ли. Ганнуся мала добрий настрій, заспівала дві чи три пісеньки і на закінчення свого виступу продекламувала віршик про молоток.
А тим часом молоток лежав у скринці і мугикав під ніс свого віршика. Йому було дуже прикро, що ніхто не знає, що він став поетом. Поруч із ним лежали обценьки, викрутка, шило, але вони цілком не розумілися на поезії.
— Ти спочатку навчися добре забивати цвяхи, — казали вони, — а тоді вже складай віршики.
— Я цілком добре забиваю цвяхи, — відповів ображено молоток, — але коли я в чужих руках. Самому ж не вдається. Я хотів бути незалежним від людських рук. Та це, виявляється, неможливо. Але коли б я не зробив спроби стати самостійним, то не був би і поетом. Дуже добрим поетом. Як нікого не буде з дорослих вдома, я розповім свого віршика Ганнусі. Діти краще розуміються на поезії, ніж дорослі.
Та йому дуже довго довелося чекати такої нагоди, бо Ганнуся не хоче залишитися вдома сама.
* * *
Снігобородьки
Ти любиш зиму?.. Та хто з дітей не любить зими!
Земля вкривається чистим і пухнастим снігом. І всюди, де тільки він випаде, обов'язково з'являться СНІГОБОРОДЬКИ. Я й сам ніколи про них не знав. І тільки недавно довідався від одного приятеля. Він родом з невеличкої, але симпатичної країни, яка називається Естонією. І там в Естонії, кожної зими разом зі снігом з'являються маленькі кумедні чоловічки з великою білою бородою. Ось такою: вона в них така довга і пишна, що закриває все тіло — від голови і до п'ят. І, здається, що снігобородьки — то одна борода. Тому їх називають Снігові Бородайки, Снігові Бороданчики, Снігові Бородульки, Снігові Бородачі, або просто снігобородьки. Вибирай ім'я, яке тобі до вподоби. Я думаю, що вони живуть і в наших краях, і коли тобі пощастить їх зустріти, ти обов'язково розкажи мені про це.
Снігобородьки літати не вміють. Але вони легкі, як сніжинки, і найменший вітерець може їх підхопити і понести. Тому особливо снігобородькам подобаються заметілі, метелиці, завірюхи, хурделиці, віхоли, сніговії, хуртовини, хуги, сніговиці — тоді вони налітаються, скільки душі хочеться, їм аби носитися, вертітися, танцювати, підскакувати, катулятися, порошити снігом! Коли ти станеш на чистий сніг, від твоїх ніг залишаються сліди. Навіть від лапок маленького горобчика відтискаються відбитки. А от слідів снігобородьків ніколи не побачиш. А все через бороди! Вони, наче вінички, метляються по снігу і замітають усі сліди. І сніг лежить гладенький і рівний, мовби щойно випав. То снігобородьки його позамітали.
Коли йде сніг, снігобородьки тут як тут — ні холод, ні мороз їх не лякає, їм зовсім не холодно, бо густа борода, як тепле футерко. Та й, крім того, як ти вже знаєш, вони дуже непосидючі: то веселяться, то підмітають сніг. А коли рухаєшся, щось робиш, то й не мерзнеш.
У снігобородьків чудові рожеві носики, над якими виблискують задерикуваті очка. У холоднечу носики червоніють. І чим більший холод, тим вони червоніші. По тому, наскільки червоні носи, можна визначити, який насправді мороз. Коли вже надто сильний, носики аж горять. Тоді снігобородьки подібні на жмутик ватки, в яку ввіткнули ягідку червоної калини.
Коли із засніжених дахів нависнуть довгі бурульки, снігобородьки по них видряпуються на дах і звідти з'їжджають — і падають просто у снігові замети. Тільки обдають снігом: бух-бух. Вони певно смокчуть бурульки, наче солодкі льодяники — і горло від того у них не болить.
Буває, заберуться снігобородьки на підвіконня і крізь шибки роблять дітям різні смішні міни, навіть показують язика, хоч вони, коли судити по бороді, зовсім дорослі. І весь час танцюють, кружляють на підвіконні. І дивно, як їх ніжки не заплутуються у густій— прегустій бороді. А до танцю приспівують, може, отак:
Ми бородьки,
снігові бородьки,
славим сніг.
Ми співаєм
піснею стрічаєм
сніг, сніг.
Гей сніжинки,
зіроньки-сніжинки,
упадіть!
Мов мітлою,
ми вас бородою
міть!
міть!
Любим холод,
зимоньку і холод,
сніговій.
Нам до танцю,
вітрику-ласкавцю,
вій!
вій!
Отої пісеньки я не чув, хоч вона мені нагадує пісеньку лісових дзвіночків, про них снігобородьки і не відають. Але я часто чув, як порипувало за вікном. Звідки я міг знати, що то порипує сніг під ніжками снігобородьків, які, танцюючи, водять коло. Або понамальовують на вікнах різні дивні малюнки: блакитні казкові ліси, срібні квіти і, можливо, самих себе і коли уважно і часто придивлятися, то можна впізнати. А малювати мають чим! Бороди слугують їм за пензлі. І їхні малюнки, як сам деколи бачиш, зі снігових зірочок, морозяних блискіток, льодяних кристаликів.
Інколи, в дуже тихі місячні вечори, збираються вони чималим гуртом на підвіконня і співають, взявшись за руки і похитуючись то в один, то в інший бік до такту співу, немов колядують. Чи не доводилося тобі чути їх тиху-претиху, чомусь сумну пісеньку? Адже вони такі веселі, пустотливі, кумедні, а пісня сумна. Чого б то? Як ти гадаєш? Я забув запитати про це у приятеля.
Чи заходять снігобородьки через відчинені вікна в кімнату до дітей, я не знаю. Може, вони б радо завітали в гості, але вікна взимку дуже рідко відчинені, бо дорослі бояться перестудити дітей.
Дуже погано снігобородькам у вогку погоду. У дощові мокрі дні їх пишні пухнасті бороди намокають, злипаються, стають важкими, кудлатими, кострубатими їх жоден гребінець не візьме. То про які танці тоді балакати? Десь поховаються у снігових заметах — і ніхто не знає, що вони тоді роблять. Напевно журяться, що зима не вічна, що прийде весна.
Ти любиш весну?... Та хто з дітей не любить теплого сонечка, коли заплачуть бурульки, заспівають струмки, земля одягнеться травами і квітами, а дерева листям! То що тоді діяти снігобородькам? Сніг підмітати: але ж снігу немає. І зникають кудись снігобородьки. Може, разом із зимою відходять у холодні краї, на північ, де завжди сніг, мороз, крига. А може, знаходять сухі прохолодні печери і там розчісують один одному бороди і чекають зими...
У гостині бородьки
пили вино солодке:
гльо-гльо-гльо...
по бороді текло,
в рот не попало
ні багато, ні мало.
Злиплась борода —
отака біда!
Не чеши, гребінчику,
хлопчика і дівчинку,
а розчеши бородят
з голови до п'ят.
Весна красна проминає,
чеше-чеше — не вгаває,
не розчеше гребінець —
і кінець.
Літо тепле проминає,
чеше-чеше — не вгаває,
не розчеше гребінець —
і кінець.
Жовта осінь проминає,
чеше-чеше — не вгаває,
не розчеше гребінець —
і кінець.
А вернулася зима —
Розчесалася сама
У бородьків борода,
Тут скінчилася біда!
Таке Собі
ДУРНІ КАЗКИ
(третя частина книги)
ЯК НАМАЛЮВАТИ ВИГЛЯДЬКА,
а також Дзуську, Дриська, Цюня, Фуркальце, Фурдичко, Фурдикало, Фуртака, Скрипця, Скрегітку, Рипуня, Скімлюха, О-ля-ля, Парасольця, Соляника, фона Те, фону Ле та інших, про яких мовиться у цій книжечці.
Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— І я також не знаю.
Має лапки він чи ноги?
Має ікла він чи роги?
Очі в нього чи глядальці?
Мацаки чи, може, пальці?
Має хобот він чи ніс?
Чи він лисий, чи заріс?
Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— А як не знаєш?
Має терка він чи зуби?
Має дзьобик він чи губи?
Має вушка чи антени?
Чи він білий, чи зелений?
Має крила він чи хвіст?
І який собі на зріст?
Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— А ще як не знаєш?
Має рильце він чи щоки?
Чи прямий, чи кособокий?
Бородай чи безбородько?
Міна кисла чи солодка?
Він безличний чи з лицем?
Чи блідий, чи з рум'янцем?
Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— А ще, ще як не знаєш?
Має серце чи моторчик?
Голова на нім чи горщик?
А, можливо, що й капуста?
Чи худий, чи дуже тлустий?
Має жало чи язик?
Чи пропелер, чи плавник?
Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— Невже так безнадійно?
Але я берусь за справу,
розкриваю книжку жваво.
Тут сторінку маю чисту,
а у мене гадка бистра —
гей, олівчики, вперед!
І готовий враз портрет.
На портреті сам Виглядько.
Ось і все. Я ставлю крапку.
— Хіба це він?
Як не віриш, то спочатку
намалюй і ти Виглядька.
Чистих сторінок багато —
Треба їх розмалювати.
А казок у книжці сім —
розмалюй-но ти усі.
— Дякую. Беруся до роботи.
Я вже знаю, я вже знаю,
як Виглядько виглядає.
* * *
ДЗУСЬКА ТА ІНШІ
Дзуська мешкала у млинку для мелення кави. Млинок дуже давній, ще з тих часів, коли не було електричних. Зверху млинок має корбу, якою треба крутити, засипаючи каву в отвір. Кава на жорнах перемелювалася і осипалася на дно млинка, у дерев'яну шуфлядку. Шуфлядку витягували з млинка — і змелену каву пересипали у кавник. Отож, Дзуська замешкала у шуфлядці, яка не була засунена до кінця. І тому через шпаринку можна було спокійно влізти у шуфлядку або вилізти з неї. Звичайно, можна було мешкати в отворі зверху млинка, а кришечка, якою той отвір закривався, не дуже щільно прилягала до поверхні. Але тут мешкати було небезпечно, бо якби раптом хтось покрутив корбою, то жорна могли б перемолоти Дзуську на каву. Правда, тепер тим млинком ніхто не користувався, його виставили на найвищу поличку в кухні для прикраси. На поличці були й інші давні кухонні речі, що вже вийшли з ужитку.
Вони були виставлені на огляд, начебто кухня була музеєм. Тому мешкати в отворі зверху було зовсім безпечно. Але Дзуська облюбувала собі шуфлядку: в ній так гарно пахло кавою, ніби в кав'ярні. А Дзуська понад усе любила запах кави.
Правда, хтось міг би зачинити шуфлядку до кінця. Тоді була б небезпека навіки сидіти запертою у шуфлядці, якщо б на той час Дзуська перебувала в ній. Або залишитися без такої вигідної дерев'яної кімнати, стіни і підлога якої просякли ароматом кави (на той випадок, коли б Дзуська була поза шуфлядкою).