Незаможникові — допомогти, не приставай, знаю.
М а й к а. А що Ромен пропонує, знаєш?
Гайка. У Мартюка силою не брати, ціну на хліб розв'язати, вільний базар дати.
Майка. Що далі?— кажемо ми.
Гайка. Що де оре одноосібна сошка, там хліба трошки. Треба, крім неї, радгоспним, —кошгосп'ним трактором, машинами. А щоб їх нафабрикувати, треба, не гаючись, реконструктувати всю нашу промисловість: металічну, хімічну, машиноробну. Яких машин нема — за кордоном купити й робити і щоб це все накрутити, вчасно пустити, то потрібен єдиний ключ: темп, ударний темп молота — невже ти думаєш, що я цього не знаю, Майко?
Майка. Що пропонує Ромен?
Гайка. Шляшок на індивідуальний плужок, очевидно, бо за колгосп, радгосп говорить неохотно. За ключ у нього — повільний ритм плужка,— бачу, чую, зна:о все це! Але як краще й легше досягти мети, Майко? Щоб не запоротися — от де заковика!
Майка. Ходімо за Роменом. Його шляшком, як ти кажеш. Це має бути що? Раз у кулака силою не взяти, ціну на хліб розв'язати...
Г а й к а. То він її вгору зразу пожене...
М а й к а. А щоб робітник спромігся купити?
Гайка. Треба й нам зарплату вгору погнати!..
М а й к а. А це значить?
Гайка. Треба й ціни на продукцію, на крам підняти...
М а й к а. А кулак — він класовий ворог наш, свої знов нажене... Хто кого тоді пережене? Хто кого? (З болем). І вийде знову: чого черги? — Хліба мало. Чого мало?— Село не продає. Чого не продає?— Кулак не дає. І вийде, що долю соціалізму кулак рішатиме — так?
Гайка (аж розсердився на себе). Та так його перетак, Майко, так! І годі! Майка. Подумай ще раз! Гайка. Геть його як клас. Майка. Тричі! Сім раз подумай! Гайка. І Ромена геть!
Майка (крізь сльози і посміх). А я вже подумала, що ти, Гайко, справді... Гайка. Що справді?
Майка (з тривогою і любов'ю йому в очі). Напоровся...
Гайка. Майко!.. Я... (Зворушений бере її за руки. Шукає найкращого слова). Майка. Ну що?
Г а й к а. З тобою я ніколи, барашко, не напорюся! Ніколи! Майка. Так? Гайка. Ніколи!
Майка. То йяз тобою! Ніколи!
Зворушені вкрай, дивляться одне одному в очі. І раптом цілуються. Просто й міцно. Надпоривно.
Гайка (надпоривно махнувши рукою). Хіба що на любов, Майко! М а й к а. На яку любов?
Гайка (ще раз махнувши рукою). Таки напоровся! (Біжить).
КАРТИНА ДЕВ'ЯТА
Ромен за містом. Один: — Глинища. Смітники. Собаки тягають падло. Куди це я зайшов. Ба! Я ж на прогулянці, а це край міста. Он цвинтар і поле. Заходить сонце. Воно грізно-червоне і страшне. Між ним і мною пролетів якийсь птах і тінь боляче ударила в голову. О, який великий, жахливий розлад в світі! Вічний розлад у світі! Так заговорив той, кого в жарт було названо романтиком,— писатиме далі майбутній поет-драматург. Вже тиждень чи не більше, як його всі відступились, обминаючи ногами, одбігають очима й з мільйона слів, що іноді просто кидають в повітря, йому — жодного. І разом з тим невидимо стежать,
442
мацають очима, ловлять кожний рух мій, кожне слово. Яка увага і яка самітність! — писатиме! А яка ж самітність глуха і темна! І світ, як опрічна камера, і я на ньому, як ув'язнений за суворою ізоляцією. Бунтуй тепер. Бунтуй, людино, вічно — все одно... північ, південь, захід, схід це, дивися,— стіни, а сонце — це лише очко в світовій камері! Самітність!.. Хіба що викликати хоч в уяві дівчину з околиці та поговорити з нею. Що вона скаже в уяві — дівчина з околиці? Потому Байдуха. В уяві... Добривечір, дівчино з околиці, хоч в уяві!
2
Дівчина з околиці. В руці пучок квітів: — Добривечір, Ромене!
Р о м е н. Як це ви не побоялися до мене в уяві ще вийти. Та ще й в уяві? Не в колективі?
Дівчина. Сьогодні в мене вихіддень. Була за містом. Уже додому верталась трамваєм. Дивлюсь — ви на глинищах. Що ви тут робите?
Р о м е н. Я? Іду й думаю.
Дівчина. Про що?
Ромен. Про самотність перших протестантів. Про птицю, що пролетіла між сонцем і мною. Про подібність світу з камерою, і сонця з очком тощо.
Дівчина. Ая оце ходила цілий день... просто за сонцем.
Р о м е н. Та що ви? І теж сама? Не в колективі? Інтересно. Що ж ви бачили?
Дівчина. Маніфестацію бачила, весілля на автомобілях, похорон, дітей з квітами, дівчину з щасливими очима, квіти на степу і вітра. За парком. Та якого! Поперекидав гусям їхніх маленьких гусеняток. Крику було. Потому бачила — сліпий просить милостині. Пробігають піонери з карнавками, пропонують значки на якусь там користь. Озивається сліпий: приколіть і мені! Прикололи. Дає гроші. Якась крамарка як взялась його за це лаяти. А він щасливий: а я хіба не громадянин СРСР? Як це прекрасно! І яка взагалі прекрасна річ життя, товаришу Ромене!
Ромен. Один розв'язує питання, що таке життя, а сам не живе, а другий живе і ніколи "е завдасть собі питання, що такте життя?
Дівчина. Хм... Що ж ви думаєте робити далі, наткнувшись на таку оказію? Ромен. Далі? Я піду далі.
Дівчина. Куди ще далі? Ви й так уже зайшли, дивіться куди!
Ромен. Я на смузі змички города з селом, дивіться! Скільки писали, говорили, шефствували, а на смузі цій, дивіться, ті ж глинища і ями, канави, цвинтарі, що й раніш були.
Дівчина. І жодних змін? Нічого нового? Ромен. Можливо, я сьогодні, як одинокий запитальний знак.
Дівчина. А знаєте, де стоять он ті семиповерхові будинки, отой скверик, або новобудова заводу?
Р о м е н. Як і ті он, що далі — на поганій нашій земній кулі.
Дівчина. На вчорашніх глинищах, от! Цілий ярок вже засипано! Не вірите? Я ж сама з околиці — знаю! І скоро засипемо, забудуємо всі ці глинища, канави, цвинтарі й тюрми, всю цю страшну смугу, що її викопав старий клас між городом і селом.
Р о м е н. А бачите — он-он над тими ж будинками місяць? Місяць-недобір? Мій сон, дивіться, справджується, значить, ваш — ні..-. Пам'ятаєте мій? Я ніби йду. А тепер я справді йду. Сам-один і знаю, що дорозі моїй не буде краю.
Дівчина. Пам'ятаю. Тільки ж вийшло навпаки: тоді ви у сні мене шукали, сьогодні я цілий день шукала вас. Ромен. Шукали? Дівчина. Так.
Р о м е н. А це було шукання, чи пошук?
Дівчина. Ромене, ви хворий. Вам треба відпочити.
Ромен. Де?
Дівчина. Де? Ну хоча б у мене. Просто — ляжете собі, заснете, відпочинете. У мене вам буде тихо й спокійно, хочете? Будильника я спиню. Потім напущу в кімнату сонця. Ви встанете, і всі ці настрої, глинища одійдуть, як сон. А потім на завод, до товаришів, удвох — здрастуйте!
Ромен. Це Майчина вам інструкція? Дівчина. Товаришу Ромене!
Ромен. Тоді за що ж така добрість і увага?.. За анкету? Анкета ж моя не конфета. Інтелігент навіть за соціальним походженням. Іней на скронях. Безкар'єрний, на партмежі стоящий романтик. А в часи жорстокої, що тепер, матеріальності, даром добрості не чинять. За що ви? Хіба за ухил?
Дівчина. Можливо, це просто моя помилка. Романтична. Бо я теж романтична. Ромен. Ви? Дівчина. Я. Ромен. Хо-хо!..
Дівчина. Не хо-хо, а... З'явіть собі, сидить удосвіта дівчина і де б повторювати на свіжу голову "сопротивление материалов" — будує якийсь повітряний, більше,— якийсь сонячний химерний цех, з величезними скляними просвітами, під скляним дахом, з ластівками, квітниками, трохи не з вербами. А головне — з музикою. Уявіть — стоять робітники за верстатами, а навкруги музика. Отакий цех будує, а в дійсності ще доброї деталі зробити не може. Такої, щоб Трохимович не бурчав. Зорі на небі з сорому ховаються, небо червоніє, а вона будує. Цілі ж банди запитальних знаків з такими о кривулями — шаблонами, не бачить, будує.
Ромен. Нарешті!
Дівчина. Книжка з рук бу-бух. Заснула. Аж тут приходить на околицю чоловічок і, сміючись, почи"ає ту околицю трясти, як грушу. Люди лаються, собаки гавкають, а він собі сміється та трясе. І враження спросоння таке, що захоче той чоловічок, то з неба зорь натрусить, як золотих груш. Або справді — візьме на плечі піаніно, вийде на степ і почне грати. Пам'ятаєте? Я й подумала, що на заводі, в роботі, в нашому колективі ви справді заграєте. Будете найдужчий.
Р о м е н. А вийшло?
Дівчина. Навпаки.
Ромен. Коли довелось потрясти партоколицю, щоб зтрусити з неї червоточінь, то вийшло?
Дівчина. Навпаки. Ви трохи не витрусили з наших рук регулятори. В роботі вийшло так, коли всі націлились на далеку мету, коли треба влучно попасти, ви давай усіх штовхати, трясти...
Ромен. Через мене ви псуєте деталі, звичайно. І сонячний цех не збудуєте, так?
Дівчина. А проте я на глинища не втечу і знаком питальним не стану. І хоч нехай там що, а деталь я таки зроблю. А щодо сонячного цеху, то наша дійсність сильніша за романтику навіть. Читали про Дніпрельстан?
Ромен. Ах, як це ідеологічно-витримано сказано! За це вам репертком обов'язково поставить літеру А. Ну а мені він поставить літеру 3 — заборонено. Але краще перейти через всю абетку од А до Я, ніж сидіти й повторювати одне А.
Дівчина. Мені важко це слухати.
Ромен. Я думаю.
Дівчина. Бо мені здається, що хто досяг літери З, той справді вийшов за межі партквитка. Р о м е н. З партквитка я виріс.
Дівчина. Той обов'язково дійде, переступить і через радянський кордон... Ромене, ви з фронту відступили, втекли бачите куди? На смітники. Справді, котитесь, як місяць той за кладовище. Мені чогось так важко. Мені плакати хочеться, як маленькій.
Ромен. Заграти вам?
Д і в ч и н а. Не грайте більше, бунтарику, на дуду, нехай я своє лихо забуду, бо зараз я, як та дівчинка маленька, що несла кухлик дорогий. Несла і впустила. Кухлик розбився.
Ромен. Дівчинка заплакала і стала просити боженьку стулити їй кухлик.
Дівчина (струсила сльози). Ні! Побігла до матері й каже: Мамо! Дай міцніший кухлик, бо цей розбився... (Струснула головою і пішла).
Ромен. І дівчина з околиці пішла,— писатиме далі майбутній. Кинула квіти, струсила сльози, тріпонула головою й пішла далі непереможно молода. Хороша дівчина!— бунтарику! Може, справді — не грай більше, бунтарику, на дуду, зійди з кону! Не впирайся! Не спинайся! Не бунтуй!.. Ні тріпону й я ще головою! Не здамся! Доведу, хто правий з нас! Доведу, хоч доведеться, може, довестися й кордону... Перейти кордон, подумай, брр... Бо хто ти справді? Хто? Початок бунту, чи кінець? Великий промежінь між двома днями, чи тарганова щілина між двома епохами? Хуте-нуте, як пишно я висловлююсь! Ніби й справді я герой Шекспірів, а не якогось там з наших, наприклад, Кулішів.