Вона щоразу, тільки привозили до Царгороду свіжих людей, виходила, обдивлялася і двох вибирала на волю.
Вийшла до полонених. Ті підвели голови й впилися очима в Марка. Той із сльозами на очах дивився в землю.
Охорона стала в тісніше коло.
Марко підійшов до полонених і показав на Голуба. Далі, глянувши по інших, вказав на старого Якима.
Вартові татари підвели їх.
Раптом усі присутні приклали руки до грудей і опустили очі долу.
Марко глянув і зблід. Перед ним стояла його Оленка.
Протер очі й знову.
Ні. Не вона.
— Звідки ці полонені, пане? — стиха промовила вона до Марка.
— Я не пан.
— Гм... — повела очима по людях.
— З села Дикий Кут та інших сіл князя Дмитра Вишневецького.
— Ой! — простогнала вона і впала на руки свого євнуха. — Земляки?..
Марко зблід.
— Товариство! — тремтячим голосом промовив він, — доля наша невільницька селянська складалася так, що я, кого ви від сьогоднішнього дня проклинатимете, і ось ця жінка — дружина турецького паші — ваші земляки.
— О! Будь проклятий!
— Будь навіки проклятий... — вив натовп полонених.
— Зрада!
— Марку! Марку! — прошепотів Яким, — віддай і мене до них вкупі до турок. Я буду... євнухом служити.
— Марку, сину мій, — крикнула, підвівшись жінка паші і впала в обійми Марка.
Паша, що не розумів української мови, зблід і затрусився.
— Певно коханець, — прошептав на вухо йому хан.
Мить — і дві голови обрізала блискуча і крива дамаська шаблюка.
Крик розітнувсь у повітрі. Крик перемоги дикої Азії.
— На Крим! До одного чоловіка, — крикнув хан.
А над двома трупами, що лежали по цей бік Дніпра, пролетів чорний крук.
XIV
Довго літав по світу князь Дмитро Вишневенький, що втік із Січі до Москви. Приходив до Криму з військом численним московським. Наймався до Польщі знову. Нарешті захотів попанувати у Волощині. Але там його впіймано й передано турецькому султанові.
Пісня про Байду-Вишневецького переказує нам за його загибель — він нібито помер лютою смертю у Царгороді, висячи ребром на гаку.
Але де і як дійсно загинув князь Дмитро Вишневенький — невідомо...
КІНЕЦЬ.