І для того, аби не збитися з вашого шляху, треба народитися, рости, жити тільки у вашій країні. Га? Чи правду я кажу? Лікарю! Не смійте мовчати, чуєте?
Лікар сильно потер широкі плескаті долоні.
— Для того, аби зберегти ясні погляди, містере Вілкінз, треба власними руками, власною кров'ю здобути те, що здобули собі ми. Голод, кров і воші громадянської війни... голодні суботники й голодні пайки... відбудовчий період... кривавий піт од злиднів і від праці... І нарешті — наші перемоги. Ви чули, містере, про наш Сталінградський тракторний завод? Він піде 1 липня 1930 року. Ми випередили всі ваші американські темпи, містере Вілкінз! Ось приклад: роботою керує ваш земляк, містер Калдер, блискучий фахівець. Він раніше будував у Детройті Фордові його гігантські спорудження. Масштаб той самий, але темпи! Слухайте, які темпи, містере: в Детройті будівництво тривало сім з половиною місяців, у нас у Сталінграді — п'ять! Ось терміни земляних робіт: ваша американська фірма "Альберт Кантор" запропонувала сто п'ятдесят днів. Тракторобуд сказав: "Мусимо зробити за тридцять". Американці ахнули. Але ще голосніше вони ахнули, коли побачили, що ми зробили це — зро-би-ли! — не за сто п'ятдесят, а за п'ятдесят днів!
Лікар святкував перемогу.
— А ось терміни кам'яної кладки: "Альберт Кантор" запропонував сто сімдесят днів. Тракторобуд — сто шістдесят.
Робітники закінчили за п'ятдесят днів! Хто піде проти цифр, містере?!
— Я про це чув, — тихо сказав американець.
Лікар досадливо махнув рукою:
— Ах, та покиньте ви це "чув"! Мало чути, містере! Мало навіть бачити! Що таке спостерігач? Найчесніший, найпильніший спостерігач? Його доля — вінегрет із дійсности та блакитних мрій. Тільки той, хто крутиться найменшим коліщатком оцієї машини, що від запальничок допхала нас до автотракторних заводів, — тільки той, хто лив кров, а тепер ллє піт, — тільки той знає й бачить!
— Чекайте, лікарю... — говорив Вілкінз тихо, але тяжко й владно, наче даремно намагався підкорити своїй владі вихор думок, що вийшли з покори, повстали й несуться в хуртовині, в безумному, скаженому п'яному танці. — Чекайте, лікарю... Я ще раз хочу вам сказати... Ви вже знаєте: я був запеклий ворог вашої країни. Десять років я день у день читав у наших газетах про державну, господарчу, мистецьку руїну вашої держави. Я приїхав пересвідчитись. І я побачив... Але не те, на що сподівався. А те, про що оце розповідаєте ви... Я побачив, що у вашій темній жебрацькій країні справджується найвеличніша мрія людськости — йде перебудова життя нашої нещасної пошматованої планети. Я став соціалістом, лікарю... Ви партієць?
— Я позапартійний, — похмуро бовкнув лікар. — Це не міняє справи.
— Ну, все одно... Ах, як вони скиглять!.. Я став другом вашої країни й соціалістом. Я вирішив допомогти вам... Ви смієтесь?
— Ні, я не сміюсь.
— Ви не вірите?
— Я вірю.
— Чому ж ви посміхаєтесь?
Лікар відразу стрепенувся, смикнув плечима й величезними кроками побіг по палаті. Став і сказав твердо:
— Містере Вілкінз! Дозвольте мені говорити з вами одверто, без остраху й обережносте, що її звичайно вживають у розмовах з людьми вашого становища.
Вілкінз рвонувся вперед, вищирив зуби, стиснув кулаки:
— А досі?!
Вхопив лікаря за плече і дужим рвучким рухом смикнув до себе.
— Назад! — загримів лікар.
І відразу здригнувся американець, безсило охляв і покірно пустив тіло на стілець.
— Ми не хлопчики, містере Вілкінз.
— Я вас слухаю.
Лікар скуйовдив волосся.
— Мені тяжко говорити вам про це — зрозумійте мене, містере... Але ви повинні знати... Так от, бачите, в чім річ... — Лікар швидко заклацав пальцями. — Ви — типовий представник ворожого нам класу. З молоком матері ви всмоктали в себе зовсім інші, діаметрально протилежні нашим категорії й норми світосприймання... Мені тяжко це висловити... Пам'ятаєте, на літературній вечірці ви якось сказали товаришам, що ви з ними — люди інших планет. Ось де зарита собака, дорогий містере Вілкінз: люди інших планет! Побачивши на власні очі замість сподіваної руїни розквіт нашої країни, ви, як чесна людина, почали переживати надзвичайно складні і — я розумію вас, любий, — дуже болючі психічні зрушення. Ви заплямували брехню продажних писарчуків своєї країни і стали нашим другом. Але ж ви — людина іншої планети, містере Вілкінз! І тому ваша буржуазна психологія, з'єднавшись з нашим пролетарським світосприйманням, дала внаслідок хворобливу, протиприродну, чадну, гостро отруйну мішанину ідей, понять та ідеалів. Ви не знайшли в собі сили (а може, це взагалі вище людських сил) віджбурнути геть буржуазні категорії думання. І ця чадна мішанина ідей отруїла вас. Під тиском нашої радянської дійсности ваше старе буржуазне світорозуміння геть руйнувалося і під уламками своїми мало не поховало вас, містере Вілкінз.
Американець сильно потер очі.
— Наша небувала доба, містере Вілкінз, розмежувала всесвіт на два табори. Є два основні світосприймання нашої доби: пролетарське і буржуазне. Або-або! Середини нема. Посередині отруєння, загибель, смерть. Кардинальне питання про взаємодіяння двох основних світосприймань нашої епохи чекає на свою розробку від психіатрів, соціологів, письменників. На вашому прикладі ми спостерігаємо, до якої безглуздої страшної плутанини може дійти людина, що стала на межі двох протилежних, неспівмірних світосприймань.
— Так, я став на межі... — не знати, хто сказав це. Можливо, що прошелестів американець, а може, це тільки почулося лікареві.
— Ви кажете, що надумали допомогти нам...
— Так, я хотів допомогти.
— Я вірю. Але форма, містере Вілкінз! З ідеї вашого утильзаводу сміятиметься в нас перший-ліпший піонер. Ви читали Маркса, містере?
— Ні.
— Жаль. Інакше б ви розуміли, що шлях пролетаріату — не звиродніння буржуазії в публічних домах, а всесвітній Жовтень.
Містер Вілкінз підвів гарячим свинцем переповнену голову. Спитав, перетягаючи важкі камені слів через вибоїни й рівчаки:
— Отже, ви гадаєте... що здійснення мого плану... це ідея божевільного?
— Залишившись на межі двох світів, ви загинете. Або ви — наш, до останньої волосинки, або ви повертаєтесь до свого табору, і...
Американець підстрибнув і став.
— Я... не повернусь.
І зразу відчув, як у голові заклекотіло, загуло, щось зірвалось, упало й переповнило істоту зловісним гудінням. У доскональному й точному світі, що жив досі залізними, одвіку непорушними законами, схибив, захитався, заскреготів і зупинився найвищий центр. І відразу переплутались усі закони й норми, загубився верх і низ — усе застрибало, затанцювало в дикій, огидній, п'яній оргії. Так прокидається од віковічного сну потухлий вулкан: на поверхні ще спокійно, ще квітнуть сади й працюють на своїх виноградниках селяни, — а в глибині, в темних джерелах лунко гуляє тисячоголосий гул, і вже здригається ґрунт у передчутті загибелі, пожарищ, катастроф.
— Я не повернусь... — слова бринять ще спокійно, а в глибині вже гуляє тисячоголосий гул, і очі наливаються кров'ю. — Я не повернусь туди... Так, я людина з тієї планети... Але тут, на вашій планеті, я ковтнув свіжішого, насиченішого, життєдайнішого повітря. Я не повернусь, бо там, у себе, я захлинувся в рідкому, кволому, бідному на кисень повітрі! Я задихнусь!
Вілкінз заверещав по-звірячому злісно, люто й жалісно, як людина, якій несила більше триматися закляклими руками за кволий кущик над проваллям, бо задубіли руки — от-от розімкнуться конвульсійно занімілі зціплені пальці й полетить людина в безодню.
Прорвало корок, і гримнув вибух — линув огневий дощ.
— Не смійте говорити мені про поворот! Плювать мені на межі! Я не знаю ніяких меж! Я лечу в прірву! Я хочу видряпатись, хочу видряпатись, не повернусь, не повернусь!
Спочатку він вищав, потім моторошні звуки з його горлянки почали нагадувати гавкання й виття звіра. Він закрив рота й гарчав зловісно і з насолодою.
Потім лікар почув, як лящить матерія сорочки, що її роздирає на собі Джим Вілкінз.
18
Біля ґанку великого сірого шестиповерхового будинку на околиці міста стояв, здригаючись, автомобіль.
Навколо розляглася снігова пустеля, навколо — жодної ознаки живої істоти, крім самого автомобіля.
Автомобіль, за всіма ознаками, трохи нездужав: час од часу надсадно кашляв густим чорним димом — і тоді весь напружувався, задихався, тремтів, — машину трусила тяжка лихоманка. В легенях щось клекотіло, і раз у раз із карбюратора линув сухий давучий кашель. Для того, хто вміє чути й розуміти мову машин, було ясно: автомобіль серйозно застудився, скаржився на хворобу. Та це зрозуміло і без скарг: досить було покласти руку йому на груди, щоб відчути підвищення температури.
Автомобіль почував себе дуже слабим, та професійна гідність не дозволяла йому застрайкувати й кинути роботу на половині шляху. Треба було допхатися до гаража, тоді вже злягти.
Ви ще не знаєте, яке в автомобілів почуття гідности й самоповаги. Радянський автомобіль "намі" народився серед бруду й злиднів початку відбудовчого періоду; на тіло йому пішли матеріали, що були в той час під рукою; триби його ревуть, бо приймали його від матері-фабрики доморослі повитухи і жив "намі" довгий час безпритульний... "Форд" викохується в колисці найсуворішої, найдосконалішої в світі системи — куди ж "намі" тягатися з "фордом"? А подивіться, як вони біжать поруч: на жоден крок не хоче відстати від стрункого, мускулястого, певного своєї могутности "форда" пошарпаний деркотливий "намі". Згодом, у гаражі тяжко похилиться задиханий "намі", вхопиться за серце-магнето, широко вилупить очі-ліхтарі (груди йому гарячі, у машини жар), паруватиме тяжко. А на змаганні — груди в груди, колесо в колесо, хіба що впаде, хіба що звалиться від температури, бо не має "намі" навіть водяного охолодження: охолоджується повітрям, як пацани-мотоцикли. Не здасть "намі": гідність-бо автомобіля — запорука його перемоги над "вівсяним двигуном" — конем.
Тим-то, хоч і кашляв, задихаючись, цупкий "намі", та завмерти не смів: стояв, здригаючись, біля ґанку, терпляче чекав на хазяїна.
Нікого не було навколо — здавалося, покинули напризволяще хворого, кахикаючого, старого "намі".
З-за рогу прокралась до автомобіля сіра постать у пухнастій шапці з навушниками.