Сонце вклякло у тих шибах руде, безсиле, сліпучо-сліпе. Чи може це Валухові лишень так здавалося?
І більше збуджений своїми думками, аніж невідомим оптичним явищем, він кинувся на третій поверх до помешкання Лохнеси. Тамуючи задуху, крадькома підійшов до її квартири. У вхідній дверині на місці замка запилюженим снопом рудого світла зяяла діра. Йому лишалося лише штовхнути дверину і увійти. Але Інокентій завагався. Раптом внизу у парадному грюкнуло, хтось увійшов до будинку. Здійнявся протяг і двері Лохнеси відкрилися самі.
Житло було порожнім і приголомшувало зірваним паркетом, пробитими до дір стінами і потрощеним склом з вітрин сервантів, дзеркал і люстр. Скляні друзки були розкидані повсюди. І саме від них відбивалося іржаве світло, що по всій хаті хилиталося у пасмах завислого у повітрі пилу. Руді промінчики виринали і вигулькували із дірок у стінах. Відбивалися від найменшої скалочки на ямистій, позбавленій паркету, долівці. Повзли по стелі. Мерехтіли під ногами, так ніби спалахували холодним вогнем.
Валух подивився угору. У павутинні палахкотіла люстра на чотири лампи, що світили з-поміж уламків рудого абажура, колись подібного на за?мок з чотирма вежами. Зараз від скляних башточок лишилися самі іржаві скалки.
— Хтось тут є? – спитав, ковтаючи пилюку у рудому світлі, Інокентій і закашлявся.
Кашляв голосно, до драння у горлі. Його враз заплеснуло курищем і запахом знівеченого житла. Відібрало памороки. І що більше він втягував повітря разом із брудом і вільготністю стін, смородом тарганячих кубел і пацючих фекалій, тим дужче заходжувався кашлюком. Йому слід було вийти з тієї квартири, вихекнути усю нечисть, що вдерлася йому у груди, вдихнути свіжини і сили передвечірнього вітру, а він корчився, згинався навпіл і впинав очі у хобота порцелянового китайського слоника, у розтоптану порцелянову ногу, у порожній слоїк від зеленьки, у своє минуле. Потім він побачив у рудому сяйві розірвані шматки фотографій молодої Неси Ольгердівни. А біля них – паку листів. Кашель йому враз вгамувався, і Валух прислухався. У квартирі було тихо. Тихо так, немов зник світ. І Інокентій, підставляючи жовті листки під пасма іржавого світла, припав до них очима і став читати.
Спочатку було моторошно. Потім – холодно і взяло усього дрижем. А тоді заколотило від гніву серце і Валуха немов жаром обсипало. За кілька хвилин він дізнався, що Несу Ольгердівну, як доньку польського офіцера, а значить – ворога народу зовсім ще молодою у 30-х роках слідом за усіма її родичами запроторили до зони, а якщо точніше – до Ревдинського табору на Кольському півострові біля Сейдозера. Там її узимку біля чуевр-гарти* Старої…
… Що таке "чуевр-гарти Старої"? Я-та-Gun аж розгубився від шквалу інформації…
…зґвалтували до півсмерті караульні тюремники ВОХРу* прямо на священному камені лопарів. Вона геть знекровлена й бездиханна була визнана мертвою і її тіло відправили до зонального моргу. А там чи від холоду чи від якихось інших незрозумілих причин Лохнеса (а якщо вже бути зовсім точним – Агнеса Со?фія Ольгердівна, за дівочим прізвищем – Вільховська) потрапила до зональної лікарні. Після того чудесного воскресіння з нею і познайомився її майбутній чоловік – лікар, головний патологоанатом "Главного управления исправительно-трудовых лагерей, трудових поселений и мест заключений" (скорочено "Гулагу"). А коли Агнеса Софія одужала, він і забрав її із зони до себе у Москву, як коханку. А потім через рік взяв Лохнесу собі за дружину. З листів було видно, що Неса Ольгердівна свого чоловіка не дуже любила, чи вірніше сказати – дуже не любила. Вона згадувала про якусь скриньку з золотими зубними коронками, мішок з обручками і всяке інше добро, яке її чоловік хотів їй піднести, як весільний дарунок. А Лохнеса цьому опиралася. Спочатку делікатно. Потім категорично. Врешті, Неса Ольгердівна якийсь подарунок на весілля від свого чоловіка Арістарха Ґєорґієвіча таки прийняла. Але який – Інокентій цього більше не хотів знати. І перестав читати чуже життя. Бо в листах від Лохнеси почалися відверті звинувачення у масакруванні живих людей, що відбувалися у відомстві її чоловіка. І це було невимовно страшно…
Єдине, що іще дізнався Валух, сталося ніби саме собою. Від осоруги і нехоті заглиблюватися у жахи Лохнесиного життя, він різко підвівся з почіпок і жбурнув паку з листами на друзки з дзеркал і стекол. Несподівано під одним уламком дзеркала він побачив край атласного, колись зеленого, а тепер сірого капця з задертим угору носаком. Це був лівий капець. Він колись вдягав їх у Лохнеси під час навчання. І тепер підняв з підлоги, щоб роздивитися. Носак з вишитими золотом вензелями літер "W" та "A" розлізся посередині по шву. Інокентій хотів його стиснути, наче спробував повернути усе на свої місця, аж тут з дірки викотилася довгою цівкою якась прозора рідина. Вона була схожа спершу на довгого прозоро-імлистого черв'яка. А коли витекла чи виповзла із капця уся, то враз перетворилася на кулю і сплюснулася, розширюючись у боки, як ртуть. Валух торкнувся її обережно. І куля зненацька втягнула його палець у себе і прилипла до нього, неначе обкрутилася довкола причіпливими губами. Коли ж він підніс її ближче до очей, машинально приставляючи до лівої долоні праву, то загадкове створіння чи речовина скотилося з пальця на дно складених у ківшик долонь і стала подібною на воду, що хлюпала поміж пальців, але не розливалася і не стікала крізь пальці на підлогу. Раптом з поверхні тієї дивної води спочатку повільно, а потім усе швидше і швидше, почали злітати угору дрібні крапельки, у середині яких мелькали і висвічувалися силуети невисоких людей, одягнутих у шкіряний світлий одяг у високих гаптованих червоним сукном гостроверхих шапках. Здається ті люди танцювали чи трусилися у якомусь химерному русі посеред засніжених скель. А деякі підстрибували угору і кудись немов відлітали, розставляючи руки, як крила. Дрібні крапельки укрили вологим шаром обличчя Валуха, проникли через носоковтку у трахеї, і він зітхнув, наповнюючи солодкою вологою легені, поринаючи у невідоме, засинаючи уперше віщим сном.
…penetration/…/roztyn_sonnu_Valukha…
— А-а, мамо… не буде мене… сьогодні… Гроші за цю роботу обіцяли… великі… Може й Осокорки не треба буде… продавати, – промовив тихо, якомога чіткіше у мобільного Я-та-Gun. Він сидів у трансформаторній будці і поглядав крізь щілину у металевих дверях на свою дачу, що знаходилася через дорогу.
— Сина, у тебе там щось шипить, — відповідала стурбовано мама.
— Ми мережу одному встановлюємо… в офісі. Може тому…
— Тут твій знайомий прийшов… на тебе чекає. Каже, що ви з ним про зустріч домовлялися.
— А як… як звати його? – поспитався іще тихіше з тривогою Я-та-Gun. Він говорив з іншого мобільного і по іншій картці, але розумів, що вирахувати його місцеперебування саме зараз, під час розмови із мамою було елементарно.
"Простите, я забыла – как ваше имя?" — почулося у слухавці.
"Я его друг. Валентин. Скажите, что педиатр Валентин. Он знает", — пропищали у відповідь.
Більше чекати не можна було і Я-та-Gun миттю вимкнув мобільного. Потім зиркнув на тривалість розмови. Говорили рівно 15-ть секунд. Цього було недостатньо, щоб запеленгувати його. І взагалі, трансформаторна залізна будка, у якій він облаштував собі біля їхньої дачі у Осокорках комп'ютерне місце, була надійним сховком. Вона не тільки створювала потужний електромагнітний фон, але й так гуділа протягами крізь щілини у металевих дверях, що практично ізолювала його від світу. Та й навряд чи комусь могло вроїтись у голову, що у будці з напругою у 6000 вольт під пригвинченим до стіни разом із UPS-ом і стандартним десктопним корпусом сервера, що збирав дані з електролічильників дачного кооперативу, за відкидним столиком сидів за ноутбуком хтось за п'ятнадцять дев'ята вечора, гриз сухарики і пив каву, нашвидку запарену у чашці.
Шум протягу, ляпотіння крапель мряки об металеву будку і запах електротехнічного масла навіть трохи заспокоювали Я-та-Gun-а, хоч і створювали враження, що він закупорений у велику порожню бляшанку. Його хвилювали тіні людських постатей у вікні їхньої дачі. Ось мамина, а біля неї велика, як бочка, — тінь Педіатра. Він сьогодні у нас Валентин. А насправді його звати Геннадій Ігоревич – так до нього інколи зверталися Ляпарт, Акцес і Валєра80. І якщо він зараз у нього на дачі, то це означає лише одне – його шукають по всьому місту… Бо навряд би цей мішок лайна наважився прийти до нього на дачу. Вже досить того, що у альтанці у їхньому дворі чипіє чиясь тінь. Напевне, Акцес. У нього дреди на голові. Інші певне носяться на машинах по дощу із пеленгаторами. Ніяк не можуть вирахувати – де він. "Нехай носяться… Тільки щоб мамі з татом не заподіяли біди!" — перелякано подумав Я-та-Gun.
Уся ця історія, яка для нього почалася цілком банально, коли він підробляв на фондовій біржі програмістом, де і познайомився із Педіатром, котрий назвався тоді менеджером з продажів, тепер стала по-справжньому небезпечною. І хлопець розгубився. Він ніколи не потрапляв у такі ситуації. Нерішучість, почуття цілковитої безвиході опанували ним. І жодна продуктивна думка не впадало йому в голову. Як хвостик мишки у нірці, мелькнула йому гадка, що Ліза Чучіна часто виручала його. Навіть кілька разів давала йому в борг, а він досі їй тих грошей так і не віддав. І хлопець раптом намірився їй подзвонити. Більше зі страху, чим з розуму він швидко набрав її номер, який пам'ятав і без телефонної книжки у своєму старому мобільному.
— Алло! – проказала Ліза і інтонація її була сповнена трепетного очікування. (Так здалося Я-та-Gun-ові.) Ліза кілька разів глибоко вдихнула і перепитала вже стриманіше:
— Я-та-Gun-е, це ти?
І хлопець смикнувся, скривився, знову злякався і похапцем вимкнув телефон взагалі. Тільки спалахи барвистого феєрверку розлетілися на прощання на його маленькому екранчикові.
"От дурень!" — картав себе подумки Я-та-Gun, кусаючи губи. – "Треба ж зараз затихнути! Особливо тут, у трансформаторній будці, біля своєї дачі! Мене ж вирахують неодмінно!"
І він заметався по вузькому, сірому, вібруючому енергією простору. Виходити в інтернет через телефон було так само ризиковано.