Це була дволика фігура: з одного боку ніби суддя з піднятим мечем, а з другого — жінка із зав'язаними очима, також з мечем в одній руці, але і з терезами у другій. Вона означала правосуддя. Отож, разом ці фігури притулені спинами, творили стовп ганьби, під яким карали винних. Той стовп — фігуру можна й тепер побачити в музеї — це в італійському подвір'ї, твої батьки, мабуть, знають.
— Я обов'язково попрошу запровадити мене туди в неділю, — сказала Данка. — А біля пам'ятника Підкові ми вже не раз були. Татко там зі знайомими панами пив пиво — і розповідав, як покарали Підкову. Я подумала, що на тому місці не пасувало би пити пиво. Як ти думаєш, Краку?
— Та й справді негарно, що ті столики з парасольками підійшли аж до самого пам'ятника. Але є пан-голова міста, а в нього є рада, і різні радники, вони повинні подумати, чи добре це, чи ні. Та й твій татко зі своїми знайомими.
— Я чула, як він розповідав мамусі, — каже Данка, — що написав листа до пана голови.
— Ну, гаразд. Про це, може, колись поговоримо, — відповів Крак. — А тепер повернімося до того сумного дня у Львові. Отож, били барабани, люди кричали, бігали, товпилися. Тільки Підкова, якого привели на підвищення, стояв спокійно, погладжуючи бороду. Він не боявся смерті. Він заспокоїв народ і попрощався, мов лицар, сказавши, що завжди боровся хоробро проти ворогів і вини за собою не має. Люди ридали, протестували. Але озброєна охорона лиш похмуро зирила-позирала. Підкова ще попросив ковток вина і, випивши, поклав голову на поліно, аби кат міг її відрубати. Молодий хлопець стояв у натовпі, рвався крізь озброєну заслону стражників, кричав, що треба зупинити несправедливу кару. Ще була надія, що король пришле гінця — і відмінить страту. Та ба! Найстрашніше сталося — голову відрубали. Дали людям тіло покласти в домовину і занести до Успенської церкви на вулиці Руській. Згодом тіло перевезли аж до Канева, звідки той козак Підкова походив. Чи ти, Данко, чула про таке місто? — запитав, перервавши оповідання, Крак.
— Я там навіть була, — задоволено відповіла дівчинка. — На могилі Шевченка. На горі, а внизу широкий-широкий Дніпро. Це там?
— Are ж, Данко, ти все знаєш, чимало чула і бачила. Я не зустрічав ще такої обізнаної дитини, — похвалив її Крак. — Але, слухай далі, хлопець обтерши рукавом сльозу, тут же поклявся, що мусить помстити за смерть козака. Він повернувся з церкви, де була панахида за убієнним Підковою, додому на вулицю Краківську. Ще не зовсім обсохли стіни від повені, пахло цвіллю. Тяжко було на серці в юнака. Він вчився у братській школі при Успенській церкві, вмів добре читати, і писати, гарно співав по нотах. Його батько, кравець, хотів, щоб син вивчився на священика або дяка, міг дякувати у церкві. Хоч при батькові, що мав своїх учнів, хлопець добре вмів шити одяг. Але кравців було аж забагато у місті — юнак міг і не отримати диплому кравця. Для цього треба було придбати собі окрему майстерню. А перед тим ще поїхати в інші міста і країни, щоб подивитися, як там кравцюють — крають і шиють. Отож, наш хлопець, назвімо його Купер'ян, підійшов до батька, що розпалював у червні печі, аби краще просихали стіни, і попросив дозволу поїхати десь до Європи на кравецьку науку. Батько подумав-подумав: а що як Купер'ян не стане священиком чи дяком, то хай вже буде добрим кравцем! Наука ніколи не зашкодить. Дав згоду. Цех кравців видав юнакові документ, аби в Європі не думали, що прибув якийсь гультіпака. Попрощався юнак з батьками і товаришами, дівчини-нареченої ще не мав, і виїхав за місто. А там на Волинській дорозі (це тепер вулиця Богдана Хмельницького) у придорожній корчмі чекав на нього козак із загону Підкови, який також, перебраний на міщанина, був на страті. Молодий козак Петро намовив Купер'яна податися не до Європи, а на Січ.
— Дякую тобі, Петре, — звернувся до нього Купер'ян. — Я готовий до мандрів.
— Отак опинився міщанин-львів'янин на Січі. Був він хоробрим козаком, ходив на козацьких чайках у походи на турків. А там, серед козаків, запізнався з козаком-характерником. Або, по-теперішньому, чарівником. І найкраще освоїв Купер'ян науку чарівництва. Видно, мав він до того не тільки розум, але й талант. Словом, він був талановитим характерником. Коли Купер'ян оволодів усіма таємницями заворожування, чаклування краще, ніж шаблею чи голкою до шиття, він повернувся додому. Вдома усі думали, що він десь пропав у Європі.
— Мій блудний син повернувся! — казав у кравецькому цеху батько. — Не вгадаєте, ким він був. Козаком!
Він, правда, не знав, що син був чарівником, бо про такі речі самі чарівники не розповідають, — закінчив Крак.
— Розповідають, розповідають! — заявила Данка. — А Гаррі Потер? Мені бабуся вже трішки читала вечорами, але їй чомусь ця книжка не подобається. Хіба вона не цікава?
— Ти, Данко, певно мені не повіриш, але книжки про Гаррі Потера я ще не читав. Знаєш, мені старому чомусь не хочеться читати книги для дітей. До того ж, я думаю, що чарівники своїх таємниць не описували отак для усіх. Це небезпечно.
Данка уважно слухала. Вона розклала на підвіконні свої іграшки, ніби забавляється ними. Гавчик, а було дуже парко надворі, не гасав і не гавкав, як завжди. Мнявка спала поруч на фотелі. Бабуся варила обід. Все було якнайкраще. Але треба було бути уважною, не відволікатися на інші думки.
— Гаразд, — сказав Крак, — перервемо, на сьогодні досить. Я втомився. І знаєш, чогось розхвилювався, згадуючи про Купер'яна. До побачення!
13. Купер'ян готується до помсти
Все було, як і вчора. Мнявка дрімала поруч — вона вже, покарана і насварена, не робила спроб вискочити на підвіконня. Не чути було й Гавчика. Шуміли вже буйним листом дерева за вікном — із-за листя ледве виглядав чорним дзьобом Крак.
— Чи можна продовжувати? — запитав він.
— Я вже згоряю від нетерпіння. Чим то все закінчиться з Купер'яном? — відповіла Данка.
— Я й сам добре не знаю, — сказав Крак. — Бо та історія триває вже багато-багато літ, більше аніж чотириста. І до сьогодні.
— Ого-о! І вона не закінчилася? — вигукнула дівчинка, аж пробудилася кицька. Вона розплющила одне око, але побачила, що всі на місцях — і це око зажмурила. Можна було продовжувати. Правда, з кухні інколи долинали якісь дзеньки-бреньки покришок чи тарелів, але їх можна було не брати до уваги.
— Я люблю історії про королів і чаклунів, — пояснила свій вигук Данка.
— На цей раз буде і про короля, і про чарівника, — відповів Крак.
— Отож, молодий чарівник Купер'ян винайняв десь на Підзамчі маленьку хатину (бо привіз трохи грошей із своїх військових походів), де були добрі пивниці — там займався різними дослідами, як тоді називали "алхімією". Все це він робив не тільки з любові до різного чаклування, але пам'ятаючи, що колись поклявся покарати жорстокого короля за смерть Підкови. Він на той час обдумував три способи. Перший, це підкласти вибухівку під ліжко короля. Цей спосіб був тяжкий до виконання, бо ніхто не пропустить тебе з великим пакунком до палацу. Другий, це можливість наслати на короля недобре замовляння — вректи його. Для цього потрібен був якийсь предмет, що ним користувався король: чи одяг, чи зброя, чи табакерка з тютюном й ін. Полювати за цими предметами — довго та й непевно. Найкраще, це третій спосіб, яким володіє козацький характерник, — перекинутися у вовка чи крука. Вовкові нема доступу до палацу і покоїв, навіть, коли б королівські пси вдали, що не помічають присутність лісового чужинця. Отож, залишається — крук. Можна непомітно перелетіти подвір'я і сади-парки біля палацу, віднайти вікна королівської опочивальні. І якщо пощастить, що ці вікна відчинені, то влетіти і...
— Виклювати очі? — поспішила Данка. — Отак, як у "Лисі Микиті"?
— Можливо, й так, — відповів Крак. — Але не забувай, що Купер'ян не був круком із роду, і йому було б не вельми приємно клювати живі очі короля. А якщо той наробить галасу? Або біля нього буде королева. Звичайно, обоє захистяться від крука. Та й відразу на шум надбіжить придворна сторожа. Як бачиш, і крукові не так просто розправитися з людиною.
— Ну, то як? — нетерпеливилося Данці. їй було дуже неприємно, навіть огидно, коли собі уявила крука, що клює очі живої чи навіть мертвої людини, навіть якщо то несправедливий король. Вона зненавиділа б тоді круків, незважаючи на всі ті розповіді Крака про них. Та й, напевно, і Крак відпав би їй від серця. — Ну, то як?
— Отут і вся складність задуму Купер'яна. Але він ніяк не міг визбутися клятви — вона його щодень мучила, не давала ні на хвилину забутися. Покарати та й покарати! Врешті, він не зміг довше опиратися лихій думці і зібрався в дорогу.
До королівського міста він дістався, як вершник, за тиждень. Залишив коня у корчмі на передмісті, добре заплативши наперед за його утримання, і подався вулицями столиці до замку. Звичайно, пройти непоміченим повз сторожу навіть характерник не зумів би. Але хлопець довго вивчав розташування будівель у замку, довідався від різних людей, ніби отак, між іншим, де королівський палац, коли в ньому буває король, на якому поверсі відпочивальня, куди виходять вікна. Так пройшов день. Тепер можна було перекинутися у крука — і обережно літати садом. Він також довідався, що усіх хижих птахів сторожа замку вистрілює. Тому треба було бути обережним. Цілий вечір, цілу ніч Купер'ян, а тепер він Крук, приглядався до освітлених вікон, намагаючись упізнати короля, адже пройшло п'ять років, коли той був у Львові навесні, перед стратою Підкови, і юнак мав змогу його побачити у вікні карети, що проїжджала Ринком. Справді, відтоді король не дуже змінився, хоч у львівській аптеці на північнім вуглі на Ринку Купер'ян недавно підслухав розмову аптекарів, що король трохи має сердечну недугу. Аптекарі у Львові готували йому суміш трав, де переважала валеріана, і відсилали до столиці. Власне, на слабе серце короля і розраховував Купер'ян. Він всього-на-всього має налякати короля, щоб той помер від страху...
— Он як! — вихопилося в Данки. Вона мусила трохи порухатися, бо затерпла одна ніжка — мурашки бігали попід шкіру, і встати було неможливо. Вона послинила пальчики і змочила під коліном. Мурашки заметушилися — і нога поволі відходила.