Ми, бачте, інші... Коли б хоч нажилися замолоду, а то, бува, згадаєш...
— А ви не згадуйте...
Голоси жінок глухли за тишею, що знов зусібіч обступила озеро. Аллі враз розхотілося загоряти.
— Таке! — подумала.— Самі ж дають, самі й судять. Батьки! А що ж, народжувать дітей на те, щоб'бідували? Не варто.
Вона розчесалась і перев'язала волосся стрічкою. Добре хоч вдягла простеньке платтячко, менше людські очі колотиме. А втім, яке їй, власне, до них діло? Усіх...
їй особисто нічого не треба від матері — аби лиш дала спокій зі своїми повчаннями та напучуваннями. Ну, вряди— годи підкине щось, але яка то допомога?
Алла пішла навпростець і скоро вибралася на широку дорогу. її запрудила колона вантажівок: мабуть чекали переправи. Шофери легковичок скоріш від нетерплячки, аніж потреби сигналили, найзухваліші намагалися обійти інших — ділянки споловілої, відполірованої до блиску мертвої трави врізались у сіножать.
Уздовж берега річки стояли намети, й Алла навмисне пройшла близько повз них, щоб увібрати в себе чуже життя — з уривками розмов, мелодіями пісень, що линули з транзисторів, запахами косметики й звареної на свіжому повітрі юшки.
Двоє парубків, що лежали біля води, провели її зацікавленими поглядами, один спробував перечепити вербовою галузкою, та вона прискорила крок і серед перших вискочила на пором. Там, зіпершись у кутку на бильця, спостерігала, як поромник, ще не старий, череватий чоловік у яскраво-червоній майці, розпоряджався заїздом машин та підвод.
Признаєш?
Поряд з Аллою стояв кремезний дядечко з помітними залисинами на чолі. Придивившись, охнула:
— Гриць! Грицько Шугай!
Дядечко засвітився з радощів і одразу помолодшав, ставши хлопцем, з яким колись ходила до школи. Десь у дев'ятому класі почали цілуватись, а коли Алла збиралась їхати до міста, щоб вступати до інституту, Гриць пізно увечері викликав її з хати й ні сіло ні впало запропонував одружитись.
— Ось побудуємось і добре житимем, повір мені, братуха обіцяв дістати цеглу. А вчитись ти зможеш і заочно — я тобі всі умови створю.
Він блискав у темряві очима, тягнув до неї гарячі руки, вона ж сміялася, відсторонюючись.
— Ну й дивак ти, ой, дивак...
— Чому? Ми ж любимось.
Спробувала пояснити, що любитись можна — на те й молодість, а щоб одразу, й заміж — отак, як з мосту у воду... Ні! Ще встигне надіти хомута.
Гриць ображено відвернувся і довго мовчав, вгвинчуючи в землю навпомацки знайдений ногою камінець: стоячи спиною до неї, спитав востаннє:
— Це ти серйозно? О, дівко, пожалієш... Подумай добре, бо потім не прийму.
До автобуса проводжати не вийшов.
Гриць трохи потягав з чоловіками кодолу, а потім повернувся до Алли.
— Ну, як тобі ведеться у столиці?
— Нормально. Працюю в науково-дослідній лабораторії, займаюсь мінеральними волокнами. А ти ж як?
— Як бачиш, шоферую. Живу в сусідньому селі — за тридцять кілометрів.
— Одружений?
— Вже скоро й другий спадкоємець буде. А ти?
Мусила сказати, що ні, й він здивовано її огледів:
— У ваших кавалерів що — очі повилазили?
— Сама не хочу. Ще маю час.
— Та в місті тепер із цим не квапляться, не то що ми... Ми — ближчі до природи. Прошу...
Він відкрив дверці машини, й Алла з'їхала з порома, сидячи незвично високо на гарячому від сонця сидінні.
— Слухай,— сказав Гриць.— А знаєш, що я оце надумав? На тому тижні виповнюється десять років звідтоді як ми... не одружилися. Могли б прожити ці роки вкупі, а не прожили. Га? Чим не ювілей?
Такий поворот розмови їй сподобався: в цьому Шугає— ві таки щось є, не марно ж колись бігала до нього на побачення.
— Ай справді! Десять років — трояндове весілля. Чи глиняне, гаразд не знаю.
— Варто відзначити!
Він зупинив машину біля придорожної чайної і вистрибнув:
— Пішли?
— Куди?
— Та ж відзначимо те, що в нас не збулося. Вже й пообідати час.
Не встаючи з сидіння, вона глянула йому у вічі. Ніколи не могла зрозуміти, коли він жартував, і зараз також не знала. Глузує чи жалкує? Радіє, що розминулися, чи й справді не проти спогадами, підсолодити пісне життя?
— Обідай сам, коли для тебе час, а я не хочу. А раптом дружині донесуть, що бачили тебе зі мною?
— Та що дружина...
Він дивився на неї знизу вгору, і його очі виразно половіли від смутку.
— Що дружина? Може, таки зайдеш? Ти ж — перша моя любов. Вдруге гордуєш мною?
Отож без жартів. Але від думки про переповнену людьми чайну, де чергова похапцем витирає залиті столики просякнутою жиром ганчіркою, їй стало недобре. "Візьме трояндовий лікер для мене, закусимо борщем чи шніцелем".
— Ні, це не гордування, Грицю, не ображайся. Просто... не. випадає.
— Ну, ні так ні,— легко, як і колись, погодився.
Дорогою до села мовчали — та й скільки там, власне, їхати? Хвилин із сім, не більше.
Але чому це в неї зіпсувався настрій?
Трохи погомонівши з сестрою — вимахала здоровенна дівуля, не влізла в сукенку, яку Алла привезла їй в дарунок (звідки було знати?),— взяла сапку й подалася на город. Не без жалю глянула на свої покриті темно-червоним лаком нігті на чепурненьких ногах, але дотцд землі до них підбадьорив, порадував.
Втім, на городі й робити нічого. Підгорнута картопля вже зацвітала, в гудинні вовтузилися бджоли: грядки з салатом, морквою та буряками було обсаджено настур— ціями. "Пізнаю матір,— подумала Алла.— Вона й з городу квітник робить".
Чому ж у неї зіпсувався настрій?
От і проїхала повз неї, не озирнувшись, доля, від якої тікала останнім часом. Либонь, і досі будується, і досі має клопіт з цеглою та лісом, а дружина передчасно розтовстіла, байдужа до своєї зовнішності,— аби лиш до роботи снага. їсть сало з часником.
"Ти ж нічого не втратила, покинувши Гриця. Хіба не так? Лисіє, постарілий... Десять років могли б жити разом, вже й десять років збігло. Як дивно..."
Вона сіла під кущ порічок і смикнула кілька китиць темно-рожевих ягід: були ще тверді, несмачні.
"Це дуже сумно — зустріти постарілого однокласника. Виходить, що й ти..."
Увечері опахала сполохів остуджували напечену за день землю. Алла постелилась під старою грушею, тут до неї й підсіла мати.
— Мурашки заїдять, краще в стодолі.
— Там душно.
Довго мовчали, вдивляючись в обличчя одна одної,— раз по раз на них лягали химерні відсвіти.
— Як у тебе з квартирою?
— Таж маю де жити.
— Чуже.
— З часом і свою дадуть.
Згадавши про Мар'яну, повторила певніше:
— Дадуть. Вже, сподіваюсь, скоро.
Мати зітхнула:
— Оце дивлюся, скільки вас їде в той город... Де ж набудуєшся на всіх? Це ж треба стільки років чекати? А жити ж коли? Заміж виходити? Заводити дітей?
— За мене вже не клопочіться — виросла. Маєте ще й Таню— подумайте, куди вона приткнеться, коли закінчить школу.
— Куди? А в технікум. Ветеринарний. Вона жаліє усе живе, то матиме легку руку.
— Гадаєте, захоче тут залишитись?
— А чом би й ні? Залишиться й не пошкодує. Нащо всім жити у столиці?
Мати говорила тихим несміливим голосом, і роздратування Аллине поволі розвіялося.
— Ай справді, так було б непогано. Ветеринар... Чому б і ні? То певний хліб.
— Вже ж певний.
Сполохи ближчали. їх одблиски спурхували поміж гіллям, мов зграйки наляканих птахів, і десь зачаювались. Навіть у темряві, що наставала по тому, було видно, як пашить рум'янцем материне чорнобриве лице, й Алла подумала, що мати досі зовсім не стара й могла б вийти заміж, коли б того захотіла. Щось у цій жінці, яка дала їй життя, було вічно юне, довірливе, й воно не могло сховатися навіть за зморшками та густою сивиною — якась первісна цнотливість, чи що... Алла навіть у вісімнадцять років почувалася по-жіночому досвідченішою від матері: колись пишалась цим, а тепер їй було сумно. Досвід — це й зрілість передчасна...
— Мамо,— озвалась.— Наш батько з Полтави, так?
— З Полтави, дорогий небіжчик, з Полтави.
— А ви ніколи не задумувались, чому у нас таке незвичайне прізвище?
— А що в цьому незвичайного? Равер — це жаба, велика жаба, яка полюбляє жити біля колодязя. Колись, мабуть, так дражнили котрогось із нашого роду, потім — до всіх причепилося.
Алла знітилась. У міському своєму житті, яке нічим не дотикалось до того, що плинуло тут улітку серед зелені, а взимку серед снігів, вона всім казала, що за походженням шведка: її прапрадід, потрапивши під Полтавою в полон, так і залишився серед тамтешніх степів, приставши в прийми до чорнокосої красуні. Звідси й пішло, мовляв, поріддя по-європейськи вузьколицих, сухорлявих і темнооких дівчат.
— У вас у роду всі такі вродливі, як ви? — запитували Аллу.
Легенда про незвичайне походження додавала їй, як здавалось, особливого чару,— романтики чужої крові, принесеної з холодних скелястих берегів у макові степи України.
І невтямки їй було, що вона належить до однієї з романтичних націй Європи, яка дала світові сміливих, гордих і незалежних жінок; ніколи не прагнула полюбити те, Що любили її матір та бабуся, що гоїло їм душу, і зіпсовані працею біля землі руки, і спечені сонцем обличчя.
...Отже, колодязна жаба. І — по романтиці.
Вранці мати й сестра провели Аллу до автобуса. На дорогу взяла тільки домашніх пиріжків: прощаючись, обіцяла частіше приїздити і взагалі більше родичатися. Щиро вірила, що так воно й буде...
А поганий настрій не минав.
Долаючи його, перебрала багато причин, звідки він узявся, але так і не зізналася собі в головній: вона нічого не набула, обрізавши всі нитки, які зв'язували її з селом. В ім'я того, щоб скоріше їх обрізати, знищила, затоптала в душі любов до лагідного хлопця, яка зароджувалась, і, мабуть, щось від того в ній зламалося назавжди, бо й досі ніхто не став для неї дорогим.
Щось схоже на забобонний страх — а раптом чимось завинила перед вічною справедливістю, цим невиразним уособленням долі, й за те вона ціле життя її каратиме — перейняло Аллу, та вона рішуче відігнала його.
Ні-ні, її полудень ще попереду. Вона ще гордо пройде вулицями свого села, й мати — насамперед мати — зрозуміє: її старша дочка завжди чинила правильно. Зрозуміє й забуде про свій мовчазний незлобивий осуд.
"ПО КУРСУ — ОСТРІВ"
Прокидаєшся рано-вранці. Вмиваєшся. Думаєш, що час серйозно братися за гімнастику, буває, що й берешся. Однак щоб систематично, то ні: так нудно вимахувати руками.