Розвивати цю тему він не став, бо ясно й так, яка то тема.
На що жінота зачинилася в кабіні і вдалася до перемовин по рації.
Однак Сивий застосував військові хитрощі – волонтери ж учора підкотили чимало домашньої випічки.
А головне, що вони розкололися на нечувану, тобто ненюхану каву, таке типу мокко, але з нелюдським ароматом, яке будь‑кого могло виманити з казенної кабіни.
Що навіть Сивий мало не розколовся на коньячок, однак вчасно схаменувся: дівчата ж на секретній роботі й відмовляться, а поїти свою братію однією пляшкою? Курям на сміх.
Швиденько розстелили, накрили, і тут далекі ворони, неначе забачивши гостинці, вчинили ґелґотіння, тобто так рясно закаркали, що все злилося в сатанинський вир, де виринали навіть хорові вокалізи.
– Де ворони, там непомітні дрони, – прокоментував Сивий.
Дівчата приєдналися до столу, однак думкою були не тут, а на небі, яке перекривалося воронням.
– Це якась біда, – знову заходився той, – вони мене здавна, бігме, не люблять, от роки три тому ішов був собі спокійно парком, коли чую: каркають. Отак навколо клена такого.
Дівчата знічев'я втупилися в нього.
Він од цього закліпав і заговорив ще швидше:
– Я думаю, що за притча? Чого вони там крутяться? Підходжу туди, як фацет, і що я бачу? Аж там випало вороненя мале, ну, з гнізда впало, а все їхнє кодло куйовдиться, не знає, як йому поміч дати. Розумієте? Ну, я підійшов і взяв те вороненя на руки, щоб підсадить на дерево. Розумієте? А воно ж кричить, та все дужче й дужче. І ось тоді ця зграя знаєте, що зробила? Отак здійнялася вище, а тоді всі по черзі спікірували на мене, і кожна, знаєте, випустила гівенце, й, знаєте, дуже влучно, що як я звідтам не тікав, а вони доганяли й знову влучали. Бігме! Словом, я місяць не міг відмитися, так в'їлося в шкіру, – розходився він.
Лише за мить збагнув, що сидить за розкішним столом, де всі осудливо зиркають то на нього, то на випічку.
– Ой, перепрошую, ми ж за столом, – здогадався він і вмовк.
Воронячі зграї тим часом нашарувалися в три пласти, оберталися в протилежних напрямках, потроху рухаючись над позиціями у ворожий бік.
Сивий вирішив виправити ситуацію:
– Ну, одно слово, я оцією притчею хтів сказати, що за цими зграями ми нічого путнього в небі не побачимо, тобто дронів.
Дівчата кивнули.
Кожен сидів і щосили думав, як би то продовжити розмову, яку Сивий загнав у глухий кут, тому частувалися мовчки.
А про що говорити?
Не почнеш розпитувати про апаратуру, бо вона, й коню це ясно, надто секретна, аби базікати.
– То оце ж, – знову почав Сивий, бо був тут старший за званням. – Я до чого вів? Я хтів спитати: чи можна з ваших оцих приладунків вгатити по воронах? Ну, це моя головна мрія, бо вони тут, Йосип на кобилі, дуже вже понадвисали, розумієте?
Дівчата, тамуючи посмішки, перезирнулися.
– А чому? – надсьорбнула старшенька. – Воно б можна, але чи подіє?
Вмовкли.
– Хоча тут є один позитивний фактор, – ожила цицькатішенька. – Вони ж, ворони, занадто чорні, а це дуже збільшує фактор променевого поглинання. Я думаю, він вдесятеро вищий, аніж, скажімо, в безпілотників.
Наче зачувши це, воронячі зграї щосили заляскотіли, вони сунули, обертаючи небо, туди, за лінію фронту, де окопалися лугандони.
– Цікаво, цікаво... – намружила очі старшенька.
Обидві були з вищою освітою, а тому могли багато чого розповісти про воронячі новації:
останні роки в Європі почалися глобальні пташині перелокації – велетенський воронячий фронт потроху насувався на континент, охоплюючи все серпом, локальні зграї видзьобували всіх інших птахів, витискаючи їх, й тут немає нічого дивного, адже ворона живе триста років, тож має набагато більший досвід поневолення, аніж, скажімо, горобці, що живуть набагато менше й тому не такі розумні.
Західні уряди навіть ухвалили так зване кроу‑кілерство, тобто мерії платили громадянам за кожну вбиту ворону.
...Загадковий бусик секретно загудів електрогенератором.
– Накачуються, – пояснила старшенька.
Сивий втупився у вогники приладів, які спритно перебігали панелями, невпинно пришвидшуючись.
Усі навколо зачаровано обступили апарат – ще б пак, де таке побачиш? Та ні на якій виставці не побачиш, це точно:
бо як вдарили вгору рубінові промінчики,
платформа з приладами зрушилися, обводячи лазерами горизонт, й дуже швидко стало помітно, що воронячі зграї присідають, намагаючись зрушитися вбік від небезпеки,
намагаються ховатися одна за одну,
знижуються, тобто падають, просотані помаранчевими спалахами,
від чого ґелґотіння, як по команді, вщухло, чорна стихія втратила голос, енергію, словом, усе те, чим споконвіку знижувала й оглушувала небо.
Воно знову набувало висоти.
Дівчата радісно вискочили з кабіни, бо всередині ніде було скакати, а головне – танцювати, ляскаючись у долоні.
Ще б пак – небо очистилося од ворон, знову ставало блакитним, тобто геть прозорим, як і було колись.
А вороння тепер густо вкривало земну поверхню, неначе небачений чорний чад чи попіл.
Хтозна, може, деяким і вдалося вижити, прикинувшись мертвими? Бо вони споконвіку дуже хитрі, ці вражі ворони.
Не пройшло й півгодини, як Сивого покликала рація:
– Що сталося? – шипіла крізь розряди вона.
– А шо си стало? – непідробно не розумів він.
– Що, що. Лугандони масово покидають позиції, що.
– Які позиції? – з радості Сивий вирішив не розуміти того, що йому кажуть.
– Ті, що навпроти вас. Першими знялися й дременули кадировці, ти можеш собі таке уявити? Кадировці повтікали! Отак просто, без ніяких причин? Ти можеш мені пояснити, що там у вас робиться? – голос був дуже заклопотаний і вимагав пояснень.
Гм, що робиться? Коли на голови сепарастів з неба падає мільйон мертвих ворон, то, звісно, виникає одна думка: якомога швидше дременути звідти подалі, бо це явно зловісний знак неба.
Сивий, певна річ, знав причину відступу ворогів, але тамував момент, геть не хотів пояснювати містичної правди, бо йому дуже подобалося, коли штабне начальство знає набагато менше, аніж він.
10
Стереопару йому лейтенант не віддав, хоч як Жора й канючив, довелося обійтися простим біноклем.
Особливо лаявся начальник на його тривалу відсутність, і не так на неї, як на те, що той затіває якусь нову таємницю і приховує її, і не тому, що забобонний, а для того, щоб мучити увесь блокпост.
Ну, ясна річ, ви, мовляв, стовбичте тут, а я, козирний, десь подамся вершити свої азартні діла.
Які?
– Скоро побачите.
Тобто завершити цю просту справу він міг би й одразу, однак хотів дужчого ефекту.
Себто облаштував на зруйнованих околицях Ново‑Виселок таємний спостережний пункт і звідтіля наглядав гнилу халабуду, біля якої стояла чималенька вага, виразно свідчачи, що тут приймають металобрухт.
Керував ним мордатий тип, котрий явно нудився своєю примітивною роботою: зваж, одкинь, заплати.
Однак треноване око Психолога постерегло цікаву закономірність, яка полягала в тому, що її не було; тобто й разу не бачив, аби хтось приїхав і забрав накопичений метал.
Питання друге:
а кому в біса тут потрібен іржавий метал, якщо всі підприємства стоять?
Хоч би яка паршива кузня щось клепала, та й того нема, усі довколишні люди виживали завдяки натуральному господарству, а тут вже не до металовиробництва.
Піддивився він і кумедні речі – як під вечір місцеві пацани крадькома крали звідти різні залізяки, щоб потім вранці принести їх, і, зваживши, отримати заробіток.
Ну й що?
Хіба міг начальник помітити – адже товар був одноманітний: секції батарей опалення, труби чи гнута арматура?
Що одного такого разу Жорік, перевдягшись у зацвигане цивільне, і сам підкотив тачку з залізяччям.
– Почом дайош? – риторично запитав.
Той навіть не став торгуватися, а покидав усе на вагу, одміряв і тицьнув гроші прибулому, не нагородивши його бодай поглядом.
Чому?
Бо чомусь його ховав, була в цьому якась потреба.
Словом, Жоріку не вдалося зазирнути всередину будки, яка так ретельно зачинялася, але він мав тут важливіше завдання – котячи туди тачку, повідкидав зі стежки різні камінчики.
Все рухалося за графіком – спершу прибув московський гуманітарний конвой, і, нарешті, наступного дня хлопець був нагороджений за своє терпіння: на облюбований пустир викотився чималий джип і зупинився біля будки, зблиснувши рясним нікелем.
З нього вийшли кремезні дядьки й по‑діловому кивнули.
Потім без поспіху повитягали цигарки й почали пускати дим у небо, куди й линули по черзі поглядами.
Жорік з радощів не знав, що й робити – про всяк випадок прикрив долонькою оптику, аби бува по‑зрадницьки не блиснула, хоча, правду кажучи, радше могли блиснути його надто щасливі очі.
А чоловіки нарешті за командою старшого покидали бички й затоптали їх, відчинили багажника й повагом почали витягати зашморгані й важкі на вигляд клумаки й носити їх досередини, обережненько вкладаючи.
Хлопець міг подивуватися, що вони навіть не важать нічого, однак його мучило інше – що то за товар такий, якого в задрипаний металопункт возять дорогим джипом?
Потім, спершись на авто, сходняк повиймав звідти нехитру закуску з копчених ковбасок і розхлюпав по пластикових склянках горілку, що яскраво просвітилася вечірнім сонцем; усі по черзі урочисто видихнули, дехто вже й встиг перехилити, як побачили:
просто у розчинені двері халабуди стежкою мчить строката китайська автомашинка,
цяцька виявилася важкуватою, бо стрибнула лише на порозі,
старший, здогадавшись, не влучив зафутболити її, й тому всі інші завчено й треновано кинулися додолу,
однак Жорік вже натиснув кнопку дистанційного керування іграшкою, –
рвонуло так, що навіть він не очікував, –
спершу бухнула маленька автівочка, потім високо вгору будка, а далі рознесло й джип,
потрійний вибух злився воєдино, метнувши навколо рясним залізяччям.
– Хана! – устиг вигукнути Жорік і втупився у свою руїну, кленучи себе, що не передбачив такої шаленої сили і не окопався: ось із‑під хмар серед брухту гухнув циліндричний чималий лом – увійшов у землю поряд із хлопцем.
Різний метал одгупотів з неба, однак бувалий в бувальцях Жора уперто не підводив голови, затуляючись, адже ще довго з‑під хмар сипався битий шифер, а потім ще й дерев'яки.
Іржавим брухтом обкидало навколишні пустирища й околиці, тобто дітлахам можна було знову йти й збирати його, і знову таскати здавати назад.
Але – куди?
Ні будки, ні джипа, ні працівників умить не стало.