Життя коротке, як тире.
Юдоль сум'ять і тиша безгомінна.
Але душа безсмертна, й Україна
В моїй душі вовіки не помре.
...А нагадавши собі про цю власну, причому кожного зокрема, відповідальність перед предками і нащадками за свою долю і долю України, наберімося мужності знову подивитися у вічі правді і реаліям нашого буття.
29—30 червня 2016.
Ірпінь. Будинок творчості письменників
ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИМ:
"СВІТОВІ МИ ЦІКАВІ НАШОЮ
УКРАЇНСЬКОЮ культурою"
Від редакції газети "Одеські вісті — Одесские известия": "Україна — зона культурного лиха" — під таким гаслом відбулася ЗО січня в Одеському обласному центрі української культури прес-конференція голови Національної спілки письменників України (НСПУ), голови комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Володимира Яворівського.
Сьогодні ми подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента, написані під враженням від цієї прес-конференції та від розмови з Володимиром Яворівським.
* * *
Передусім слід сказати, що прес-конференція з такою тривожною і, по суті, трагічною констатацією: "Україна — зона культурного лиха" — має свою передісторію. Річутім,щоще ЗО листопада в Києві відбулися Перші Надзвичайні збори "Україна — зона культурного лиха", в яких взяло участь 679 делегатів з усіх областей України. Факти, якими оперували ці делегати, з усією можливою очевидністю засвідчували, що, і на регіональних рівнях, і на рівні всеукраїнському, становище наших закладів культури, а також наших істерико —культурних пам'яток і музеїв, осередків кіномистецтва та книговидання, а відтак — і наших навчальних закладів, які готують фахівців з культури, справді вкрай важке. Як важким є і саме буття сучасного митця та працівника культури.
З цього приводу Надзвичайні збори ухвалили "Резолюцію" та "Звернення до української і світової громадськості", якими вони зверталися також і до Президента, Верховної Ради та уряду України, привертаючи їх увагу до становища сучасної української культури, становища українського митця, українського інтелігента. Отож і прес-конференція, яка відбувалася в Одеському українському центрі, теж проходила під впливом проблем, порушуваних на Надзвичайних зборах української культурно-мистецької інтелігенції.
А розмову з Володимиром Яворівським я починав із того, що близьке і що болить нам обом, як і тисячам інших літераторів, книговидавців, бібліотекарів та книгорозповсюджувачів — зі стану українського книговидання, а отже, й української літератури, українського письменства.
В одному з інтерв'ю, які В. Яворівський давав з нагоди свого недавнього 65-річчя, на запитання, чи багато книжок видають нині члени Спілки письменників, він відповів: "Мало, тому що видавництво "Український письменник" розікрали. З півтора мільйонів гривень, які виділяють Спілці письменників, половина йде на... Шевченківські свята. В усіх областях є організації письменників, отож треба утримувати голову та відповідального секретаря (додам, що в більшості областей — ще й літконсультанта. — Б. С.). На книговидання держава виділила двадцять один млн гривень, але грошима цими розпоряджається телерадіокомітет. Видавництво "Український письменник" їх не бачить.
Всього в Спілці 1700 письменників. Середній вік літераторів — сорок два роки. Найстаріший — 90-літній Олекса Ющенко з села Хоружівки Сумської області. Він пише спогади про Малишка, Рильського і Тичину. На гонорари теж ніхто не живе. Колись за роман платили сорок пять тисяч карбованців, і при цьому "Волга" коштувала дванадцять тисяч, а "жигулі" — шість".
Вже навіть такого коротенького, лаконічного звіту Яворівського перед читачами та літераторами досить, щоб зрозуміти, що справи в цьому виді культури справді перебувають "у зоні лиха". Проте я звернув увагу голови Спілки на один цікавий парадокс. Так, письменникові-професіоналу видаватися у нас важко. Але неправі ті, хто вважає, що книговидання у нас в занепаді. Навпаки, за всю історію свого існування Україна не знала такого книговидавничого буму.
Раніше, скажімо, на весь південь України, точніше, на п'ять областей: Одеську, Миколаївську, Херсонську, Вінницьку та Кіровоградську, існувало одне-єдине видавництво. Причому автор з цієї зони не мав права подавати рукописи, наприклад, до донецького, дніпропетровського чи львівського видавництва. Він був "приписаний" до свого, зонального. А тепер майже всі районні типографії взяли собі державні ліцензії на книговидання. Не кажучи вже про те, що в кожному обласному центрі з'явилося щонайменше два десятки видавництв.
Причому, що вражає. Якщо ви не маєте належної кількості фахівців-медиків, вам ніколи не дозволять відкривати медичний заклад. А ось видаючи районним типографіям ліцензії та міжнародні номери ISBN, ніхто не цікавиться, а чи має ця типографія в штаті фахових редакторів, коректорів, оформлювачів та поліграфістів. Зараз ці районні та міські типографії продукують десятки тисяч (це без будь-якого перебільшення) книжок, рукописи яких ніхто не читав, не редагував і не корегував. Більшість із них написана безнадійним "суржиком", і Пегас копитом по них, ясна річ, не ступав. Свого часу я вже ввів у літературознавство навіть спеціальний термін — "літературне самогоноваріння".
— Я абсолютно згоден з тим, — говорить Володимир Яворівський, — що нам слід переглянути всю політику видачі ліцензій на видавничу діяльність. Потік цього низькопробного "чтива" — причому низькопробного і з погляду своєї художності, і з погляду поліграфії — стає все загрозливішим. На книжкових полицях з'являється безліч так званих "творів", які взагалі не повинні були б побачити світ у вигляді книжок. Звичайно, ми не маємо права повертатися до тих часів, коли існувало одне видавництво на кілька областей, і коли панувала цензура. Але ж якийсь професійний відбір, якась робота над твором все ж таки повинні вестися! Повинна існувати експертна оцінка цих видавництв.
Та й взагалі, у нас в культурі відбуваються дивовижні речі. Наприклад, у віданні Міністерства культури у нас є десять вищих навчальних закладів, які готують фахівців для культури. Але на університет, очолюваний "співаючим ректором" М. Поплавським, який готує перукарів і ще когось там, виділено було 102 млн державних коштів, а на інші девять вузів лише — вдумайтесь — 148 млн. Це ж якої такої логіки слід дотримуватися, аби так розподіляти бюджетні кошти?!
Виявляється, що величезна сума державних коштів іде на несмак, який пропагує і сам Поплавський і, на жаль, діти, які в нього навчаються. Звичайно ж, ми в депутатській комісії робитимемо все можливе, щоб подібних речей більше не відбувалося, цього року 40 млн грн нам вже вдалося перерозподілити.
А як збагнути таке співвідношення, коли в 2007 році на культуру у нас в державі виділено було 869 млн грн, а на утримання в'язниць — 1,3 мільярда?! І якої логіки дотримуються оті володарі державних коштів, які на рік планують проведення в Україні 4 міжнародних конкурсів гітаристів? А це ж безліч коштів. Навіть цілковито "загітаризована" Іспанія — і та не може дозволити собі такого. А що ж лишається на проведення конкурсів та фестивалів національного, народного мистецтва? Чому, скажімо, не заплановано жодного конкурсу чи фестивалю бандуристів?
Тобто, з одного боку, на культуру нашу виділяється плачевно мало коштів, а з іншого — навіть ті гроші, які ми від держави маємо, значною мірою витрачаються нераціонально. Якщо в Національному університеті культури ми починаємо навчати за держзамовленням на... перукарів, то це вже абсурд!
І на зборах у Києві, і під час прес-конференції в Одесі йшлося про аморальність багатьох програм телебачення та про його шкідливий вплив на дітей і підлітків, про засилля низькоякісної зарубіжної кінопродукції, яка, здебільшого, пропагує злочинну романтику, секс і криваве насильство; і водночас — про занепад українського кіномистецтва та проблеми українських кіностудій.
— Звичайно ж, — прилучається до цієї полеміки Володимир Яворівський, — дуже шкода, що занепала Одеська кіностудія, яка дала Україні і світові стільки яскравих імен і стільки чудових фільмів. Ми ще остаточно не втратили її, контрольний пакет акцій залишається за державою, зараз на кіностудії налагоджується дублювання фільмів українською мовою, дещо й знімається. Проте зрозуміло, що для нормального функціонування Одеської, Ялтинської та Київської кіностудій нам слід змінити саму державну політику щодо їх фінансування, закупівлі фільмів, налагодження всіх видів кінопрокату.
Зараз на створення українського кіно виділяють щось із 51 мли гривень на рік, але на такі гроші можна зняти всього-на-всього один повнометражний художній фільм. Щоправда, вже на поточний рік нам вдалось збільшити фінансування на шість додаткових мли гривень, але, звичайно ж, цього дуже і дуже мало.
Тим часом у нас з'явилося кілька молодих талановитих кінорежисерів. Один із них — Тарас Томенко — на свої власні кошти зняв чорно-білий фільм, який посів перше місце на кіноконкурсі у Німеччині, а другий його фільм "Суха земля" — здобув перше місце на фестивалі у Японії. Тобто у нас є молоді режисерські сили, є талановиті сценаристи. Отже, справа — за державною підтримкою нашого кіномистецтва, яке нам обов'язково слід відродити.
Передумови для цього, як вважає Володимир Яворівський, існують. Вбачаються вони, передусім, утому, що Україна нарешті отримала "культурний уряд", у складі якого — перший вгце-прем'єр Олександр Турчинов, який сам є автором кількох книжок та членом Національної спілки письменників. Та й Юлія Тимошенко майже в кожному своєму виступі говорить, що ми, українці, повинні розпочинати відродження України з душі, а вже потім буде й економіка, і все інше.
Відповідаючи в цьому контексті на запитання одного з одеських журналістів, як він ставиться до появи в Одесі пам'ятника російській імператриці Катерині II, Володимир Яворівський заявив:
— Я вважаю, що робити цього не варто було. Треба враховувати настрої у державі. Адже скільки ця імператриця завдала шкоди українському народові, українській культурі, самому українському життю! Отож сьогодні не варто було збурювати Україну цим пам'ятником.