Він ніколи не ходив без доброго дрюка, якого спеціально для того витесав з грабового оземка. Завжди носив він якісь струпаки на голові, завжди мав під очима ліхтарі, завжди підкульгував на якусь ногу. Але це не значить, що тільки він носив ті сліди на собі. Ще більше давав він за це здачі.
Руку його пам'ятали на всіх кутках Дерманя і всі парубки. Дівки, правда, не цуралися його і, можливо, не тільки тому, що вичували за ним грошики, а також тому, що парубок вийшов з нього хвацький на всі боки, вмів кожному сказати і приказати, вмів підійти до дівки, вмів закрутити їй голову, вмів і зо старшими слово сказати. І це помагало Кононові. Де тільки він не бував, що не робив, завжди йому якось везло...
А на нічлях... Ви знаєте, що то значить нічлі? Це такий празник для сільських хлопців. Повдягають гуньки, сідають на коня і на цілу ніч їдуть десь на Тимошівщину в рови. Там коні попутають залізними путами, а самі розкладають багаття. І от багаття горить, освічує все навкруги, хлопці довкола просто на землі лежать, розповідають, сміються, співають. Огонь освітлює їх розчервонілі обличчя, їх чорні вовняні шапки, їх гуньки, їх кожухи. Інколи почнуть щось грати. Сідають довкола огню кругом. Один бере в руки оброті і з-за плечей, щоб другий не бачив, ушкварить когось обротями по плечах. Той, кого вдарили, має відгадати, хто вдарив. Відгадає – добре, бере оброті і б'є, кого йому захочеться, не відгадає – його б'ють... Але як б'ють... Так, що інколи на спині лишаються сині смуги. Конон з початку боявся, що не витримає такої гри. Коли його перший раз хтось там оперезав черезпліч, у його очах виступили сльози. При світлі багаття ніхто того не помітив, але Конон вже міркував, чи не уникнути йому надалі такої гри. Але це трівало одну мить. Звичайний дух зухвальства миттю перемагає в ньому над малодушшям, і він кричить:
– Що? Хіба так б'ють? Давай сюди оброті! – Він схопив оброті і вперіщив так напасника, що той йойкнув. Єдине спасіння – це не допустити, щоб тебе вдарили, щоб ти так дивився і виявив стільки сприту, щоб не випустив з рук оброті... Потім ця гра не тільки не відстрашує, а навпаки... Вона захоплює Конона. Йому приємна ця гра, в якій треба ризикувати і на своїй власній шкурі чути свої власні ґави. Треба мати вухо, око, метку руку і завжди напружену увагу... Це якраз те, що Конон любить...
Хто знає... Старий Федір не так то вже докоряв цим свого сина. Він його не жалував, хоча він був одинак. Треба було, взяв запруту чи там моченого посторонка і всипав, скільки потрібно, але всі фіглі Конона не так діткнули старого, як хоч би оте втікання зо школи.
– Ho, – буркнув один раз старий. – Хотів витягнути тебе в люди... Не хоч, то не хоч... Ори землю...
І після того Федір ще ретельніще почав складати копійку до копійки, ще ретельніще їздити в Бущенщину, копати камінь, орати, косити... Домаха його ще ретельніще стала годувати кабанці, збірати сметану, бити масло. І коли у Лебедщині об'явилась продажа землі маєтку Лазаревича, Федір перший пішов туди, перший почав торгувати вже по сто й двадцять рублів десятину, перший відкраяв собі у долині між лісом і так званими Валами на міжлюді цілий хутір.
Він задаткував там вісім десятин. Що він собі думає? Вісім десятин отак з нічого, з п'яти пальців. Ні... Він таки, напевно, викопав той горщик червінців, як про це говорили. Подумайте самі: хіба це можливо мужикові купити одразу вісім десятин по сто й двадцять рублів... Полічіть самі і побачите, що це маєток, що стільки грошей порядний селянин у наш час не може мати. Якщо йому не помогла яка нечиста сила, то значить... щось тут не чисте... Щось тут не так. Але всі бачать, що Федір робить багато не так... І то не так, і там-то не так... У нього все не так. Подивіться хоча б на його поле. Хіба воно таке саме, як он Самкове, чи Нестерове, чи Середівське. Ну подивіться. То нічого, що земля ніби та сама, той саме ґрунт, але подивіться на збіжжя. Яка пшениця у Федора і яка у Нестора. Хіба це також не чудо? Хіба і тут не помагає Федорові нечиста сила? Як же можна, щоб на тому саме полі була така ріжниця?..
Багато в Дермані знайшлося таких, що почали кричати: "О! Він може! Бо що йому? У нього все через губу... Коли б но він отак, як я... Ге!"
Думаєте, що Федір не мав ворогів? Го, го... Хто їх не має. То нічого, що Федір чоловік тихий, тверезий, роботящий, чесний... Він не позичає ні в кого грошей, не сидить у шинку, не вступає навіть у братчики до церкви... Якраз тому. Якраз... Бо таких якраз не люблять. Він, бачите, з людиною людського слова не проговорить. Ось, кажемо, зустрінеш його десь там у полі... Здавалось, накосився, натягнувся... щоб то зупинитись біля сусіда, подати, як слід, йому руку, витягнути з кишені кисета, скрутити добру козячу лапку, затягнутись і якусь там годинку погуторити. Хіба немає про що? Го! Скільки є про що... Але Федір є Федір... Він тільки й знає, що хватати... Хватун... Куркуль проклятий... Все до гурту, до гурту... Все він не має часу, все спішить. Він і вмерти не буде мати часу, бо у нього, бач, очі завидющі, руки загрібущі...
Так ось дехто цінив Федора. І Федір про це часом і знав... Тільки що Федір таки направду якось не дуже звертав на таких увагу. Говорить? Ну, хай собі... Що йому то пошкодить. Має язика, має час, має, як то кажуть, густ... Чоловікові рота не затулиш затичкою, та й немає на це потреби... І щоб там ті не казали, десь за рік чи два Федір почав поволі ставитись на свойому хуторі в Лебедщині. На тому безлюдді, де гуляє тільки Казмірець зо своїми орлами, Федір почав там копати рови на фундамент, почав поволі зводити стовпи... Робилось це не одразу все. На одразу не було сили. Кілька років тягнулось те будівництво. Але дивно, чому власне Федорові заманулося будувати той хутір? Чи йому мало місця на Балабах? Чи у нього стільки дітей? На ці питання Федір відповідав такими міркуваннями: "Так то воно так... Місце воно ніби і є, але.. Подивіться-но ви навкруги... Ось мій брат Михайло... Скільки у нього синів? Три... А скільки он дітей у старшого з них Уліяна? Полічіть... П'ятеро, правда ж? Поділіть ви ті чотири десятини з половиною на три, а потім ту третину ще на... Ну? Що то вийде? І всі вони до одненького сидять на свойому місці і ані руш десь відійти. Лиш другий Уліянів син пішов десь трохи до Здолбунова... Якимсь там став кондуктором на залізниці... А решта? А гляньте ви знов, що навкруги діється. Була, кажуть, земелька, та загула. Чехи, як тільки трохи вросли в пірря, то геть все викупили. Все, що тільки знайшлося. Ціна землі з двадцять п'ять карбованців за двадцять років підскочила на сто двадцять... А за два-три роки що буде... А мені хочеться, – міркував собі Федір, – щоб мій син був таки господар. Не якийсь злидень. Можуть бути чехи господарями на чужій землі, може бути ним і мій син на своїй... Hi?".
Так. Ніхто не може цього Федорові заперечити. Як його заперечити? Але не всім таке йшло до голови, і не всі мали ту амбіцію, щоб бути господарем... І знов не всі мали те поняття, що то таке господар. Для такого Самка, коли чоловік має на плечах подерту свиту, має кусень хліба, має якусь хатчину, має горожану клуньчину, то чому ж він не господар... Чехи? Чехи є що інше. То чехи, і нам до них не рівнятися. Кожний грає, як знає...
Так міркував Самко, а вже отакий Нестор, то він просто не міркував ніяк... Нащо йому там міркувати. Він жив, плодив дітей... Що рік, то й дитина, що рік, то й дитина. І всі вони у струпаках, і всі вони голі літом і зимою, і всі кричать їсти, а їсти немає... Але і Нестор не резигнував з поняття господар. Чому? Він має ще майже цілий ґрунт поля, шість чи сім десятин...
Hi, над Федором, над його карком не стояла нужда і не гнала його будувати той хутір. Так само не було нужди робити мурованого хліва чи муровану хату. Не нужда його гнала до того. Це щось інше. Федір дивився на цей світ через інші окуляри і бачив все не так, як хоч би його брат Михайло, що поділив своїх синів і кожному підложив під зад такий шматок землі, що немає де на ньому посунутися. І ті його сини проводять час з кілками при межі, і кожний носить на голові від кілків шрами. Вони все ще діляться. Минуло десять літ, а вони так і не поділилися. У когось там п'ядь землі більше, у когось менше, і за ту п'ядь ті брати стали не братами, а лютими ворогами. І що б то було, коли б вони знали бодай отак, як знає Конон, географію своєї Російської імперії, і скільки то тисяч верстов від них до Владивостоку, і скільки то є порожньої землі у світі.
Федір хоче показати, як можна жити у цьому селі, тільки не всі хочуть бачити його науку. Більшість закриває на це очі і дивиться на світ Божий не очима, а... з заздрістю... Так. Заздрістю. Бо як можна назвати те, що такий Самко каже:
– У нього вже через губу!..
Федорові прийшлося женити свого сина Конона. Він ще дуже молодий. Йому ще тільки вісімнадцять літ. Він ще служби воєнної не відбув, але як одинака його на службу і не заберуть. А женити треба. По-перше, бо треба комусь засісти на хуторі, по-друге, бо далі парубком не можна його терпіти. Так він скрутить десь собі карка. О, Конон не Федір... О, ні... Цей ходить не ногами, а головою. Йому небо низьке... Немає ні дівчини, ні молодиці, щоб він її не зачіпив. А гулянки на весіллях, а вечорниці, а шинки... Федір довідався, що він десь зійшовся з самим Ляшом, а це вже останнє діло. Хто злигається вже з Ляшом, від того добра не жди... Десь там, кажуть, їздять тройкою у Бущенщину до якоїсь побережнички, а там цілі ночі з розгульними жінками п'ють. Десь якісь полячки з городу, кажуть, безсоромні, що страх і сказати... Конон інколи вертається додому блідий, як папір, а він же, знаєте, хлопець, як цегла твердий...
Треба його женити. Жінка спутає його, а якщо не те, то тоді і Федір твердішу руку покаже. Він старий, але ще може дати собі з такими раду... Поки парубок, то... Кажуть деякі люди, ніби за-молоду і Федір любив нівроком гульнути. Не такий він був, як тепер... Змінився... Тому, мабуть, Федір не дуже гнуздав сина свого. Хай, мовляв, вишумить. Буде міцніше пиво...
Одного разу Федір просто сказав Кононові:
– Слухай-но...