Мій дідо питають: "Що ти тут робиш, Уласію?" А він каже: "Вигріваюся до сонця, бо-м у воду впав, та й дуже-м змерз" Мороз єго лице дужче обтис, а він каже: "На один бік уже-м ся трохи обігрів, а тепер на другий", і обернувся плечима до місяця.
— Хто бреше, тому легше, а хто по правді жиє, тому дихати не дає, — сказав проти Петра Матій, підтягнувши брови.
— Та коби уже тобі раз дихати не дало! — сказала Катруся. — Та ти уже найбільший брехач!
— А ти і брехати добре не знаєш, та берешся практику розповідати!
Катрусі не стало терплячок, і вона відвернулася до Матія плечима.
На другому кінці воза сиділи дівка з парубком і тримались за шию. Катруся, побачивши коханців, заспівала тоненьким голосом:
Ой із гори високої бистрий вітер віє,
Та й притули, душко, личко, хай моє загріє!
— Вона знає другим приповідати, а коби то хто їй заспівав! — обізвався парубок, що тримав дівку за шию.
— Я їй заспіваю, — сказала Ярина.
— І я, — відозвалася соромливо друга дівка; їй на ім'я було Доця, найтихша дівка в цілім селі.
Дівки зачали співати:
Ой не видно того села, лишень вершки бані,
Та й десь у тім та й у селі моє закоханє…
— Коли-бо не так, — сказав Петро, і зачав собі співати, а за ним потягнули і другі парубки?
Не можу ся вперезати, не можу ся вбути,
Та й не можу, мій миленький, за тебе забути.
— А чому далі не співаєте? —запитала Катруся, коли парубки перестали співати.
— Більше уже сеї нема, — відповів Петро.
— Коли-бо є, — і Катруся заспівала:
Якось єм ся вперезала, якось єм ся вбула,
Та й якось єм, мій миленький, за тебе забула.
Але ледве Катруся скінчила співати, ціла компанія вже чим іншим зайнялась.
Якась стара жінка сиділа на призьбі під хатою у самім червоному фезі на голові, з-під котрого висіли стрягілі сивого волося.
— А се що за холєра? — крикнула Ярина і показала на жінку пальцем.
Усі витягнули в той бік голови та й в один голос зареготались.
— Матінко свята! А вона що має на голові? — розпитувалася Доця, бо ще ніколи не була на Буковині.
— То фез називаєсь, — об'яснив Матій, що дівок ще більше розсмішило.
— Якийсь пес, чи що? Червоного пса взяла на голову?
Катруся також ще того не бачила, та аж стала на возі, аби ліпше придивитися. Тут віз якраз стукнув і заїхав у ровець, бо містка не було: Катруся захиталася і сіла шафареві на плечі. Шафар зловив єї за поли і посадив собі на коліна. Але Катруся вирвалася єму з рук, та й так гопнула кулаком у шию, що аж капелюх злетів єму з голови і упав між коні.
— Ой вай, капелюх! Гов! стій! — кричав шафар, придержуючи коні.
Але капелюх покотився з-під воза у рів, а коні не хотіли стояти, хоч шафар міцно стягав.
— Ідіть-но котрий та й здойміть мені капелюх! — просив шафар парубків.
— Ади, ще чого не стало; було не зачіпатись з дівками! — казали парубки… — Іди сам та й здоймай собі капелюх! — договорив з повагою Матій.
Шафар видів, що нема що робити, зліз сам і підніс капелюх, обтираючи від болота.
— Отак найліпше, так було відразу зробити, — кепкували парубки, а Катруся все ще дідьками садила у шафара.
Коли шафар здоймав капелюх, друга фіра тютюнників перебігла їх і пігнала наперед. Шафар і собі затяв коні, і обі фіри стали переганятись.
— Гов! гов! — скричали нараз оба фірмани, але то вже було запізно: обі фіри стерлися, щось лиш тряснуло, по чім одна фіра цілком на бік перехилилася. Жиди зачали сваритись і клясти, усі позскакували з возів, бо оказалося, що вісь з одного воза була цілком зламана.
Стало ще веселійше, бо всі мусили сідати на одну фіру, щоби доїхати до Грабинців.
Було так тісно, що кілька парубків воліло йти пішки попри віз, котрий тепер ледви що котився; але, як то кажуть: "Коли розмова потішна, то і дорога спішна", то і не спостереглись, коли в'їхали до села. Тут переїхали кілька вуличок і в'їхали на широку дорогу, котра вела до самого двора.
Грабинці були колись посілостю вірменських панів. Перший властитель Грабинців торгував волами і баранами, їздив з ними до Відня і до Молдави, де робив добрі інтереси, а наконець лишив торгівлю, купив Грабинці і став паном. Син єго, хоть уже більше мав панських прикмет і жив цілком уже по-панськи, та старі люди ще пам'ятали, як продавав шкіри з овець, сам важив і обривав грудки з непареної вовни. Але єго вже син направду став паном, оженився з небагатою, але дуже панською полькою, і відтак все переробилось на інший лад. На місці великого старого дому стала маленька палата. В городі постинано старі овочеві дерева, позасаджувано акації, берези та сосни, на грядках з яриною старої пані пороблено широкі вулиці і позасаджувано всілякі заграничні цвіти. Молода пані не дивилася ні до ніякого господарства, а гостей було завсігди що не міра[6], і широка брама двора майже ніколи не запиралась. Але по кількох роках такого житя стали люди замічати, що старий Клюгман, звісний на цілу околицю лихвар, став щораз частійше навідуватися до панів, а хоч він і не доїздив ніколи до двора, мав дуже покірну міну і чекав в офіцинах, доки пан не буде мати часу з ним поговорити, то люди зачали вже з того щось злого ворожити. Відтак Клюгман почав ще частійше появлятись і заїжджати вже під сам двір, а коли не було гостей, то пан і пані запрошали єго до покоїв і розмовляли, як би з своєю рівнею.
Одної ночі пан захорував і в короткім часі по тому умер. Клюгман почав тоді появлятись, як злий дух тої хати, до котрої довгі літа входив як би найліпший приятель. Сварився і кричав, пані плакала і умлівала, аж нарешті з'їхалася єї рідня і по довгих торгах лишено Клюгманові за довги Грабинці, а за решту сплати куплено маленьке сільце у Галичині.
В якийсь час усе в Грабинцях перемінилось. Широка брама випала з завісів, а два великі муровані стовпи лишилися, немовби насмівалися з давньої слави дому. Навколо городу повигинався на всі боки паркан, а. поламані штахети заступлено простим кілєм. Двір був облуплений, ринви пообривані, а великі, замазані брудом вікна дивились по-мертвецьки на широке подвір'я і понищені будинки.
Перед заїжджаючим возом з тютюнниками розбіглося стадо курей з великої купи гною, що стояла на самій середині подвір'я, недалеко від того купка свиней немилосердно рила а, підкидаючи довгими рийками, викидала остатки корчів давніх клумбів. Серед довгого ряду колись гарних спіреїв були повидирані корчі, як би повибивані в роті зуби. Велика чорна корова запуталась рогами в тоненьке гілє, і люто робила собі серед него дорогу, а за нею рикало двоє величезних телят.
Навкруг кипів рух сільського господарства. Одні витягали вози, другі виїжджали з оборником у поле, треті переносили снопи з гумна до стодоли, звідки виходив монотонний гук молотарні, а з невеликої кузні чути було сопленє ковальського міха і стук клевця. Віз заїхав просто перед стодолу. З стодоли вийшов високий грубий жид в довгім, обложенім хутром халаті, а з відхиленого трохи набік капелюха видно було чорну оксамитову ярмурку і при шкірі обстрижене волосє. З першого погляду мож було пізнати, що се властитель, а тим самим осередок руху, що розходився навколо. Шафар підійшов до него і шваркнув щось по-жидівськи. Грубий жид повів оком на злізаючих тютюнників і перерахував пальцем. Потому шафар кивнув на них рукою, і усі пішли за ним до двору. Зараз від вступу, у великім довгім покою лежала висока купа кукурудзів, при котрих двох робітників вибирало більші шульки і викидало до другого, меншого покою, де шульки часто потрафляли у стіну і відбивали тинк. По другій стороні ще більшої кімнати, по обох боках стіни, було підгорнене жито, а дрібні кісточки гладкого паркету повідлітали, як би від удару ціпа.
— Ходіть, ходіть! — сказав шафар, а перейшовши через покій з житом, отворив двері до четвертої кімнати, званої канцелярією. Тут було чисто і пусто, лиш в куті стояла якась червона подерта стара софа, перед нею картовий стіл із зламаною ногою і кілька крісел, з котрих одно було вибите хорошою дорогою матерією. Стіни були майже цілком голі, хоть на одній висіло високо під стелею невелике похилене зеркало, а на противнім боці хропів годинник в золочених за шклом рамах. Над софою висів маленький образочок з вишиваною на паперовій канві гускою чи качкою, на високих ногах як-би у бузька. На широкім поручевім кріслі сидів молоденький, без заросту, жидок, з русявими пейсами, і переглядав пильно якусь книжку. Побачивши шафара з робітниками, він неохотно встав, приступив до стоячого під вікном бюрка і витягнув з шухляди грубу подовгасту книжку, потому витягнув з каламаря сталеве перо, обтер полою кафтана і чекав, що скаже шафар. Шафар став єму почитувати всіх робітників, котрих він скоро в книжку записував. Шафар добре говорив по-руськи, але жидок, що повторяв подиктовані імена, перекручував їх так дивно на німецько-жидівський лад, що робітники ледви поздержувались від сміху.
— Не смійтеся, то зять Клюгмана, — казав Петро, що вже не раз був у Грабинцях.
По вписі шафар приділив кождому роботу. Одним казав перебирати в покоях кукурудзу; других вислав до молотарні, а Катрусю ще з двома дівками і трьома парубками взяв до помочі при роботі розсадників, котрі закладалися на фільварку за селом, де було найбільше панських ланів. Уже здалека мож було видіти високий дім і гарні господарські будинки. І тут, так само як у дворі, пооблітали тинки, а старі дахи були полатані новими гонтами і виглядали гейби періста телиця. Тут шафар був властиво найбільшим паном, під єго рукою були усі робітники, бо тут вони сиділи і харчувалися через цілий час роботи коло тютюну.
У городі, де мали бути розсадники, уже був винесений сніг і навезені великі купи оборнику. Кількох робітників кінчило довгі на п'ять сажнів розсадники і обкладало дошками, там знов парубки насипували гній, а дівки заношували кошом або навозили тачками замерзлу глину. Подальше стояв високий, ще молодий чоловік і розмірював довгим патиком місце на нові розсадники.
— Преці веде більше робітників, — сказав він, побачивши шафара, що надходив з робітниками, — а то роби не знати з ким.
— Ото! зробили-сьте ся, — сказав шафар, хитаючи головою.
— Ану, бери ти та мір цілий день патиком, як я, то будеш знати, по чім мірка перцю, як поперек болить…
— Овва, велике свято! Я, може, сегодня і більше наробився, та й не хвалюся.
— Та може бути, що вже-сь не одного обдурив, та й здер християнську шкіру!..
— От, Михайле, не жартуйте, — перервав шафар, як би єму було жаль часу тратити на пусте балаканє, — ліпше дайте тим робітникам роботу, бо я маю ще других розмістити.
Михайло високо глянув на робітників.