Крижі

Але посадити не було де – стояли.

Лесь мовчав, і мати сказала, що він у неї ніби занеміг, що вона побоювалася, але начеб йому нічого; та як не слабувати, як не мучитися, коли кругом горе. Дякувала, що вони прийшли, що поважають Леся, і знову вела, що кругом горе…

Оленка дивилася на гори білизни – шовк, шерсть. Сорочки, підштаники, блузки, комбінації – саме тобі фабричне, нічого грубого, саморобного, ніщо не облізає. Не жарти визолити, випрати, висушити, а потім вигладити! Коло такої сили і руки повідкручуєш. І їй шкода було Лесевої матері, хоч вона і не стара, а кощава, правда, знати, що дуже спрацьована. І це видно не стільки по її поставі, як по обличчю. Руки й ноги мовби молоді, а обличчя побабчене.

Мартин білизни ніби й не помічав – йому самому доводиться прати. Аби мило! Він із заздрістю глянув на брус справжнього мила й перевів погляд на хату: вона була колись на дві половини, та з того боку, де веранда, ні дверей, ні вікон – познімано, розграбовано, от і розвалюха. Відзначивши це, хлопець знову дивився на мило, яке притягувало його наче магніт. Одного разу він виміняв собі мила на базарі, та, поки доніс його додому, воно й розкисло.

Тьотя Тоня не вмовкала:

– Щоб я не прала і коли б я не прала, згадується мені кінець літечка. І тепле сонечко. Воно і досі світить мені. Десь-то й коли вмирати буду, то й тоді буду згадувати і той кінець літечка, і його ясне соненько. Це ж тоді Лесика прийняли в піонери. Я випрала галстука, накрохмалила, випрасувала. Пов'язала його Лесцкові на груди. Галстучок лопотить, червоніє. Кругом святково, душа обновляється сльозою й радістю.

Вона дивилася на них, але, певно, нікого з них і не бачила: Її очі звернені всередину. Жила в минулому. Тут її руки, м'язи, а думки, надії в тому передвоєнному літі.

– Хіба мій Лесик у такому дранті ходив? – глянула на нього й відвела очі.– Кожного дня, бувало, випрасую штанці. Штанці короткі, до колін. Такі синенькі, а сорочка біла, рукавчики з чохлами. На ногах сандалики. А тепер у дранті, якого не полатати, не стулити. І вистукує дерев'яниками, як копитами… Бувало, даю йому до школи якщо не ковбасочки, то чогось іншого смачненького, поживного. А дома ще не таке його чекає, бо я і варю, і парю, і смажу. Лесик у мене був ніжений. А для кого ж ще мені старатися?

При цих словах Лесь понуро нахилив голову.

– Що там згадувати? – сказав.

А Мартин докинув:

– Авжеж, коли хата вітром загороджена – й не спускав ока з мила. Ото б він помив Дінку. Змив би їй голову, бо в неї такі коси, що пальці не влізають.

Тьотя Тоня мовби не чула ні сина, ні Мартинового слова. Переставши прати, опустивши руки, ввійшовши думками в минуле, вона стояла, сама як спогад, – посічені куці коси пов'язані благенькою хустиною.

– Діти-діти, а що нас ще чекає?.. У мене крижі як переламані.

Оленці мовби причувся голос своєї матері. Тільки вона звертається: "Боже-люди"…

– Розбалакалася, а вода вистигла! – скрикнула тьотя Тоня. Підсмикнула спідницю. Її очі блимнули зло, навіть хижо – вернулися з минулого. Вона зі злістю накинулася на роботу – на чуже прання. Чвакаючи, білизна затріщала в її руках. Немилосердно терла на тертці. Її плечі здіймалися й опускалися, здригаючись. – І не вгощу вас – нема чим. Живем, ледве душа в тілі. Там, на Перначівці, був сад, яблука, варення, а тут… – і не доказала, і не розгиналася.

Лесь проводжав Оленку й Мартина. Як понуро стояв, переминаючись, так понуро й ступав за ними: йому було соромно, через Яременкове частування не пішов до школи. Примовк, коли мати забідкалася, що прихворів, – ану ж Мартин викаже, як його занудило і як він помчав до купок? Мартин ані слова. І тепер Лесь переймався, що ж про нього думає Оленка?

Дійшли до бруківки – не стримався, запитав:

– З мене, певно, вся школа сміється? – не допускав, щоб у школі не сміялися й щоб Оленка нічного не знала.

– А чого сміятися? – запитала, не зупиняючись, Оленка. Покрадьки глянула на хлопця, який проводжав їх, сутулувато зігнувшись, і провадила далі: – Мене теж занудило б від Вікторового сала. Зірвало б! – переконувала Леся. – Хіба ж ти його просив? Це Сергійко просив у мене… – і не доказала.

На бруківці вони розійшлися у різні боки. Лесь вдячно дивився услід дівчині, а тоді похапливо, вистрибом погнав стежкою до хати.

10

– Згляньтеся! Моя кобилка зірвалася з припону. Хтозна, чого її потягло до гаю. Хтозна. Але я її не намовляв. Згляньтеся. Хіба твар можна намовити? Пішла моя кобилка, а там їй кулю в лоб. Я тиждень мовчав. Другий мовчав. Але, що я без кобилки вартий? Ніщо. Майте обачність. Відшкодуйте мені збиток.

Надходили школярі й теж сміялися, хоч ніхто не знав, що ж із тією шкапою трапилося, чому колишній онучар знайшов її в гайку забитою?

Не сміявся лише Мартин: хто того онучаря підбив правуватися? Тоді, коли Зігфрід Штернфельс полетів сторч головою зі свого жеребця, його душило зо сміху, а тепер, коли Серж вдавав із себе то шарпака-прохача, то коменданта гестапо, то свого батька – коменданта поліції, хлопця поривало накинутися на Сержа, щоб не кривлявся. І він подумував: пупгестапівець затаїв, що впав із жеребця, а тепер і віддячує колишньому онучареві.

Серж не вгавав:

– Моя кобилка… Моя ти конячка… – показував, як її хазяїна лупцювали, підтягував штани і заводив: – За моє жито мене й бито. Що за право?

Оленка ще про цю новину не знала. Навколо кривляки Сержа збіглася юрма. Відзначивши, що Леся й близько не видно, дівчина вирішила, що сміються з Леся, і потягла Мартина за рукав.

– З нашого Стогнія кплять? – запитала з притиском.

– Яке цабе! – пхинькнув Мартин, маючи на увазі, що Лесь не така цяця, аби над ним довго потішатися, і промовив: – Послухай.

Віктор і Жорка хапалися за животи, а Серж голосив:

– Ой кобилочко!..

Оленка набачила Леся під тополями. Приховуючись, він чекав дзвінка, Замахала рукою, виманюючи його. Він переходив від тополі до тополі. Йому теж здавалося, що бургомістренко й двоє інших беруть його на глузи. Оленка махала рукою, йому запам'яталося її: "Хіба ж ти його просив?" Він упевнював себе, що той сам йому врізав. І ніякої згоди на переписування задач у Мартина він нікому не давав. Хто це доведе? Хто чув?.. Оленка його виманює. Він їй вірить. І Лесь перевальцем наблизився до гурту.

Не збагнувши, що й до чого, але зрозумівши, що річ не про нього, він і собі засміявся.

Калатливий дзвінок заганяв усіх у класи. Бургомістренко, комендантенко і Жора, якого прозивали Підлизою, барилися. Жоркова мати працювала в бургомістратурі. Троє хлопців найменше боялися вчителів. Заходили в клас, спізнюючись, опісля дзвінка. Вчителі їх упускали, лише один Корній Терентійович просив зачиняти двері з іншого боку: він не зважав на те, чиї вони.

Затримавшись, Віктор перепинив Мартина.

– Даси задачі списувати?

– Тобі? – перепитав хлопець.

На сходах його обступили. Віктор перегородив дорогу. Серж і Жора по боках.

– І тобі? – повернувся Мартин до комендантенка. – І тобі, Підлизо? – буркнув, не глянувши на Жорку. – Ні, хлопці, я так не граюся.

Вікторів чубець, спавши на лоб, запівникував. Обличчя забуряковіло, а ряботиннячко, виступивши під очима, зачорніло. Він миттю викинув кулака.

– Понюхай, чим пахне? – підніс його Мартинові під носа і потрясав ним.

Картуз у Сержа набакир. Жовтаві кучерики накручуються. Серж ухопив Мартина за руку, сіпав його руку собі до живота і поклацував зубами:

– По-ма-цай!..

Мартин вирвав свою руку.

Жорка поплигував на сходах.

– У нас самопал… У нас самопал… – і тицяв своїм пальцем на Сержа, на його ремінь, під пряжкою якого на животі щось віддималося. – Може, викажеш?

– Не вашого десятка! – рубонув Мартин. Відгорнув рукою з дороги Віктора, ступив, пішов, збігаючи сходами.

– Втікаєш?

Мартин оглянувся.

– Від вас? – він стояв високо, над ними. – Не дочекаєтеся!

А за дверима – Оленка. І Лесь коло неї. Обоє запитують, що скоїлося?

Він відказав:

– Пусте, – рушив, а вони за ним.

Відсиджували уроки, ніхто не сміявся на перерві. На вокзал прибув транспорт з пораненими німцями. Автофургони з червоними хрестами снували пристанційною площею. Школярі мовчазно перезиркувалися: не все коту масниця, наступить і для фашистів великий піст. І таємно раділи.

Пані Ельза зайшла в клас. Обірвала Корнія Терентійовича на півслові й проголосила, щоб учні принесли хто вишитого рушника, хто гарну хустинку: школа це подарує пораненим воякам.

– Можна й покривало, – докинув Корній Терентійович.

Пані Ельза, підозрюючи натяк, тупнула лакованою туфелькою, але Корній Терентійович не дав їй розсердитися, підправив себе: не покривало, а простирадло.

– Вибачте, пані Ельзо, бачте, я зістарівся, але на таких речах, як простирадло чи покривало, не розуміюся.

Пані Ельза гримнула дверима – подалася оголошувати в інших класах розпорядження дирекції.

Школярі були певні: мало хто щось принесе, а тому цим не переймалися. Оленка, частуючи Леся й Мартина яблуками, сказала:

– Беріть, поки пані Ельза не видерла.

Мартинові дісталося велике жовтобоке яблуко. Таке тримав і Лесь – Оленчині батьки принесли із сіл.

Лесь почав їсти своє, а Мартин заховав у кишеню.

– У мене ніхто не видере! – запевнив.

Віктор, Серж і Жора до нього не чіплялися. Держачись кулаком, на перерві перепинили Леся. Серж потяг його за груди, підставив йому ногу й відіпхнув: Лесь заточився і впав із несподіванки.

– Затям, як дурно сало лигати! – копнув лежачого ногою Віктор.

На останній урок вони втрьох не пішли.

Вирішили засісти в каштанах. Кинулися через площу, за собор і до Перначівки.

Побоюючись невдачі, про всяк випадок залягли неподалік від своїх будинків. Там у кожного собаки-вовкодави, а їх тільки випусти із-за сітчастих загорож, тільки нацькуй! Каштани в алеї ще не тріскають, і листя ще не жовтіє. Алею посадили осадники,^[21]побудувалися, плекаючи надію вкорінитися, розростися тут, на просторі, піднісшись над Крижами, назвавши свої осади Новомістом, але ця назва не прижилася.