Збивали з ніг під час раптових обстрілів, силою затягували в укриття, змушували вдягати бронежилет і каску, словом, панькалися, як із малою дитиною. Але ж відомо, що у семи няньок дитя без ока.
Кулеметна черга з іншого боку дістала Антона, коли він, звільнившись від опіки, наче Блохін під час матчу за суперкубок, перебіжками намагався добратися до ротного улюбленця приблудного собацюри Бормана, який невідомо, як опинившись у зоні обстрілу, дістав осколок і тепер жалібно скавучав у бур'янах. Нерви луснули у всіх одночасно, ніби струни на бандурах. Та пішло воно на...оте всевидяче око ОБСЄ, якщо треба рятувати друзів. Улупили з усього що було, і чого навіть не мали. Бідні сєпари, їм той Борман довго гикатиметься. Пізніше Антон жартуватиме, що, по суті, хлопці рятували не стільки його, як собаку. Друзі не заперечували. "Таких, як ти багато, а Борман — один", — відповідали йому в тон. Як би не було, його перебинтували, нашпигали обезболюючим і відправили до Дніпропетровська.
Коли отямився після кількох операцій, відчув, що йому чогось бракує. Став нишпорити закапелками своєї душі, мац-мац, а свого звичного тягаря, який не давав йому жити й дихати, немає. Повернув голову набік — на тумбочці склянка з п'ятьма деформованими кулями — подарунок від лікаря. Так ось, що розтрощило ту каменюку, залишивши після неї лише малесенькі щемливі осколки! З вдячністю дивився він на ту посудину, яка була наповнена не чим небудь, а спокутою п'ятизіркової витримки. Але раптом його кинуло в жар від думки, що його ім'я вже потрапило до преси, отже, не виключено, що мати Антона, сповнена надії, може сюди прибути. Вірогідність такого візиту була дуже високою. Треба тікати, негайно! Але ж він і поворухнутися не може. Значить... Він подивився на трубочки, що з'єднували його тіло з апаратом штучного дихання... Пізно. Двері розчинилися і на порозі палати постала тітка Оксана.
Виникло бажання провалитися крізь ліжко, розчинитися у крапельниці, що нависала над ним, випурхнути, зрештою, через вікно горобцем чи голубом. Кілька разів конвульсивно смикнувся, намагаючись реалізувати всі три наміри одночасно. І якби вона м'яко не притиснула його до ліжка, то, мабуть, таки щось утнув би. Заговорила швидко-швидко, розуміючи, що кожна секунда може вбити і навпаки, зцілити:
— Лежи, Антончику нічого не бійся, нема за що тебе прощати, не ти убив Валеру, а війна, нехай же вона і ті, хто її затіяв, будуть тричі прокляті... Це ви простіть, діти, що не вберегли вас від цієї біди...
— Мамо... — простогнав Антон.
— Сину мій... — почув лагідне і довгождане...
Липень 2014-го
Люстрація від Матвія
Матвій Ластовенко відлітав у кращі світи.
Провести його посходилися люди не лише з рідних Веселих Гір, а й із сусідніх сіл. Море народу. Прибуло п'ятеро побратимів із батальйону "Айдар", місцеві фермери. Отакий великий переполох, таку веремію зчинив скромний аграрій-одноосібник, місцевий правдоборець, майданівець Матвій Ластовенко.
Він мріяв колись про такий величезний хурал, а зібрав його тільки зараз. Зумів-таки достукатися до своїх земляків завдяки простому, але переконливому і страшному аргументу — власній геройській смерті. Вони нарешті прийшли його послухати, і хоч він мовчав, усе одно напружено дослухалися гнітючої тиші, ніби нарешті зрозуміли, що колись, ігноруючи ідеї та заклики свого земляка, втратили щось надзвичайно важливе, що наближало їх до істини.
Прийшли і його запеклі вороги, яких він називав хрещеними батьками районної феодальної мафії — голова адміністрації, начальники міліції, податкової, голова райради, працівники апарату РДА. Незважаючи на перемогу Революції, вони зберегли свої крісла. Голова райдержадміністрації нібито новий, але теж із їхньої засмальцьованої колоди. Як вони мучили Матвія! Насилали перевірки, переважували врожаї, штрафували, порушували проти нього кримінальні справи, оббріхували, зачиняли в буцегарню на п'ятнадцять діб. Він їм заважав, муляв своєю колючою, безкомпромісною правдою. Здава-
лося б, його загибель на фронті для них — подарунок, хіба не мріяли про неї, хіба не розстрілювали його портрет із рушниць на полюваннях, але, тепер чомусь стоять пригнічені, розгублені, морально розчавлені. Бо таки перемогла його правда, яка, набравши обрисів людського моря, заповнила собою подвір'я старої батьківської хати, де жив Матвій, і сільський вигін. Їм, районним вовкулакам, здається, що та правда віднині переслідуватиме їх повсюди і в теплих кабінетах, і на дачах, і на закордонних курортах. Відчували себе під сотнями осудливих очей, як на розпеченій пательні, проте не могли не прийти, ніби якась невідома сила притягнула їх сюди налигачем, ніби кожен одержав телефонограму із потойбіччя: "Ви зобов'язані прибути..."
Тим часом щось лихе коїлося на небі: два клубки хмар зійшлися, ніби чорні барани, готуючись стукнутися лобами. Щомиті посилювався вітер. Своїми дужими руками він розгорнув кущ калини, біля якого лежав Матвій, показуючи всім величезні кетяги, які чомусь передчасно почервоніли. Дивіться, мовляв, це ж господар цю красуню посадив і викохав. Якби він був живий, то здивувався б такому небувалому врожаю і надто густому, наче кров, кольору ягід. Над Матвієм схилилася його Марійка з почорнілим лицем, до її ніг прикипіли шестирічний Максимко і п'ятирічна Оксанка. "Ластівча моє маленьке, пташечко дорога, куди ж ти летиш?.." — стогнала мати.
Потім він і справді повільно полетів на плечах своїх побратимів дуже низько над землею, ніби ластівка у передчутті дощу, над перестиглими хлібами, які посіяв, але не встиг зібрати. Тяжкі колоски схилились в пошані перед своїм господарем, плачучи великим теплим зерном та благаючи його зупинитися та потішитися великим урожаєм. А колись о цій порі він не пройшов би байдуже повз поле, став би, вдихнув би його пахощі на повні груди, зважив би на широкій долоні колосок, полічив би зернятка, взяв би одне з них на зуб, ніби золоту монету та й сказав би: "Пора збирати..." Ще більше заплакала пшеничка, так і не дочекавшись слів, котрі звучали над нивою рік у рік упродовж тисячоліть. Сотні тисяч очей польових заворожено спостерігали за тим, як їхній цар велично минув своїх підданих у супроводі повноводної людської ріки. Куди ж він? Але хіба годиться таке питати у свого повелителя? Певно, він знає, що робить. Хтось із земляків Матвія таки зупинився, нарвав пучок колосків, аби зробити останній дарунок володарю поля.
Нарешті процесія зупинилися. Після короткого мітингу, тричі сухо тріснули автомати айдарівців, даючи своєму побратимові старт у вічність. Чорні барани хмар у цю мить нарешті стукнулися лобами, викресавши іскри та оглушивши людей страхітливим громом. Теплий дощ линув як із відра. І через це не було видно на очах людей сліз. "Чап, чап...", — це йде по розкислій дорозі бойовий товариш Матвія Василь Сокіл, підходить до районних очільників, які збилися докупи, ніби намагаючись захиститися від грому, дощу і гніву земляків. Він не місцевий, зі Львівщини, але Матвій за кілька місяців фронтового буття посвятив його у всі подробиці своєї відчайдушної боротьби за правду в цивільному житті. "Коли переможемо, треба відразу братися за цей клятий сільський феодалізм", — рубав Матвій невидимого ворога рукою. Бійці вимушені були вкотре вислуховувати його програму. Це була його нав'язлива ідея, відкрита рана, від якої не відволікала навіть постійна небезпека. Це у містах начебто перемогла демократія і цивілізація, говорив він, а на дрімучих сільських територіях і досі панує морок кріпосництва і панського самодурства. "Сєпари", кулі, "гради"? Пусте, це все можна перебороти і пережити, а от із рабською психологією людей боротися важче.
"А моя програма набагато простіша", — заперечував Василь і закохано гладив чорний ствол свого безвідмовного ПКМа...
Боєць кілька хвилин щось говорив зіщуленим чиновникам. Від кожного його жесту посіпаки здригалися, ніби від удару. А потім виплюнув у їхній бік недопалок, круто, по-військовому, розвернувся через ліве плече і почапав до своїх. Наступного дня всі районні "шишки" написали заяви на звільнення. Але Василь знав, що це не допоможе, бо їхні місця займуть такі ж, а може ще й гірші. "Змінимо ту кляту систему, клянусь, Матвійку, але ж треба з чогось починати...", — шепотів, лежачи в окопі під містом Щастя...
Серпень 2014-го.
Хлопець з іншого виміру
Є у мене хороший товариш Сашко, який живе в райцентрі на Київщині. В усій окрузі, та й далі, славиться золотими руками, здатними оживити чи "омолодити" будь-який транспортний засіб. Кілька разів випадало спостерігати за його роботою. Схиливши голову набік та прискаливши око, обдивиться свого "пацієнта" з різних точок, потім, ніби екстрасенс чи лікар, проведе по ньому руками, обстукає його, зазирне під капот, днище, в салон. "А-я-яй, як же це ви?" — мацає зморшки на розбитому крилі. "Та я не винен..." — чухає потилицю клієнт. "Загляньте через тиждень", — урешті каже майстер. Власник приходить, бачить свою "Ластівку", "Жужу" чи "Білу блискавку" (майже кожен вигадує своїй автівці любовну назву) і від здивування та захвату перетворюється на стовп, не впізнаючи оновлену машину.
Три місяці не бачив я Сашка. Телефоную наприкінці червня, кажу, що треба у машині дещо під— лампічити. "Не вийде, — відповідає, — я на АТО, говорити не можу, передзвони ввечері". Я в шоці. Сашко, цей скромняга, який і мухи не образить, на АТО?! Просто не міг собі уявити замість гайкових ключів у його руках автомат. Але довелося змінити запис у телефоні: був Авто-Саша, а став АТО-Саша. "Ну, розповідай, що та як?" — розпитую його пізно ввечері того ж дня. "Та як, — відповідає, — коли їхав сюди, страшнувато було, серце в п'яти опустилося, потім після двох обстрілів стало на місце. Людина звикає до всього. Сьогодні було три "двохсотих" серед наших. До цього я звикнути ще не можу. На душі така каменюка, якби ти знав. Вибач, тривога, спрацювала сигнальна міна, я побіг..."
"Екіпіровані ми добре, — розповідав Сашко під час наступної розмови. — Щоправда, їхали туди без нічого, та район допоміг, спонсори купили бронежилета, каски, навіть форму.