Під парусом на дубі

Але, як довів досвід, досить було одного нещасливого року, щоб товариство, вичерпавши всі свої кошти, знов потрапило до рибасів, які згодом мали ввесь прибуток від подаль­ших зисковних років".

Всі ці розкоші дореволюційного рибальства дід Орцій і друг його Терентій Пожа пережили не з книжок, а на своїй власній шкурі. Чверть століття досвідчений рибалка, старий майстер Орцій був у кабалі в рибасів, шепотинників, хазяїв і отаманів. На морі отаман притихав, особливу в бурю, і командував Орній, але на суші до отамана поверталася самовпевненість, самоповага, авторитетність і компетентність, і отаман спритно спродував за безцінь рибу, ціною риску життям здобуту Орцієм з това­ришами.

Через падіння вилову під час імперіялістичної і горожанської війни Україна відновила рибні запаси в своїх водах. Наукова експеди­ція професора Книповича установила, примі­ром, для Озівського моря відставлення нор­мальної рибної маси.

Але не відразу ми дісталися до тієї рибної маси. "Широко розгорнулася була робота при­ватника і куркуля", — каже той самий М. Гурович, якого ми цитували вище. Тепер ми наведемо з нього багато тексту, який він, М. Гурович, у свою чергу посписував з інших книжок.

"Фактично іншого становища і не могло бути, бо на ту добу скількинебудь міцної кооперативної організації не було. Тільки 1925 року потроху починають оформлюва­тися рибальські кооперативи на місцях і розпочинається тривалий процес органі­заційного і фінансового зміцнення рибаль­ської кооперації. Вся наша кооперативна система об'єднувала тоді щонайбільше одну третину рибальської людности, посудини було малувато і транспорт був не на висоті. Тим-то улов рибальської кооперації щодо його розмірів був невеличкий. Навіть 1926/7 року, згідно з даними обслідування рибних промислів півдня, коопероване риб­ництво зреалізувало з допомогою своїх про­мислових товариств тільки 49% усього здо­бутку, а другу половину продало: робітничій кооперації 12%, приватним крамарям 19%, консервним підприємствам 7% і, нарешті, 13% здобутку рибалки продали непосередньо споживачеві".

Було, словом сказати, всього.

VI

Тепер іще не все гаразд. Але тепер це зріст, а не животіння. Гарячково будується нову рибальську фльоту. Мелітопільський завод робить нафтові мотори. Виписується і виплітається нову справу — скипасті, мішкові неводи. Будується консервні заводи.

Доки видавництво поспіє видати цю книжку, навіть у районі малого рибальства, в дніпров­ському Лимані будуть уже і тралери.

Тралер — це морський трактор. Шаланда (чи там баркас, дубівка тощо) — це морський кінь. Уся ця парусна романтика — це останні рештки середньовічної генуезької морської техніки. .

Вони не зникнуть зовсім так, як не можуть зникнути зовсім коні в сільському господарстві. Але це будуть допоміжні засоби, ручні свердла коло нового револьверного свердлувального верстату, що лежать напохваті, про всяк ви­падок, не більше.

І це дуже скоро. Уже в районах великого рибальства ходять тралери і біжать моторові шкуни радянського виробу. Консервна проми­словість самого тільки Дагестану виросла на 488%.

Навпаки, буржуазний світ не тільки жене паротяги на дорогоцінній пшениці, не тільки затопляє мільйони мішків безцінної кави, що сконцентрувала в собі мільйони днів невільни­чої праці під тропічним сонцем, не тільки розбирає десятки домен і спиняє сотні заводів, що не стосується прямо до теми нашої книжки.

Кораблі замість іти через Суецький канал, де за проїзд береться в золотій валюті, обпливають Африку з півдня, бо це дешевше виходить.

Вони поновляють шлях Васко-да Гама й інших конквістадорів. Це може дуже романтично, але найбільша драма для капіталістичного світу в тому, що це вигідно. Це дешевше, ніж їхати, зберігаючи десятки тисяч кілометрів через Суець­кий канал.

Англійські верфі працюють зараз у такому масштабі, як у 1881 році — півстоліття тому. Але найцікавіше не те.

Поряд з десятками тисяч інших товариств — товариств допомоги незаможним генералам і пол­ковникам імперіялістичної війни, товариств по­ширення нової методи хрещення дітей, това­риств заборони лікарям і вченим робити експерименти над живими тваринами, товариств стріляння з середньовічних луків та арбалетів, товариств шпитальної допомоги хворим собач­кам, товариств вивчення астрального тіла люд­ської душі, товариств знищення усіх рас, окроме англо-саксонської, товариств поширення серед робітництва творів Мільтона і товариств знищення машин і цивілізації, — існує одне товариство, що просто стосується до нашої теми. Це є спеціяльне товариство, що має свою президію, по­чесних членів, членів і кандидатів у члени, свої блянки і свій рахунок у банкові і мета його — знищення корабельних верфів.

Енергійні діячі цього товариства, живучи з благодійної роботи, уже закрили і спродали на зламання сімдесят дві верфі і обіцяють боро­тися й надалі з такою ж ревністю.

Суднобудівельний пролетаріат мусить спокій­но дивитися, як оскаженілі дикуни авторитетно руйнують знаряддя його праці і потішають його тим, що це робиться для загального добра, на користь морякам і робітникам зосібна.

VII

Ми пішли з берега в Очаків. Узавтра мусили їхати на Кут, де саме ловлять бичків. З нами мав пливти Терентій Пожа, друг і співробітник діда Орція, що саме перебував на Куті коло ловлі бичків. Терентій Пожа, виявилося, був невеликий чоловік, байцований сонцем до того, що годі було добрати скільки йому років. Шкіра на обличчі й на руках йому була така, ніби її м'яли, розтягали, чистили і видубили, щоб ні­коли не зносилася. Балакав він мало і попе­редніх відомостей про бичків не подав. Його концепція була така, що все ясно, отже, нема для чого довго пояснювати.

Ніби розпитувався про його, показуючи на воду: "Це вода, чи не так?" "Вода", — одповів би з чемности Терентій Пожа, хоча ясно було, що це не горілка. Ніби далі перед ним поставлено питання: чи отой шмат полотна, чи то не парус?

"Парус", — одповів би з такою самою люб'яз­ністю Терентій Пожа, даючи зрозуміти, що, власне, це "для розмови", а не для того, щоб дізнатися про природу речей.

Спробували б ви, приміром, вертаючись на реальний ґрунт, спитати в нього, що це за риба бичок. Не втрачаючи рівноваги, він резонно одповів би:

"Бичок? — Бичок!"

Якби далі ви зацікавилися б усерйоз, якими сітьми ловлять бичків, то він з тим самим ло­гічним спокоєм одказав би:

"Бичків? Якими сітьми? — Сітьми, що на бичків!"

І він мав би, власне, рацію до деякої міри. Багато є такого, що треба бачити, щоб зрозу­міти. Людина, що про все хоче дізнатися з енциклопедичного словника, мало про віщо дізнається.

Більше того — для того, щоб зрозуміти, що таке виробничий ентузіязм, мало читати газети і дивитися на цифри. Часто треба буває поїхати на завод і розплющити очі. Виробничий енту­зіязм існує на самім ділі, насправді, і газетний співробітник, що склеює цей ентузіязм з робкорівських дописів, подекуди настільки його вихолощує, що Мар'я Іванна, читаючи його за­мітку, скептично похитує головою і зостається непереконана. Мар'я Іванна в цьому випадкові уподібнюється тому англійському морякові, що ніяк не міг зрозуміти, що таке Париж.

"Париж, — поясняв йому другий моряк, жуючи тютюн, щоб, сплюнувши його, знову взятися до конови[41] з гарячою водою і віскі. — Париж є Париж. От що він таке! Ти зрозумів?"

"Не розумію", — одказав той моряк, що не ба­чив Парижу, закладаючи в рота акуратно одкраяну скибку тютюну.

"Я тобі пояснюю, — сказав той моряк, що бачив Париж. — От ти бував у Ярборо?"

(Ярборо це є рибний ринок недалеко Лондона, що вславився головне солоністю і морською міццю тамтешньої розмови).

"Ярборо! — розсердився той моряк, що не ба­чив Парижу. — Ярборо. Я був на Сандвічевих островах. Я знаю Ярборо краще, ніж ти знав свою матір". І ображений моряк додав один з виразів з того асортименту, що були дуже популярні саме в Ярборо.

"От, — сказав моряк, що був у Парижі, уважно обдивляючи дно своєї конови. — Ти бачив Ярборо. Так от Париж це зовсім не те. Нічого подібного".

VIII

У нас є навіть чимало романів, де виробничий ентузіязм і героїзм праці подається фальшиво. Що найгірше, ці романи подекуди претендують на те, що вони є пролетарська література.

На однім заводі я зазнайомився з молодим ще, але сильно досвідченим хлопцем. Цей хло­пець управився воювати в громадянській війні, стати членом партії і бути протягом двох років редактором газети у великому радянському місті — десь на схід від Харкова.

Бувши редактором газети, він схибив. Він допустився таких помилок, що його знято і по­слано на завод працювати коло верстату.

Протягом року він працював коло токарного верстату і за вчителя йому був старий токар, музикант і маестро токарної справи.

Я не раз балакав з колишнім редактором, і от одного вечора, коли я мав уже покинути завод і повертатись назад до Харкова, я зустрів його ввечорі в провулку недалеко від дверей партбюра.

"Здоров, Гансе, — сказав я (він був латиш), — я завтра їду. Як ти там точив сьогодні дизель­ний вал?"

Ганс суворо подивився на мене і нічого не одповів. Я здивувався, але ще пустив якийсь нетактовний жарт на штиб того, що він наду­вався як блоха на мороз. Ганс махнув рукою і вирушив до дверей партбюра.

"Стривай, — сказав я уже іншим тоном, бо я теж почав сердитись. — Що ти чванишся як ста­рою латкою. Чи може тебе призначили на ре­дактора стінгазети? От я хотів показати тобі книжку".

І я показав йому книжку Ланкова "Техника резания металлов на станках", в оправі, з фор­мулами, рисунками і схемами.

"От саме, що на редактора, —похмуро сказав Ганс. — Мене посилають знов працювати в га­зету". Він узяв книжку і чогось одвернувся. Я знав, чого він став до мене спиною. Він плакав.

Здоровий, сильний і рішучий, він любив ко­лись свою газетну справу і полюбить її, як знову візьметься до неї. Але зараз він не міг перенести того, що його відривають від його верстату. Я подарував йому книжку, і він відчув, що я розумію його силу, сором, трагедію, сльози і хви­линну малодушність. Нехай хто хоче сміється з мого Ганса або пишається з власної видержки і витриманости.