Обережно так, мовби ступала по жаринах.
Він вже йшов за нею. Але від цього нічого не змінилося. Рука Маг— ди, як і раніше, лежала на зброї, тому не зводив з неї очей і тримався на відстані. Він чекав пострілу.
До самого табору "хортів" вони так і не перекинулися більше жодним словом. То була гра у "смерть і мовчання": ця гра тривала до останньої миті їхнього знайомства.
10
По обіді на дільниці з'явився Крижняк. Кілька хвилин він мовчки спостерігав за нашою роботою, потім покликав мене і, підтримуючи за лікоть, мов дівча, відвів убік.
— Коли піду, уважно придивися до положення труби, — мовив він. — Ви завищили горизонтальний рівень. У таких місцях течія втрачатиме силу. Без зайвої гарячки роз'ясни це хлопцям і порадь зняти під нею ґрунт. Краном підніміть і зріжге скільки треба.
Я сказав, що дипломатія тут ні до чого. Поговорю зараз же у його присутності. Мовив це надто голосно, так що Іван Балюков розчув і почав прислухатися до нашої розмови.
— При мені не треба, — заперечив Крижняк. — Правом останнього слова повинен користуватися у них ти. Не треба морщитися. Є така хитра наука, у якій ми з тобою ні біса не тямимо: керувати людьми. Жорстока наука.
Поривався сказати ще щось. Проте стримався. І тоді я удруге за час знайомства помітив його посмішку. Але таку, якою марно намагаються підбадьорити іншого і вибачитися за неприємну розмову.
"Боїться псувати стосунки зі мною, чи то у нього така манера хитрого дядька? — міркував я. — Щось під час першої розмови він у дипломатію не грався".
— Ти зрозумів мене?
— Майже...
— Ну, щасти тобі, — побажав він, ідучи до машини.
Вже мав сідати, та раптом притишив голос і нахилився до мене.
— Оранчук, сектант тутешній, бородатий такий, був на дільниці?
— У Веселій балці бачив його.
— Казав щось?
— Пророкував.
— Це він уміє. Серед дівчат-штукатурів є одна чорнява — Софія Оранчук. Донька його, теж колишня сектантка. Мені сказали у селі, що подався сюди. Мабуть, хоче умовити її повернутися додому. Ти тут з хлопцями поглядай за нею. Від такого татуся усього можна чекати. Вона пішла із секти і від рідних...
Напускаю на себе машкару цілковитої байдужості й знизую плечима: зважимо, мовляв. Якщо просять, чого ж не потурбуватися. Але десь у душі вже тішуся. Дідько його забирай, вона за якихось півкілометра звідси!
— За неї не хвилюйтеся! — крикнув Крижнякові, коли вже той сідав у машину.
Хлопці чекали з розкритими ротами, мов пташенята після голодної ночі.
— Чим шеф незадоволені? — поцікавився Балюков, що вже не міг дочекатися кінця нашого перешіптування.
— В основному погодою.
— Ціную гумор. А конкретніше?
— Чого причепився до чоловіка? — втрутився Кобзач. Мовчки видобув з кишені цигарку, закурив і всівся на трубу поруч мене.
— Щось не так?
— Горизонт завищили.
— Цього слід було чекати. Без майстра кладемо.
— Самі не сліпі.
— Але майстер є майстер... Слухай, Балюков, Марія у сусідній бригаді. Поклич її, і давай домовимося, що це остання труба, яку ми укладаємо, не вивіривши горизонт нівеліром. Згода? — звернувся уже до мене.
— Згода, старий.
Я чекав від нього гіршого. Він міг просто вилаяти мене, назвати шмаркачем, що нічого не тямить у гідробудуванні, а від того страждає уся бригада. І мав би слушність. Але він повівся інакше, і мені спало на думку, що побоюватися його не слід. Навпаки, у скрутних ситуаціях треба заручатися його підтримкою.
Можливо, на цьому все й скінчилося б, якби не витівка Степана Сиротюка. Ми покликали майстра, Марію Краєву. Вона визначила кут завищення й, вибачливо посміхаючись, попросила Федора трохи підняти трубу.
— Відразу треба дивитися! — несподівано спалахнув Сиротюк. — Чому я повинен втрачати на чиємусь нехлюйстві?
— Що ти втрачаєш? — швидко перепитав Ян.
— Не твоє діло! Сто начальників, а по десять разів перекладаємо одну трубу. Або тут є майстер, або його нема зовсім! І щоб не плака— тись потім, що по карбованцю заробляємо.
Я ледь стримався, щоб не вилаятись уголос. Але то вже не допомогло б. Марія аж збагряніла уся і нахилила голову. Вона відчула себе винною перед нами, а ми перед нею. Кілька днів тому ми несподівано відкрили для себе, що наш майстер вагітна. Ходити від бригади до бригади їй стає все важче й важче. Але що майстер з неї порядний, у цьому ніхто не сумнівався. Та й знову ж таки помилку ми могли помітити самі: у Крижинка зір не гостріший.
— Ти робитимеш усе, що робить бригада, — зло відказав йому Ян Кобзач. — Усе! Навіть якщо розламаємо цей трубопровід і почнемо спочатку! Вас ще тут няньчити?! Геть з бригади під три чорти!
— Припини, Яне!
— А ти не втихомирюй мене! Це ти винен, що працюємо як лебідь, щука і рак. Ти на цій будові місяць-два, а потім нехай хоч потоп. А тут рука потрібна! Поприїжджали за путівками, а на думці заробітчанство! Збори скликай, і гнати звідси!..
У цій ситуації найкраще було промовчати. І я зробив це. Коли Ян викричався, я так само мовчки відійшов осторонь і дав знак рукою Лачуку: починай.
Того вечора ми пішли з дільниці аж тоді, як перевиконали денну норму і ще раз вивірили увесь прокладений відрізок.
Не розмовляли. Немов пересварилися між собою та й тепер, не знаючи, як помиритися, мовчали.
— Ну я піду!— першим не витримав тієї мовчанки Сиротюк. — Уранці сплю до десятої, а ви тягайте свої труби, як мурашки соломину.
Ніхто не відповів йому. Ніби й не розчули.
Ішли до села. Аж туди, до центру, де неподалік від клубу чекав на нас ще неосвітлений і зовні непривітний радгоспівський гуртожиток.
11
Пізно вночі, коли дев'ятеро нас зібралося в кімнаті та й уже мали лягати, Іван подав мені кілька аркушів, віддрукованих на машинці.
— Вірші?— запитав я, не глянувши.
— Проза. Вісімнадцять порад керівникові на основі глибоких соціологічних досліджень. Мені передрукували їх з одного посібника. Так, про всяк випадок...
"Франк Тібор, — прочитав я ім'я автора порад. — Особа, поведінка і стиль роботи керівника".
— Це треба знати, — прошепотів Іван. — Коли у бригаді назріває криза, треба ставити керівництво на наукову основу.
— Дурниці. Уся ця науковість полягає в тому, щоб кожен знав своє діло. І був порядною людиною.
— Людство породжувало і більш геніальні сентенції, — іронічно посміхнувся Іван. — Деякі філологи вважають, що непорозуміння виникають тому, що одне й те ж слово має по кілька значень і кожен витлумачує його смисл по-своєму. Згідно з цією теорією термін "порядність" виступає принаймні у ста значеннях.
— Що ти пропонуєш?!
— Спочатку перечитай, — незворушно відповів Балюков.
Я взяв папірці.
"Точно визначте свою мету. Зосередьтеся на головному.
Навчіться казати "ні", — перебігаю формулювання правил. — Не відкладайте справи з дня на день. Успіх справи полягає в тому, щоб приймати правильні рішення у п'ятдесяти відсотках випадків. Тож, володіючи певними фактами, вирішуйте і дійте. А якщо вже зробили щось — не гайте часу на марні міркування щодо мудрості прийнятого рішення. Дійте далі..."
— Якщо це справді на основі соціологічних досліджень, то занадто "глибоких". Як на мене, усе це можна виссати з пальця, сидячи за кухлем пива.
— Знаєш, старий, — образився Балюков, — ти непогана людина. Але є риса, яка погубить тебе. Ти занадто категоричний. І до дикунства байдужий. Ніби цей світ створено заради твого спокою. Цього не може бути, тому що бути цього не може — і нічого більше тебе не стосується. Все заради власного самолюбства!
— Словом, паскудний я тип, — підсумував я за нього.
— Я цього не сказав.
— Все одно, користуватися цими порадами треба не частіше, ніж у п'ятдесяти відсотках випадків. Мене хвилює інше... Чотири роки я знав, що вчуся на механіка. Мені витлумачували це щодня, вчили цього, лякали моїм незнанням техніки. Але ніхто й словом не обмовився, що слід вчитися на керівника. Та? Ми навіть не чули про якусь там соціологію виробничого колективу. Нас готували до роботи з машинами. А тепер: що усі ці поради? Так, самодіяльність...
Іван зняв окуляри й присів поруч мене. На обличчі його вималювалася блазнівська посмішка.
— У критиканство впадаєш.
— Констатую...
— Аргументи у тебе залізні: мене не вчили, я не чув...
Ми перешіптуємося, немов змовники, бо не хочемо, щоб чув Степан. Але дещо він все-таки почув, і розмова його зацікавила.
Як би я не бурчав, але Івана шаную. Про таких, як він, і кажуть, що це робітники майбутнього. Він не схожий на усіх нас. У ньому є щось від робітника-інтелектуала. Риса, якої нам ще треба набувати й набувати.
— Знаєш, — перериває мої роздуми Іван. — Колектив у нас ще власне не склався. Треба поміркувати. Можливо, взятися за щось поза нашою основною роботою. Навіть за щось банальне: допомогти відремонтувати техніку або спорудити спортивний майданчик. Може, це згуртує?
Я розчаровано зітхнув і заплющив очі.
— Що ми будуємо, знаєш?
— Пробач мені самовпевненість — знаю.
— Коли читаємо про будови у книжках — вони видаються нам вершиною романтики. А тут порпаємося у землі, мов хробаки, і все чогось скиглимо.
Як би там не було, ми все-таки трохи помізкували з ним і десь до півночі накидали план громадської діяльності бригади з дванадцяти пунктів. Кажуть, найвища стадія організації — це коли люди не помічають, що їх організовують. Нам це не загрожувало. По півгодини билися над кожним формулюванням, а все одно пункти виходили якимись дубовими. Зупинялися аж тоді, коли впевнювалися, що перед заходом не встоїть навіть Сиротюк. Якось непомітно він став для нас еталоном зашкарублості.
12
Ніч солодким тягарем лягає на повіки. Й аж тоді, як стулив їх, побачив вигин Дністра біля рідної хати й Оляну.
"Олянко! Чуєш, Олянко?! Перепливай на цей бік! Чого ти блукаєш там сама-самісінька?!"
"Не хочу!"
"Тоді я до тебе перепливу!"
"І так не хочу".
Батькові увірвався терпець. Сокира його врубується у стовбур і стихає.
"Андрію! Іди до лісу, лобуре! Наноси матері гілля, аби мала чим палити. Та не мнися там, а біжи, бо я з тебе паси дертиму! Чи тобі, шмаркачу, вже до дівок кортить?!"
"Він великий, дядьку Даниле! — заступається з того боку Оляна. — Не кричіть на нього!"
"Іди на піч, циганко буковинська! Будеш ти ще плакати від його великості, аж смереки застогнуть! Але перше йди до матері, най вона тебе у потічку випере. Так і скажи, що дядько Данило послав.