Аркадій замислився на секунду, постукуючи по столу нервовими пальцями незграбних червоних Рук.— Знаєш за кого? За Василя Карповича Пораду. Мені здається, що у вас з ним... дружба.
— Аркадію! Ну, що це таке! — одвернувшись од сина, Надія Василівна наливала чай.
— Не гнівайся, мамо, я тебе люблю, ну, справді, люблю! А полковник тебе теж любить? Не гнівайся! — Аркадій схопився з місця і швиденько поцілував матір у щоку.— Ти у мене маленька, єдина і дорога.
Аркадій давно помітив, що у матері дійсно дружні взаємини з Василем Порадою, братом Вови. Зустрілися вони вперше років три тому, коли Василь Карпович приїхав погостювати додому після поранення на кордоні.
Майже всі вечори після цієї зустрічі Надія Василівна проводила з Василем Карповичем, але вечорів тих було небагато.
Полковник швидко поїхав спочатку на Кавказ, потім, завітавши ще на один день додому, повернувся на Далекий Схід.
Останні роки вони листувалися регулярно. Аркадій і не думав, що його мати може писати стільки листів. Надія Василівна ховалася з своїм листуванням і згадувала про Василя Карповича дуже рідко. А коли лист від листоноші випадково потрапляв до рук Аркадія, він урочисто передавав його матері, вклоняючись низько, до самої землі.
Сьогодні Аркадій вперше так одверто і сміливо нагадав про Василя.
Надія Василівна дивилася на сина. Одружитись, може, і справді їй треба, вже час... Всю молодість віддала синові. І ось Аркадій виріс... Малий був — одна турбота, тепер інша...
Та ніби краще, коли малим був. Пестив ніжно щоки, зігрівав теплотою маленького серця. Ловив повітря тоненькими пальцями і рученятами чіплявся мамі за шию.
Потім навчився ходити, називав її "мама Надя".
А тепер виріс... Бач, знає, кого пропонувати в чоловіки! Василь Порада... Коли б син знав, яка трагедія в полковника Поради!.. Подумати навіть страшно! Батькам нічого не сказав Василь. Цього не повинно бути, не може бути! З Василем Порадою цього не може статися! Надія Василівна здригнулася...
— Мамо, тобі подобається Кіра? — нараз спитав Аркадій.
Мати відкинулася на спинку стільця від несподіванки. її думки були далеко.
— Може, Руфа? — допитливо, пильно глянула в очі синові.
— Ні, Кіра,— похитав головою Аркадій і почервонів.
11
Німецькі слова висипались у Кіри з голови, не кажучи вже про речення. Вони ніяк не трималися в пам'яті і, ледве закінчиш читати останнє слово,— першого вже не пам'ятаєш. А завтра німецька мова, і Марго обов'язково питатиме, бо минулого разу весь урок розповідала... Доведеться кашляти і тікати з класу. Марго — сентиментальна і боїться захворювань. Навіть нежить в її очах смертельна недуга. Хтось із її рідних помер після грипу, і Марго дуже боїться, коли людина кашляє і скаржиться на біль голови.
Кіра зробила останнє зусилля зосередитись, швидко зашепотіла переписані в зошит речення. Потім одвела очі від німецьких слів і глянула в дзеркало. Щоки палали, і на рожевому тлі, серед чорних густих вій, різко спалахували темні очі. Кіра провела рукою по щоках. З правого боку стояли хризантеми і трохи тремтіли, коли здригався стіл. У пишні пелюстки впліталось світло електрики.
Тепер стало зовсім тихо в квартирі. Тільки в другій кімнаті щось робила бабуся Одарка Іванівна. Вона ходила нечутно, пересувала речі тихо й обережно.
Під вікном пройшла пара, розмовляючи збуджено, захоплено. Потім пробіг хлопець і крикнув так, що ляснуло у вухах. Прошелестіло авто.
Прислухаючись, Кіра присунула вазу і пильно оглянула кожну квітку. Замислено, швидкими рухами розплела коси. Волосся впало хвилястим водоспадом на спину і на плечі. Нахиливши голову, одним дотиком пальців поділила волосся на два річища — воно скотилось з двох боків через плечі на груди.
Не помічаючи своїх рухів, Кіра зосереджено крутила пасма холоднуватого розсипчатого волосся. Воно підіймалося, зривалося золотим вихором, спадало жмутами, скручувалося вузлом на потилиці. Кіра вдивлялася в дзеркало, чи личить їй така зачіска? Ретельно засувала за вуха окремі неслухняні пасма...
"Аркадій подарував квіти. Випадково?.. Аркадій дуже чудний. З Вовою ми будемо тільки друзями. Назавжди... Скажу про це йому так, що він ніколи більше не згадуватиме... Невже правда, що розповідав Яша Баркін про Вовку і Марусю? Ой, не може бути! Вовка!., Що таке любов?.."
Зачіска залишилася не закінченою. Волосся лежало як шолом, майже впало на шию. Кіра скріпила його шпильками. Схопилася з стільця і пройшлася по кімнаті... Не може бути! Дурень! Всі знають про це, навіть восьмі класи сміються... Треба його попередити зразу, сьогодні!
Довго відчиняла вікно, бо стало душно і залоскотало в горлі. Соромно за товариша, за веселого Вовку,— вони ж з ним дружили, з сьомого класу. Так весело дружили...
В кімнату вдерлися вуличні шуми. Кіра притулилася скронею до рами розчиненого вікна. Надворі стояла немов святкова ніч — тепла і лагідна в своїй тиші. Листопадова ніч здавалася травневою. Кіра досі не заклеювала вікно, щоб можна було дихати свіжим повітрям.
Місто здалеку пропонувало багаті принади, доносило їх сюди, в цю тиху вуличку. Там горіли вогні, стояв гомін. Чорна стеля неба нависла над містом. Всього якусь годину тому Кіра пробігала вулицями з Аркадієм.
Тепер Кіра дивилася вдалину, де в темряві часом спалахували якісь вогники над дахами. Вона заплющила очі на хвилину.
І зразу вдарив прибій, як уві сні, коли абсолютна тиша — і ось налітає шерех і шум, гуркіт — і прибій з хрипом вигортає на берег зеленаву хвилю в білій бахромі піни. Блиски сонця срібним дощем рівно падають і спалахують на воді. Пологий берег побіг кривулястою смужкою по рябувато-сизому гравію, і до нього вже тихо лащиться блакитна вода зі вставленими в неї списами променів сонця, що нестерпно колють в очі. З'являється іграшковий човник, і гостре крило вітрила спалахує в блакиті. На тому човнику мчить вона... З ким?.. Куди?.. Хороше! Човник лине вперед, хутко. Дзвенить у вухах і летить рожева пісня, мов зоря... Ось виринає біла гора, гостра, як вищерблений зуб. Знову синя порожнеча простору, неосяжна безмежність. І не страшно, тільки крутиться голова від гордощів і відчуття висоти і недосяжності.
Кіра почула знайомий голос і ніяк не могла усвідомити, чий це голос і звідки він долітає... Потім розплющила очі, немов прокинулась, і перехилилась у вікно. Біля входу в будинок стояла мати, Ганна Дмитрівна. Поряд з нею низенький мужчина продовжував розмову солоденькою скороговорочкою.
— Любов є теж мистецтво, зважаючи на вищезазначене, і тому...
— Ого! — мало не крикнула Кіра і обурено зачинила вікно.— Ну, як мати не розуміє? Часто йде з ним із школи і годинами розмовляє, ходить у кіно. Я б його й на десять метрів не підпускала до себе...
Кіра так розгнівалась на матір, що вся її нерішучість зникла. Вирішила піти з дому, щоб не зустрітися з матір'ю, бо вийде скандал...
Секунду стояла перед дзеркалом і не наважувалася руйнувати зачіску, бо довго заплітати коси, а на зачіску не натягнеш берета... Крутнувшись на місці, Кіра побігла з кімнати до вішалки. Можна йти без берета, надворі тепло!
Пробігаючи через їдальню, Кіра на ходу притиснула до себе бабу Одарку Іванівну.
Демонстративно, шумно вийшла Кіра на вулицю і спинилася на порозі в тьмяному промінні ліхтаря, що освітлював номер будинку.
Мати глянула на дочку, знітилася і винувато обірвала розмову на півслові:
— Кіронько, куди ти зібралася? Вже пізно. А я хотіла тебе дома бачити...
Тепер зустрітися дома з матір'ю саме й не хотіла Кіра.
Кіра стояла мовчки і дивилася просто в очі матері. Потім різко сказала, ступивши на тротуар:
— Я чекала на тебе, а ти гуляєш по вулиці, немов не можна поговорити із знайомими в кімнаті!..
Не обертаючись на кількаразовий оклик матері, Кіра швидко пішла.
На очах у неї тремтіли сльози. Мерехтіло світло у вікнах будинків. Вікна — це очі будівель. І вони різні — насуплені, веселі, злі і радісні.
Зробивши кілька кроків, Кіра вже каялась, що так різко відповіла. Але не могла більше терпіти саме тому, що дуже любила матір. Ніяк не могла зважитись висловити матері одверто свій погляд на ці прогулянки з завідувачем учбової частини школи. Чого він причепився! Вештається за матір'ю, як тінь!
На мить пролетіли в пам'яті Кіри ті два роки, коли мати покинула її з батьком, одружившись з Бубирем. Скільки перемучилася тоді Кіра без матері, а мати —< без своєї родини.
В минулому році Ганна Дмитрівна закінчила заочні педагогічні курси, пройшла коротеньку практику і пішла працювати в школу. Вона з енергією і запалом взялася за роботу, з піднесенням виконувала свої обов'язки. Натхненно готувалась до уроків і раділа з успіхів свого другого класу. Але в неї було чимало невдач і провалів від недосвідченості. Крім бажання, їй треба було досвіду і знань. А завуч, здається, більше займався лірикою, ніж допомагав молодому педагогові.
Мало не щодня завуч проводить додому Ганну Дмитрівну. І взагалі все це почало здаватися вже не таким смішним, як спочатку. Кіра щодня тривожно чекала Ганну Дмитрівну. Дівчина ревнувала матір до цього завуча, який на години відривав Ганну Дмитрівну від дочки, від родини. Кіра ображалася за свого батька, якого вона безмірно любить... Але не вистачало сил, мужності сказати про це матері, і Кіра лютувала, гнівалася на себе, на своє безсилля, на ті дурні умовності, що їх треба обов'язково, негайно зламати. Боягуз, нещасний боягуз.
І ось сьогодні Кіра несподівано влаштувала демонстрацію. Напевне, буде неприємна, нудна і непотрібна розмова з матір'ю після повернення додому. Почнеться, звичайно, з того, що незручно вештатись молодій дівчині самій по вулицях уночі. Це раз. По-друге, як сміла Кіра так грубо відповідати, так поводитись із старшими і не привітатись до знайомої людини!
"Ой, як це нудно! Треба пізніше повернутись додому, тоді, може, минеться..." — подумала Кіра.
Вийшла на велику міську магістраль. Теплий вечір здавався святковим. Збуджено, голосніше, ніж завжди, розмовляли люди, що в незвичайній кількості гуляли по вулицях, товпилися біля кіно на розі. Такий вечір міг бути тільки один за весь місяць листопад, в останній теплий день. Вулиця метушилася, тільки вгорі було цілком спокійне і величне небо.
Кіоск з водою і кондитерськими виробами привабив Кіру.