Лишається зі мною сам на сам.
Від Всесвіту до світла у вікні —-
Вже вкотре пройдено цей шлях повчальний.
Та досвід чийсь для мене —— темна тайна,
Загиблий скарб, що спить на глибині.
Пізнать себе, себе збагнуть я прагну,
Продертись крізь кору. Пройти крізь магму.
Я безпомильно старість впізнаю.
На дні очей холодні попелища,
Над ними вітер проминання свище.
"Кінчається життя..." —— я говорю
Я поглядаю на дочку свою.
О юності божественне кострище,
Усе —— початок. З кожним кроком вище
Її зоря, яку боготворю.
Початок і кінець —— це полюси,
Між котрими розіп'ята людина.
Невже і я на цім розп'ятті гину?
В душі своїй шукаю голоси
Початку і кінця. Та біль вщухає,--
І тільки безкінечність дослухаю.
Це дерево, мов чистоти кристал,
Мов ніжності округлість бездоганна,
На ранок випливало із туману,
І ганок йому правив за причал.
І заглядало у вікна провал,
Мов янгол, білокриле і неждане,
І сон зникав, спадав, ніби сутана,
І зір цілюще видиво снував.
О дерево, моя душа летить
Хай ця краса приречена на мить.
Але побуть єдину мить з тобою,
Отак цвісти, так вибухнуть красою
І ще дихнути вітром верховіть!
Так ніжно стишеність дзвеніла
І снила сонно в супокої;
В тій тиші царювало двоє,
Двох бранців мить благословила.
І вже не руки в нас, а крила
Знялись за даллю голубою,
Немов птахи понад юрмою,
Серця, в яких любов дозріла.
Два тіла юних, ніби струни,
Звучали чисто і весільно,
Неначе істина доцільна.
Удвох. Збулось. Любові руна
Розквітли полум'ям червоним,
І вічність б'є у маків дзвони.
У нас дитя, Олюня, оленя...
Цей білий сад, і світло ранку кволе,
І дика груша, кострубата й гола,
І хтось у сад кватирку відчиня.
На тумбочці блискучий помаранч
Засліплює, мов сонце, дивно сяє.
А я твій лист, твій перший лист читаю,
І хтось мені говорить: "Ну, не плач..."
О благодать, любові таємниця!
Віднині я безсмертна. Я ж бо мати!
І це моя кровиночка кирпата.
Це в ній тепер моїй душі світиться,
Це в ній злились у життєдайнім герці
Дві долі наші, ніби серце з серцем.
Все буде так, як ти хотів:
Тераса, літо, я з тобою,
Дитя в колисці під вербою
І плетиво веселих снів.
Та буде і тривога днів,
По вінця сповнених журбою,
Згасання голубих левкоїв
І осені прощальний спів.
Їх обпікає зимний вітер
І попелом вкриває квіти.
Та знов природа розцвіта.
Любові вічний лет над світом
Примушує серця горіти!
Печальний труд —— писать листи,
Коли розлука безкінечна,
Про все на світі чемно й гречно,
Так, ніби й сліду самоти.
Чекати —— в сутінках брести.
О мій далекий, кожен вечір
Я, мов тягар, беру на плечі
Ядучу тишу німоти.
Але приходить світлий час
І доля знов єднає нас,
І ми щасливі, наче діти
Де мука, що вогнем пекла?
Нема —— розвіялась, втекла,
Бо надійшла пора любити.
Ти спочивав у затінку дубів,
Я чистила достиглі полуниці,
Усе було як завше, як годиться,
Лиш бракувало літові дощів.
Наш пес приблудний жадібно радів
Можливості напитися водиці
І засинав між стебел чемериці,
І злякано над ними джміль гудів.
Величне, невблаганнеє світило
Нещадно землю кілька днів палило,
Зів'яв люпин і бариня чубата.
Зате душа надвечір оживала —-
Як свіжо й чисто, владно і зухвало
І як рятівно пахла дика м'ята.
Ні, не дай загубить це рятуюче диво,
Що в очах твоїх світлих застигло в мовчанні.
Ні, не дай знати ніч ту, коли полохливо
Не впаде поміж нас ніжна зірка кохання.
Я боюсь, що колись тайна стане словами,
Храм обернеться в дім, стихнуть меси врочисті,
І оселю, і нас, і зорю поміж нами —-
Все засипле обвал —— облітаюче листя.
Ти прокинешся вранці —— за вікнами біло.
Доле, що це? (А ми ж нарікали на осінь).
І промовиш: "Поглянь, а життя пролетіло..."
Так, це старість, але ми щасливі і досі.
Не втомився потік, не замулені броди.
В цьому —— спрага життя, в цьому —— щедрість природи.
Прекрасний час чекання свята.
Зітхаєш: "Зникла десь фольга".
Як запопадливий слуга, Вишукуєш ялинці шати —-
Пахуче древо прикрашати,
Коли за вікнами юга,
Коли нестерпна гри жага
Диктує правила і жарти.
Ти чарівник, ти добрий джин.
Радієш: "Срібний серпантин!"
І сяєш, ніби скарб знайшов.
А я від ніжності німа.
Ну що слова? Та й слів нема.
І розумію —— це любов.
На озері, на цій легкій воді,
Наш човен завмира, мов засинає.
І я повільно, стишено зриваю
Лілеї вогкі, свіжі і бліді.
Скажи мені —— ми й досі молоді?
Чому чекання дива наростає
В душі моїй, чому я твердо знаю —-
Біди нема, отож не буть біді.
А й справді, це життя —— мов довга нива.
Твоя любов допоки незражлива
Мене живить, немов підземні соки.
Мабуть, тому і досі я не знаю,
Як від принижень в нас душа конає,
А думаю про вічне і високе.
Як важко пишеться. Перо
Виснажливе, неначе спека.
"Ніч. Вулиця. Лухтар. Аптека".
О, де ти, генія крило?
Дім спить, збагнувши ремесло,
Яким оволодіть нелегко:
Не нервувать, не бити глека,
Бо чвари в домі —— давнє зло.
Минула ніч на вірші вбога.
І починається облога
Дрібниць, проблем і суєти.
А потім знову ніч, і знову
Чекаєш на високе слово,
І знаєш: вже щаслива ти.
Тобі, любове, вірю, як раніше.
Ти —— сонце, що вертає до життя,
Ти —— музика мого серцебиття,
І просто посмішка. І просто тиша.
Ти —— зірка над землею найсвітліша.
Трояндо істини, вінець буття,
І у бутті найвищий судія,
І міра існування теж найвища.
Мов ніжним квітом диха білий світ,
Коли ти поряд, а коли в дорозі —-
Моя душа конає у знемозі.
Все перейшло в ніщо, і тільки слід
Від дотику твого горить вночі,
Неначе рана, на моїм плечі.
Одвічний диспут господа і чорта:
Так що ж є цнота й що таке порок?
Сильніший хто —— добра чи зла пророк?
Життя —— це маята чи поступ гордий?
Мислителів задумана когорта
Нам залишила не один урок,
Але сентенцій золотий вінок
Не приглушив це войовниче forte.
Так, Фауст й Мефістофель досі в нас.
Один гука: "Була в почині дія!"
А другий іронічно нахабніє.
Мовляв, діла не порятують вас
Від смерті, що чатує за порогом...
Діянням стань, важка моя тривого!
Стоїть самотня церква на горі
На згадку про звитяжців-українців,
Які здолали ордища чужинців
У праведній і безпощадній прі.
О цій чудовій, весняній порі
Ми зупинились на старім гостинці,
І день, мов чаша, сповнена по вінця,
Дзвенів струною у бузковій млі.
І відкривався дивний краєвид
На місто, що пізнало стільки бід,
Допоки стало сильним і прекрасним.
О, Відне, пам'ятай про тих мужів,
Які прийшли на ці лани чужі,
Щоб врятувать Європу від напастей.
Тиха зоря над морською затокою...
Вега? Капелла? Ліра? Селена?
Світло твоє, молоде й незнищненне,
Оповиває печаллю глибокою.
Що це, потреба гармонії, спокою?
Цінностей вічних і достеменних?
Вега? Капелла? Ліра? Селена?
Тиха зоря над морською затокою.
Я не засну. Цей казковий ефір
Пахне, як лавр а чи, може, як мірт,
Кличе шукать ту єдину дорогу,
Котру мине суєта й товчія,
Котра назавжди, мов доля твоя,
Ту, що, як кажуть, нам послана Богом.
Дивитися на море крізь вікно...
В цім є щось дивовижно притягальне,
Неначе море стало задзеркаллям
Твого життя. Мов біле полотно
В майстерні на підрамнику, воно
Запрошує тебе фантазувати:
Ось чайка, ось фрегат, а ось пірати,
Вітрильних їх за мить піде на дно.
Сідає сонце, і останній промінь
Неначе зупиняється на домі,
На квітах біля ганку, на руці,
Яка лежить на теплім підвіконні,
На винограднім ще зеленім гроні
І на засмаглій молодій щоці.
"Все більше ми нагадуєм комах.
Вже сили нема до неба зір підвести.
Нас методично позбавляють честі,
Нас невблаганно пожирає страх.
Що буде завтра? Знак питання вкляк
Над усіма. І Всемогутня Веста
Не зможе провістить життя чудесне,
Змінити наш кривавий зодіак",--
Казав мій друг. Та я душею знала,
Що наша зірка ще не запалала,
Але вона вже світить з висоти.
Що нині відчуваю дивне світло,
Яке, мов цвіт, в моїй душі розквітло...
Дорога світла —— тільки нею йти.
Я не втомлюсь розважливість вітать
І славити гармонії закони.
Я знаю, що святе природи лоно
І що прекрасне —— Божа благодать.
Але приходить час —— і не впізнать
Вчорашнього затворника з Афону.
Він весь —— вогонь. На плечах плащ червоний.
За ним постала незборима рать.
І знову я запитую, людино,
Дей твій вінець, яка твоя вершина,
Що істинне в тобі, а що оправа?
Священна пристрасть, коли меч іскриться
Чи путь важка духовного провидця?
І У віках чия тривкіша слава?
"Ніде й ніколи не було
На цій землі земного раю.
Які краї не пригадаю —-
Одвіку скрізь царює зло.
Ви здивувались і чоло
Насупили. Тож я питаю:
Що є, по суті, образ раю —-
Це узаконене добро".
Наш діалог був нескінченним.
Розмову з видатним ученим
Вінчала повна безнадія.
На цій землі під вічним сонцем
Я буду віри охоронцем.
Та чи готова, чи зумію?
О незрівнянна жартівнице,
Історіє! Вже в котрий раз
Ти розіграла їх і нас,
Смаглявошкірих й блідолицих.
Єдиним порухом десниці
Лишила ідолів прикрас,
Потім закликала Парнас,
Щоб над руїнами глумиться.
А де ж людина в цьому вирі,
Великомученик народ,
Його енергії могутні?
О, він повторить клятви щирі
Про те, аби за всіх негод
Несхитно вірити в майбутнє.
Я їх покликала, й вони
Опівночі прийшли до мене.
Яке видовище стражденне,
Яка невідворотність тьми.
Діди, батьки, брати, сини —-
Їх зжерла вогненна гієна.
Жінки, прекрасні, мов Єлена,
В яких снігах конали ви?
О убієнний мій народ!
Ні кіл, ні меч, ні ешафот
Тебе не знищили допоки.
Але як страшно розуміть,
Що нас долає власна гидь,
Нечувано жорстка й жорстока.
"Заграй мені на флейті, Гільденстерн!" —-
Я пригадала цей рядок раптово.
То, мабуть, спрага за високим словом,
Невтолена, на горе, дотепер.
А може, це божественний етер
Мені приніс на крилах пурпурових
Забуті мною і воскреслі знову
Слова мов знак а чи, точніше, флер.
Святі оці хвилини незабутні.
Заграй мені на флейті чи на лютні
Чи на бандурі думу заридай.
Лиш не мовчи, поезіє, не гасни.
Твоя поява завжди своєчасна,
А голос твій нагадує про рай.
Життя —— вівтар. Якщо ти не приніс
В цей спраглий світ жагу самопожертви,
Вважай, не жив, а народився мертвим,
Світ був для тебе, мов усохлий ліс.
Любове наша, де ти, озовись?
Врятуй-бо ж нас від привороту смерті.
Лиш ти одна даруєш нам безсмертя.
Лиш ти єдина —— наша міць і вісь.
З мого вікна видніється гора,
Як мить прекрасна і як світ стара.
Через віки кому вона всміхнеться?
Нащадку мій! Цю землю, отчий край
Нікому на поталу не віддай.
Нехай тобі любові стане в серці.
Вже осінь.