сьогодні сказав їй, що має послати рату за штучні погної. Написав навіть поштовий переказ на ті гроші. Отож не диво, що повірила йому. Та як тільки приїхали до міста, він вискочив із брички й сповістив її, що має тут довшу орудку, нехай же вона вертає сама додому. Розуміється, вона вже й до костьолу не ходила. Хоча знає, де він зайшов, та заманити його не потрафить додому: він її не послухає. Вона ж не може зчиняти авантур по корчмах, бо соромно їй перед людьми, для того прийшла просити, чи би пан Славко не був ласкав потрудитися з нею до міста, її чоловік стидатиметься Славка та й верне з ним додому. Просить вибачення, що зосміливилася так непокоїти пана Славка, але її голови чіпляється просто розпука, коли подумає, кілько грошей запроторить її чоловік.
— Може, матиму змогу віддячити вам, — сказала до Славка, всміхаючись жалісливо.
Годі було не послухати. Тож Славко, хоч нерадо, то потягся заспаний до своєї кімнати й там згрубша причепурився, як міг. Щастя, що обголився сьогодні рано, а то був би їхав до міста, немов ведмідь, зарослий.
Панотець на радощах, що тах хутко спекався гостя з дому, підвів їх аж на дорогу. Там стояла крита осклена повозка та й блищала на сонці, аж очі сліпила. Краньцовська поясняла, що навмисне взяла криту повозку, бо одно, що надворі спека й порохи, а друге, що чоловік її може бути п'яний та зчиниться здвиг людей довкола воза, коли б так на виду їхав. Ще й за фірмана сказала, що воліла би, якби він їхав у звичайній народній одежі. Але в цих людей такий дивний звичай, що вони думають, буцім уланська голуба блузка з блищачими гудзиками краще їх зодягає, чим сіряк. Фірман Антін, порозумівши, що вона говорить, усміхнувся згорда.
Як лиш повозка рушила, стратила доразу пані Краньцовська сумний настрій. Зачала Славкові докоряти за те, що він тепер ніколи в них не буває. Дуже великий з нього самолюб. Бо коли зимовою порою нудьгував, то тоді приходив до них, а тепер не хоче. Повинен тямити, що й другим скучно. Хоч це було б йому й не мило, то все-таки згляд на других повинен йому наказати обмежити трохи своє самолюбство та відвідати хоч на хвилинку тих, що скучають.
Славко розумів цю бесіду зовсім дослівно. Не важився доглупатись у ній якоїсь укритої думки. Для того лиш виправдувався, що не мав коли. Одначе попри те він мав іншу муку. Силувався вдержатись у "добрім тоні". Замість слухати й розуміти, що вона йому говорить, то він випростувався, щоби занадто не розпиратися, хапався рукою за крават, чи не пересунувся на один бік. Нарешті з переляком почув, що щось його дуже кінець носа свербить. З поспіхом ухопив платинку та й натирав ніс аж до болю.
Краньцовська ж докоряла йому далі. Певне, говорила, вона не може мати претензії на увагу мужчин, таких молодих, як Славко, бо вже застара, але зате постаралася для свого синка, Мундзя, про французьку молоду бонну. Тим-то думає, що Славко зацікавиться хоч тою французкою та через те відвідає й Краньцовську. Повторачила кілька раз, що вона для Славка застара. Хотіла його тим спонукати до відповіді компліментом, що не вважає її такою старою. Та годі їй було й цього добиватися. Він сидів туманом та зиркав на неї вовком. Як при кождій жінці, так і при ній, пристрасть завертала йому голову, а він давав приміту тої пристрасті лиш лупанням очей і сумом. Бо для Краньцовської почував Славко вже віддавна приязнь, майже любов. Тих безсонних ночей він про неї мріяв. Не раз обвивала й тиснула йому серце гадюкою сама думка, що Краньцовський виціловує ті мацісінькі губки. Але він тремтів навіть перед самою можливістю її здогаду, що він та зважився коли-небудь думати про неї що-небудь. Це не була несміливість молодого хлопця, але було це переконання людини про свою негодячість.
За той час з білих пісків з'їхали вони на твердшу дорогу. Тут складники землі змінилися. Ниви всипані густісінько вапняними камінчиками, а пісок з грубим додатком глини робив враження чорнозему. Таку землю називають тутешні мужики "ромушиною". Жито на ній вимерзає, зате, як справлена, родить пшеницю. Горох удається дуже добре, а лубин не хоче родити. Дорога по такій землі тверда, як на гостинці, і зовсім біла від вапна. Тільки що дощі її також змивають. Робиться колія для коліс глибока, а серединою лишається високий поріг. По цій дорозі їхали поволі, бо Краньцовська мала страх перед тим порогом. Вона, поглянувши крізь шибку, сказала:
— Подивіться, які прекрасні чічки! Ви не знаєте, як вони звуться?
Славко виглянув і побачив при дорозі неначе засаджені густо чічки з рожевими головками.