Вона відразу після універу стала працювати в обласній прокуратурі, дуже сильне впливове становище батька посприяло цьому.
З Лєнкою раніше спілкувався, допомагав їй писати дипломну роботу. Дівчина від когось дізналася, що Коля свою роботу написав за тиждень, і не бачив у цьому жодних труднощів, хвалився, що міг би з десяток таких написати. А сама чи лінувалася, чи не знала як підступитися до тої роботи. Вчилася ж бо далеко не найкраще на курсі. Пообіцяла щедро віддячити за допомогу,
Під час виконання цього незвичного замовлення Степаненко ближче познайомився з Вовченко. Прийшлось зустрітися кілька разів. І вдома побувати. Раніше до таких блатних не підходив, побоювався, знав, що не його це оточення. Лєнка неочікувано виявилась товариською, балакучою. До хлопця прониклась симпатією, натякала, що готова зустрічатися з ним, але Коля не насмілився. Лєнка ж заявила, що завжди буде рада прийти йому на допомогу, завжди буде рада бачити його в своїй компанії.
Лєна взяла слухавку швидко, не давши пролунати другому сигналу:
– Вовченко, слухаю вас уважно!
– Привіт, пізнаєш мене?
– І на мить не задумаюсь – Колька Степаненко. Я тебе ні з ким не спутаю, хоч і не чекала. Ніколи не думала, що позвониш. Дуже-дуже рада! Рада, що зателефонував… Просто так, чи може сталося щось?
– Та сталося… допомога твоя потрібна, потрапив я тут… сам не викарабкаюсь.
– По роботі?
– По ній.
– Нема проблем! Заспокойся! Я впевнена – все порішаєм. Надіюсь ти там нікого не вбив?
– До цього не дійшло, але…
– Ніяких але, бери квиток і зараз же до мене! Все кинь і лети сюди, прям зараз, чуєш?
– Що на ніч?
– Забий, найшов над чим переживати, у мене переночуєш, записуй адресу.
Останнім часом Ліна сховалася під удаваний панцир і вилазила з нього вкрай рідко. ЇЇ неначе вкрали чи підмінили. Колишня життєрадісність, незникаюча з губ посмішка кудись зникли. На всі питання дівчат-подруг відповідала коротко, наче слів жалкувала. Була весь час задумлива, видно було, що чимось дуже заклопотана, щось її не давало бути радісною й веселою, не давало кепкувати, насміхатися, реготіти, як це мало місце нещодавно. Подруги не могли ніяк допитатись про причину такої переміни. Не бачили жодної підстави для такого, жодної людини, особливо хлопця, які б могли спричинитися до цього. Ліна перестала ходити на дискотеку, яку раніше так полюбляла, поверталася з занять і відразу бралася за книжку, але було помітно, що довго не перегортала у ній сторінок. Мовби не читала, а тільки дивилася-відволікалася.
Тим часом осінь добігла кінця. Вона спочатку розгубила по різних дорогах і стежках свої жовто-багряні барви, мокрим листом покірно встелилася на асфальті, а потім спустошена поступилася новій порі. Казали, що на днях тепло вдягнена підстаркувата тітка-зима зустрілася з молодичкою-осінню на Володимирському ринку й нахабно її відштовхнула од прилавку з гарбузами. "Іди звідси, селючко, я тут людям смальцю-свіжини принесла й калини від простуди, а ти зі своїми гарбузами! Під ліжком їх сховай, не до тебе зараз, скоро замете так, що не вилізеш з хати! Посунься вже!". Почувши про таке, студентські парочки, неначе перелітні птахи, стали покидати Голосіївський ліс, зайнятий ними ще з весни, звично подалися до останніх рядів у кінотеатрах.
З великим старанням дівчатам вдалося витягнути Ліну на день народження старости групи, улюбленця всіх дівчат – Влада. Хлопець був привабливим з усіх боків – стрункий, вродливий, спортсмен, з гумором на "ти", та ще й киянин, та ще й з впливовими батьками. Мрія. Не тільки для гуртожитських, а й для тих, хто з квартирою міською-батьківською, хто зі шмотками фірмовими. Влад увагою дівчачою не гребував, з багатьма зближався, але, здається, до чогось серйозного не доходило. В усякому разі, нікому про таке відомо не було, тому дівоче полювання-залицяння до нього не кінчалося.
Добре облаштована трикімнатна квартира іменинника у центрі столиці легко вмістила майже два десятки гостей. Було де розвернутися. Меблі посунули по кутках, місця вистачало і для столу з багатими наїдками, випивкою, і для танців у окремій кімнаті. Спочатку пожадливо накинулись розправлятись з тим, що хазяїн виставив на стіл, говорили-вітали іменинника, жартували-кричали, згадували щось кумедне зі свого студентського життя, перекривляли викладачів, обговорювали останні події на факультеті. Згодом довго й дуже енергійно, з великим натхненням танцювали у тісному крузі, голосно підспівували співочим ансамблям: Боні М та АББА. Годин через кілька втомилися, дехто змокрів од того натхнення, стали більше тільки слухати музику. З японської чудо-техніки – двокасетного магнітофона, полинули голоси Хуліо Іглесіаса, Джо Дассена, танцювали тепер повільно, тісно стулившись. Ті, хто були в парі, позабивалися подалі від чужих очей, зайняли кухню, ванну, хтось затишно вмостився на м'яких кріслах і листав сімейні альбоми, хтось спостерігав за тими, хто злися в танці.
Хазяїн вирішив ще раз здивувати, показати "клас". Дістав пляшку дорогого вина "Чорний доктор", почав пригощати. Такого вина ніхто не тільки не пробував, але й не бачив. У магазині такого не продавалось, потрібно було мати великий "блат", щоб його купити, знати, де віднайти-дістати. Вино було приємне, ароматне, солодке. Визвало загальний захват і компліменти для господаря.
Ліна теж трохи пригубила цього вишуканого напою. Сп'янівши, вибрала м'яке крісло, закрила очі й поринула у щось своє. Надовго не вдалося. Очі заставив відкрити легким доторком Влад – запрошував до танцю. Відмовити імениннику було б непристойно, тому згодилася, хоча якогось бажання не мала. Влад відразу міцно притиснувся, обняв дівчину й почав ледь-ледь коливатися в ритм музиці. Ліна спочатку хотіла його трохи відсунути од себе, добитися відстані, однак, не знайшла в собі сили. Чи вино подіяло, чи вдячність до гостинного господаря – не знала. Трохи згодом знайшла у цих міцних чоловічих обіймах приємність, навіть поклала свою голову партнеру на груди. Танець затягнувся, хтось пригасив світло. Влад щось муркотів-шепотів на вухо, пестив Лінине волосся, плечі, наче ненароком торкався руками грудей, ставав все більше наполегливішим. Танець став переходити у щось інше, інтимне. Нарешті іменинник, відчувши, що йому не чинять перепони, взяв Ліну обома руками за голову й пристрасно-гаряче припав до дівочих губ. Ліна забилася-затріпотіла у тому поцілунку, на мить наче загубилася в просторі й часі. Але на мить, бо за кілька секунд схаменулася, прийшла у себе, її ніби вдарило чимось гострим. Дійшло, що робить неправильно, щось не так, щось всупереч її внутрішньо-душевному, тому з яким жила останнім часом. Вона вирвалася з обіймів, схватила свій верхній одяг, прожогом кинулася у двері, до виходу. Влад пробував її зупинити, стримати, біг слідом і щось гукав, проте, не чула, рвонулась до першого трамваю, який стояв на зупинці, й поїхала не знаючи куди, аби подалі від того, що трапилося. Переслідувач на трамвай не встиг.
Опинившись наодинці, Ліна зайняла вільне місце коло вікна й стала вглядатися в пейзажі нічного міста. Вони пробігали повз неї немовби якісь далекі й чужі, не визивали жодних емоцій, просто на них зупинявся зір, який звик щось поглинати. Думка ж була зовсім не тут. Вона весь час верталася й верталася до Колі, до останньої їхньої зустрічі, до поцілунків на сіні. Ліна мимоволі зрівнювала їх з тим, що відбулося сьогодні, давала оцінку цьому нещодавньому, жаліла, що дала собі послабитися, що допустила так близько Влада. Вона ще і ще раз пересвідчилася, як хороше було тоді, коли з Колею, наскільки приємніше й комфортніше було з ним, наскільки те, що з Колею, тривожило-колихало душу, торкалося якогось її глибоко-внутрішнього, яке ніколи не зможе зрівнятися з тим, що запропонував Влад.
Микола Іванович їхав у напівпорожньому вечірньому автобусі на зустріч з однокурсницею Вовченко. Хотів задрімати, однак думки відволікали. "Як же мені поступати дальше зі справою Безпалого?.. Що ще можна по ній зробити?.. Що я пропустив, які ходи не зробив?". Перебирав, прокручував, аналізував. Десятки разів вертався до одного й того ж. Знав, лише так може дійти до якогось логічного висновку, до якогось просування вперед. Врешті мозок підкинув більш-менш підходяще. "Крім жовтих "Жигулів" нічого іншого бути не може. Якщо свідок чула шум від цього автомобіля, могла б чути од будь-якого. Не чула – значить іншого не було. Без автомобіля не обійшлося, сліди вказують на це. Разом з тим: всі потрібні автомобілі оглянуто. Жодних ознак зіткнень на них не виявлено, але такі ознаки обов'язково мають бути. Чому їх немає?.. Може не всі автомобілі оглянуто, може ще є?.. Проте я вже двічі перевірив – інших немає. Так-так-так… А що як аварійний автомобіль дуже вдало відремонтовано, коли жодних слідів? Таке ж може бути?.. Може! Ось воно! Оце дальший шлях! Треба перевірити-поговорити з тими, хто ремонтує. Офіційно автомобільної майстерні в райцентрі немає. Десь у гаражах працює кілька умільців. З ними маю поговорити. А що, як ремонтували в Києві?.. Навряд… Малоймовірно… Там завжди черга, та й автомобіль потрібно засвітити, їхати на ньому, пошкодженому, через пости дорожньої міліції… Ні, все таки шукатиму в гаражах. Що ж – маю план!".
Лєна Вовченко зустріла Колю Степаненка з обіймами, як старого приятеля, навіть у щоку поцілувала. Обдала дорогими парфумами й приємно-радісною посмішкою, заглянула приязно в очі. Коля аж знітився від такого прийому, не чекав на таку теплу зустріч. Він спробував одразу перейти до того, з чим приїхав, але Лєна не дала. Заставила роздягнутися, взути м'які капці, всадовила на розлогому дивані. Дала можливість гостю оглянути затишну квартиру, модерні меблі, полистати зарубіжний кольоровий журнал, невідомо де і ким придбаний. Сама забігала-заметушилася, зібрала на стіл повечеряти. Не замовкала, жартувала, виставляла з-під домашнього халатика стрункі засмаглі ноги, весь час мовби ненароком торкалася хлопця, кидала грайливим поглядом. Коли випили по чарчині коньяку, закусили солоними міні-огірочками, ледь теплим картопляним пюре, дорогою ковбасою, Коля майже зомлів від такого піклування. Зверху до цього ще й накладалася дружня розмова.