Все це виявляється, і тимчасом для похорону:
"… замовлено труну з срібла, що коштує п'ятнадцять тисяч долярів, закликано п'ятьох попів і одного архієрея і такі-то громадські діячі виступатимуть з промовами на могилі".
Але ті, кого ще не вбили, можуть спокійно жити. Вранці їх не турбуватиме навіть гуркіт молочарських тачанок.
"Резинові шини повинні бути на молочарських фурах".
"Бостон. Білл, що вимагає резинових шин на вранішніх молочарських фурах, був поданий у штаті депутатом Чарлзом Сімонсом Лінну".
Так само спокійно працює біржева машина, висмоктуючи живицю з пролетарів. Але й тут законність наполовину показова. Ми читаємо у Washington Post про фірму, що продавала фермерам ділянки для плянтацій... на морі. Десятки великих і малих фірм цуплять злиденні ощадження дрібного міського люду, заманюючи великими процентами. Грошей у Штатах лишок, то ж солідні фірми виплачують дуже малі проценти. Робітник, клерк, швейцар, двірник, чорнороб, шахтар, батрак хотіли б швидше накопити маленьку суму, щоб можна було женитися. Як мухи на тенглфут-папір потрапляють вони на акції компаній, що живуть з бідноти.
Багаті ж і досвідчені на це не ловляться. Вони живуть світським життям. Про них існує відділ у газеті "Society". Там можна прочитати, куди поїхав сенатор такий-то і капіталіст он-який, чия дочка заручена з чиїм сином і де саме, виконуючи соціяльну повинність, гратимуть у бридж такі й такі високошановні леді. Грають вони у бридж уранці, це не просто розвага, а це громадська функція. У тій самій газеті приводиться матч у бридж по радіо межи трьома фахівцями картярства. Докладно розповідається, які карти були на руках у трьох спеціялістів і які карти були в четвертого "бовдура" (dummy). На протязі половини друкованого аркуша подається хід гри і ще на піваркуша додано коментарів. У Washington Post немає шахів, але є щоденна задача бриджу.
Світські американці, бодай "республіканці", бодай "демократи" однаково люблять титули, принців і королів. Англійський король у Washington Post просто зветься The King, ніби Америка й досі англійська колонія. На різдвяному конкурсі Washington Post дасть цілу сторінку — сцену коронування нового японського імператора і "шість інших сторінок фото-студій, вартих того, щоб їх оправити в рямці". "Коли якийсь паршивий італійський граф Антоніо де Босдар заручився з американською актрисою Бенкгед, Washington Post дає його здоровенний портрет. Тимчасом італійці – "Даґо" – користуються в Штатах мало чим більшою пошаною, ніж негри. В якомусь кіно-журналі якась тютюнова фабрика починає рекламну тираду з того, що "руська леді з насолодою курить свою цигарку..."
І от чи тут винні "руські леді", чи просто розклад світського товариства дійшов такої точки, але американські дівчата курять, як гусари.
Бостон. Національна жіноча спілка християнської поздержливости (Дамське Товариство Тверезости) if you please поширює свою виховавчу діяльність, намагаючись прищепити американській молоді наукові істини про наслідки вживання нікотину. Резолюція запропонована міс Ідою Ліліян Пейдж, директором секції наркотиків, така:
"Національна жіноча спілка християнської поздержливости поширює свою виховавчу активність, намагаючись прищепити американській молоді істину про вживання нікотину: ми вимагаємо, щоб заборонили законом продаж тютюну малолітнім; ми рішучо протестуємо проти невірних і обманних реклям; ми закликаємо жіноцтво нації утримуватися від куріння в інтересах. їх власного здоров'я і здоров'я їх дітей".
Міс Пейдж висловила думку, що одним із засобів такої боротьби буде плякат з образом молодої матері з дитиною на руках, з сигареткою в руці і з ореолом диму навколо обличчя; вона сказала, що підпис під цим образом буде такий: "Чи ви бажаєте такого ореолу навколо американського материнства?".
Характерна в цій резолюції і цій боротьбі роля реклями. Відома річ, в Америці нічого не можна продати без реклями. Солідні фірми жаліються, що вони мусять уживати безсовісної реклями, бо інакше публіка їх обминатиме. Система обману ще раз б'є по самих дурисвітах. Світова фірма Вінчестер пише про своє збройове масло такі безсовісні речі, що видко, що й вона не могла обійтися без комерційної брехні. Рекляма взуттєвої фірми в Washington Post починається з того, що "безплатно робиться рентгенівський знимок вашої ноги, щоб ви могли вибрати собі потрібний фасон черевика". Автомобільна фірма обіцяє при кожному купленому автомобілі подарувати вам "прекрасного різдвяного індика". Рекламуються таблетки, з допомогою яких "кожен може вирости на десять сантимет. протягом двох місяців". Навіть святі й пророки не можуть обійтися без реклями. В Washington Post є спеціяльний відділ clairvoyants (ясновидці), "зареєстровані штатом Колумбія".
Марта Спенсер. "Надзвичайний читець людської долі. Перша ясновидця сучасної епохи".
"Для вас може мати велике значіння, коли б ви знали суть вашого сьогоднішнього одчаю; ваше майбутнє щастя може залежати від правильного рішення і належної поради. Нічого у вас не питаючи (підкреслення Марти Спенсер), я розповім вам причину вашої візити, імена друзів, родичів і справжні факти вашого життя, що ви визнаєте за абсолютно правдиві. Повне задоволення, або я не беру грошей.
"Стереоптикон лекції".
П'ятниця 1379 Ірвінґ-Стріт. "Мисль утворює людські аури, скопійовані з живого життя".
Надзвичайна лекція. За вхід 50 центів.
"Сьогодні ввечері спиритичні сеанси".
"Д-р Джейн Б. Коутс. 8.15 ввечері. Вхід 50 центів. 1379 Ірвінґ-Стріт".
І так далі. Це в Уошінґтоні, а в провінції володіють душами ворожбити, відьмаки, дощові спеціялісти і пристрітові фахівці.
Настирна, грандіозна релігійна пропаганда зробила своє діло. Система обману б'є по самих дурисвітах. Ворожбити й демонологи конкурують з попами.
Washigton Post це невеличка (18-20 сторінок) офіціяльна й стримана газета. Спорт займає в ній усього тільки три сторінки, біржа чотири і об'яви — чотири. Це, так би мовити, газета скромна і поважна, як на американську. Читач легко може собі уявити, що робиться хоча б у New-Jork Times — сорок чотири сторінки дрібного тексту. Скільки там спорту, скільки там біржі, скільки там реклями, скільки там убивств, скільки там заручень, скільки там автомобільних катастроф, скільки там віски, скільки там наркотиків, скільки там бандитизму і скільки там – як в усій буржуазній пресі — скільки там брехні.
____________________________________
Форвертс
("Vorwärts")
Сорок шість років існує соціяль-демократична газета "Вперед" (Vorwärts) і ах! як далеко з цього півстоліття посунулася вона назад. Дуже посунулась вона назад, хоча керманичам її здається, що вони й досі браво тупцюють на тім самім місті, де їх поставили колись творці соціялізму.
З лиця Vorwärts, правда, зостався ніби такий самий. Vorwärts, berliner volksblatt (берлінська народня газета), zentralorgan sozialdemokratischen partei deutschlands. Тільки на тілі трохи потовшав старий Vorwärts, бо народив ще вечірку "Der abend",* цілу купу додатків, і в голосі його подекуди, дуже рідко, звучать давні ноти — він подекуди випалить словом "буржуазний" і найбільше в самих несподіваних місцях, десь говорячи за футбол, бо "Форвертс" веде клясову лінію і реалізує клясову боротьбу, головним чином, на футболі.
Щоб найкраще ознайомитись з ліцемірним стариганом, прочитаймо твір Едуарда Бернштайна* "Ми і держава" (Wir und der staat) "В якій державі ми живемо?"
Багато якому читачеві може видатись чудним, що соціяль-демократ становить таке питання. Та хто читав статті, що останнім часом з'явилися в соціялістичній пресі з приводу озброєнь, натрапляв почасти на такі найменування тії держави, що в ній тепер живе німецький народ, які можуть, а то й мусять повести до цілком хибних висновків щодо ставлення соціяль-демократії до цієї держави...
Далі в гусячих лапках і підкреслено наводить маститий вождь ці найменування: "капіталістична держава", "буржуазна держава", а більшовики-комуністи ще й узивають сучасну Німеччину "імперіялістичною державою": все це, мовляв, тому, що державою тією ще не керують революційні соціялісти.
Але Бернштайна на м'якині не проведеш. Він добре знає, що між усякими скрайностями десь є золота серединка, знаходиться вона і тут:
... "Але хіба Німеччина бувши ще (яке надзвичайне, яке оптимістичне, яке революційне "ще") не соціялістичною державою, конче мусить бути державою антисоціялістичною, ворожою соціялістам?"
Є, виявляється, і причина, чому Німеччина не є буржуазна держава. Бернштайн не соромиться витягти з-під пороху віків знамените "загальне виборче право, необмежене цензом". З допомогою цього універсального медикаменту він щасливо доводить, що Німеччина не є буржуазна держава, він елегантно одмахується від того факту, що в Німеччині санкціоновано і потверджено приватну власність, і що вона регулює політику. Ах, всього цього не треба розуміти вже так буквально, кокетує Бернштайн і береться рахувати голоси... в Рейхстаґові. Виходить, що ліве крило (вкупі з негідниками комуністами) складає в Рейхстаґові майже половину і коли ще дехто з центру прилучиться, то... то як же можна розповідати робітникам, що ми, ах! ах!, живемо в буржуазній державі.
Далі Бернштайн, цитуючи Кавтського,* доводить ще, що капіталізм не все одне, що імперіялізм, і що не всякий капіталізм, що є імперіялізм.
Покінчивши легко і весело з номенклатурою, Бернштайн переходить до питання — хто є пануюча кляса в Німеччині. Правда, охоче визнає Бернштайн, що у господарчім житті Німеччини переважає ще (о, надзвичайне "ще"!) приватний капітал, але... І приватна власність у конституції гарантована, але...
Можна було б сто літ гадати, яке "але" знайшов Бернштайн, доводячи, що Німеччина не є капіталістична держава, і не догадатись. А це так просто, у тій самій конституції сказано нижче: "Зміст і межі приватної власности з'ясовуються законами"; наприкінці: "Власть зобов'язує, вона повинна служити на загальне добро".
Ото воно "але" — замовкніть, клеветники і баламути! Ви чуєте слово: "Власність повинна (так "повинна"), служити на загальне добро".
Та Бернштайн не спиняється в свойому тріюмфальному поході проти неправди.