Мудрий ребе подумав і сказав: "Ти, Шмулю, правий, а Хаїм ні". Сказавши так, він одержав курку від вдячного Шмуля.
… В цей момент із сусідньої кімнати вийшла дружина ребе на ймення Сара. Трапилось так, що вона чула обидва вироки. І щиро поважаючи вченість і мудрість ребе, вона була остільки все ж таки здивована, що сміливо спитала: "Як можна, щоб у тій самій справі був правий Шмуль, а винуватий Хаїм, і правий Хаїм, а винуватий Шмуль? Аджеж цього не може бути"… Тоді мудрий ребе подумав ще раз і сказав: "Знаєш що, Саро, – ти теж права"… Після чого передав дружині своїй Сарі другу курку…
Повернімось до чайної…
Красивий студент сміється й плеще руками.
Інтеліґент трошки розгублений, обводить очима кімнату. Бійка звертає на себе досить мало уваги. Навкруги – п'ють, кричать, цілуються, стискають дівчат, що верещать несамовито, лаються, розмахують руками, співають, регочуться або віддаються одчаю…
Мій герой ще молодий. Йому ще далеко до мудрости мудрого ребе – справжнього релятивіста. – Між іншим, один дуже принциповий товариш, з яким мені довелося балакати про оце найвище досягнення сучасної цивілізованої й культурної філософії, поставився до зразка закінченого релятивіста – до мудрого ребе – досить неввічливо, що, можливо, з'ясовується його (товариша) молодістю, якій властива відсутність поваги до старших. (До речі, кому ж, власне кажучи, властива оця повага? Невже ж тільки самим старшим? – Але кого ж їм поважати?.. Трудні все це питання). – А відносно релятивізму мій принциповий, але молодий товариш висловився не краще, назвавши його і "індиферентизмом", і "квієтизмом", і іншими термінами, шо визначають всякі соціяльно негідні речі…
Знаєте що, мій читачу? – Він теж правий.
В очах Інтеліґента чайна трошки подвоюється і злегка здригує.
Половий з бруднішою серветкою на руці приносить нову порцію чаю. Студенти знову п'ють. Інтеліґенту випити вдруге вже трошки легше. Красивий випив красиво, а м'який, як віск, випив, як воду, і насів на закуску…
Красивий продовжує програму вечора. Підмигнув Інтеліґенту й показав на стіл вакантних дівиць…
Ще одна проблема. Чому всякий раз, коли культурний індивідуум отруює себе алькоголем, його негайно всією істотою тягне до женщини? Чому вино, жінка й пісня – три гіпостасі людської веселости й радости?.. Алькоголь! Тобі співали гімни жерці Діоніса. Тебе прославляли у всенародних святах в божественній Греції. Про тебе читають лекції сучасні лікарі, демонструючи діяпозитиви розпухлих нирок і перероджених сердець. Про тебе сказав Бернард Шов: "Що ж робити, коли в наші прокляті часи не можна бути одночасно тверезим і щасливим?" Радість і щастя, що ти даєш, справедливо потребують оплати (нирок і серця). Але ж хіба ти завжди даєш радість і щастя? Хіба інколи ти не буваєш шахраєм?..
Женщина!.. Тут я вже нічого не можу сказати… Про женщину було сказано більше, ніж про що б то не було в світі. Але з того часу, коли Монтеск'є заявив, що "все, що сказано, говориться й буде говоритися за женщину – все справедливо", – мені здається, треба б було припинити ці балачки… Мовчати про женщину – теж справедливо… Це – не релятивізм… В нашім проклятім світі – чи можна бути щасливим, кохаючи? Чи можна бути щасливим, не кохаючи? Чи можна бути щасливим взагалі? Можна! Звичайно, можна… Як? – коли небудь я вам розкажу, як. А зараз іде сеанс – і ніколи. Коротко: слухайтесь Христа – будьте, як діти, слухайтесь мене – будьте дорослими. Ми обидва праві…
Пісня… Перший наслідок усвідомлення нашим предком великої ритмічности світу. Безглуздими звуками, риканням і ревом вітав волосатий пітекантропос еректус схід сонця. Нині, через півтораста тисяч років, злетівши на велетенську культурну височінь, цивілізований, культурний індивідуум так само часто вітає безглуздими звуками, риканням і ревом схід сонця, – виходячи на світанку з якоїсь Петровської чайної… Вино, жінка, пісня… Вино вже було. Жінка на черзі. Пісень не буде. Ми – в кіні…
Інтеліґент уже п'яний. З добре зробленою розв'язністю всміхається. Звичайно, він згоден.
Красивий студент біля столу з дівицями провадить акт статевого добору. Вибрав двох, безцеремонно відштовхнувши інших, що їх неуспіх спроби образив мало, – звичка.
Дівиці з виглядом добрих знайомих влаштовуються біля столика студентів. Красивий негайно наливає склянку для своєї сусідки. Друга дівиця, рядом з Інтеліґентом, наливає собі сама. Брудніший половий приніс нову порцію чаю. Всі чаркуються з чисто світською ввічливістю. П'ють. У дівиць в цій справі помітна добра школа.
М'який, як віск, не п'є, дивиться на товаришів, обмірковує справу. Мовчки встав, пішов. Скоро повертається – не один. Одною рукою волочить дівицю, а другою – стільця. Мовчки пропонує їй сісти і приступає негайно до обіймів. Дівиця протестує. Усвідомивши некоректність своєї поведінки, м'який, як віск, наливає склянки й підсовує тарілку з закускою. Дівиця випила єдиним духом, закушує. М'який, як віск, піднімає склянку, подумав, одставив. Про щось коротко запитав дівчину. Та вклонила голову… Інтеліґент серйозно занятий із своєю сусідкою. М'який, як віск, тикнув його пальцем у бік. Інтеліґент повернувся. М'який показує йому три пальці й робить жест, що зазначає "дай".
Інтеліґент з п'яною готовністю витягає гаманця й дає м'якому відповідну кредитку. Дівиці насторожились. Інтеліґент готовий і їх задовольнити. Красивий рішуче припиняє потік благодіяння. М'який, як віск, і третя дівиця встають, коротко прощаються, відходять. Решта влаштовується зручніше.
Чи подобається вам, мій дорогий читачу, м'який, як віск, студент? – Мені дуже подобається… Ми його більше не побачимо, і це мені теж дуже подобається…
В очах Інтеліґента чайна подвоюється, дрижить, лямпи мигтять і блимають.
Більшості з вас знайомий цей стан. Чудний стан одночасної єдиности й подвійности предметів видимого світу. Фізіологія пояснює це просто: розлад здатности мозку сполучувати в єдине два образи зовнішніх об'єктів, що їх ми одержуємо двома очима. А оскільки здатність ця зникнути назовсім не може, то ми й бачимо одночасно й один і два предмети… Для фізіології все просто. Психологія трошки складніша. В людській психіці образи предметів теж можуть подвоюватись. І навіть більше того – не тільки лише одно явище може роздвоюватись, але й, що небезпечніше, і два предмети можуть бути сприйняті, як певна "синтеза", як один… А від цього виникають всякі помилки…
Інтеліґент розніжений і зовсім п'яний… П'яно, замріявшись, хитає головою.
Мій дорогий читачу! – Аджеж мій герой закоханий. Закоханий першим коханням. "Ерос і Психея", "Дафніс і Хлоя", "Вешние воды"… Весна (навіть зимою), молодість, свіжість, чисте, світле почуття, прозоре, як гірний кришталь, свіже, як струмочок, що його народжено гірними незайманими снігами, – чарівне чудо першого кохання переповнило його юне серце, а перший поцілунок примусив його спалахнути чистим запалом і чистими бажаннями…
Вона!.. Кохана!.. Єдина в світі!!!
Дівчина… Вона одягнена у біле і світиться, як хмарка влітку… Мрія, щось неземне…
Інтеліґент повертається до сусідки й починає з запалом говорити…
Фізіономія сусідки робиться п'янопохмурою. Ніяк не неземна річ.
Інтеліґент продовжує говорити… Знову дівчина, що світиться, як хмарка.
Вона!.. Кохана!.. Єдина!!!
Сусідка сердито шарпає Інтеліґента… Інтеліґент трошки отямився і подививсь їй прямо в обличчя…
На ввесь екран фізіономія. Вона п'яна. Очі безглузді, тупі. Професію видно в кожній зморшці, в одутих щоках, в грубо намащених віях і бровах, в опущених кутках губ, з яких горілкою та огірками змито помаду.
Кохана… Єдина!..
О синтетична сила алькоголю! – Ви розумієте, про які два "образи предметів", що з'єднуються, я говорив?..
Інтеліґент хитається… Сусідка догадалась і підносить йому невипиту м'яким студентом склянку. Інтеліґент безтямно п'є…
Чи не прав Фройд, на якого я вже посилався, коли стверджує вищу чутливість женщини в справах найглибше психологічних? Ледве чи оця дівиця свідомо бере на облік синтезуючу владу алькоголю, але вона відчуває, що ця влада в данім разі їй абсолютно необхідна, – і вона її посилює… Женщино, найчудесніша з загадок! Будь спокійна. Ніколи раціоналізм мужчини не розгадає тебе.
Красивий студент веде ділову розмову з другою дівицею. Розмова, очевидно, має властивості, остільки специфічні, що навіть звикла до всього дівиця соромиться, спричиняючи цим щире задоволення красивому… Красивий спостерігаюче поглядає на Інтеліґента.
Інтеліґент конче п'яний. Ледве сидить за підтримкою сусідки, безглуздо дивиться кудись під стіл… Красивий стукає до полового…
Чайна, димна, чадна, парна, з миготінням електричних лямп, в авреолях людських випарів, наповнена безладним галасом, вигуками, безглуздим ревом, гикавкою, поцілунками, лайкою, звуками блювоти, верещанням повій, яких мнуть або б'ють, – чайна, що в ній поет і художник незв'язно проголошують радощі святого мистецтва, хлопчик-студент стоїть навколішки перед побитою ним дівицею і називає її Сонею Мармелядовою, давно не голений тип і дівиці, що лишилися вакантними, братерськи сплять за одним уже столом, де звідкись, із димного закутка, хтось дико реве про вільне кохання, чийсь жіночий хрипкий голос вимагає гроші наперед, – чайна, що в ній тверезі, порівнюючи, лише полові, що вже витаскали геть з приміщення визначений статистикою певний відсоток відвідувачів, – чайна ще живе своїм життям, останніми годинами перед сходом сонця… Вона – як квітка, що зветься "нічною красунею" – живе лише вночі. Сонячне світло для неї небезпечне. А коли сонце сяде – вона знову житиме… Так було, так є, і так буде ще досить довго…
На виході з чайної красивий відбирає гаманця в Інтеліґента, розплачується з його дівицею й садовить їх на візника. Сам з другою пішли в другий бік… Екран темнішає…
Ви вже знаєте, в яких випадках режисер вживає затемнення… Це знають навіть юні дівчата, що одна з них, бувши незнайома з технікою кіна і щиро вважаючи, що на плівці знято все, а затемнення робить механік кінотеатру під час демонстрації, – не раз лишалася на другий сеанс у марній надії на те, що механік забуде зробити затемнення…
Але це затемнення – дійсно особливе… Можливо, в перший раз ми можемо пожалкувати, що режисер, покірний вимогам художности й цензури, його зробив… Те, що зараз мусить пережити мій герой, трапляється лише один раз у житті…
Ранок
В кімнаті у дівиці.