ОСТАННЄ ЗУСИЛЛЯ
Звісно, ні Сашко, ні Гена нічого цього не знали.
Той шматочок хліба, що Сашко дав Гені, не дуже допоміг. Нездоланна кволість, ніби важка отрута, з кожною хвилиною сковувала Генине тіло. Він все частіше сідав на землю, щоб перепочити. Сашко дозволяв йому посидіти, бо розумів, що Гена зовсім знесилів, тіло у нього зніжене, м'язи слабі, не загартовані, не звичні до тривалого напруження.
Їх оточували тісні стіни і безкінечна темрява. Здавалось, скільки не йди, а буде все оте саме: чорна темрява і оці стіни — невидимі й безкінечні.
— Сашко, ну як вибратися звідси? Як?..— в розпачі запитав Гена, і в голосі його було стільки горя, душевної муки, фізичного страждання, що серце Сашкове мимоволі здригнулося.
— Що я тобі скажу, Гено,— відповів Сашко.— Ми пішли не тією дорогою, яку я знав, і потрапили в лабіринти...
Він помовчав трохи й додав:
— Тепер тільки випадково ми можемо натрапити на вихід... Іти треба, Гено. Увесь час іти, хоч помаленьку.
— Я не можу... Зовсім уже не можу...— простогнав Гена, хитаючись на здерев'янілих ногах.— І... я, мабуть, упаду зараз...
"Впаде — гірше буде,— подумав Сашко,— краще хай ще посидить чи, може, й полежить". А вголос сказав:
— А почекай-но, зараз присвітимо.
Сашко зашарудів сірниками. Спалахнув слабенький вогник. Гойднулися по кострубатих стінах тіні, немов живі створіння.
І раптом хлопці побачили, що вони стоять біля великої печери, видовбаної в стіні. Вона своєю чотирикутною формою була схожа на кімнату. Видно було, що печера й справді правила колись людям за житло. Притулена до стіни стояла дошка, схожа на кришку стола. В кутку валялась стара ряднина, якими в кімнатах застеляють підлогу. Біля неї стояв кухлик з переломленою алюмінієвою ложкою.
Але увагу Сашкову одразу ж привернуло інше.
— Диви, сірники! — вигукнув він радісно і кинувся в куток, де лежали кимось акуратно складені коробочки.
Вони були повні, і Сашко знову не міг стримати своєї радості.
— Живемо, Гено! Тепер буде чим присвічувати. Він засвітив свічку і дав її Гені.
— На, подерж. А я зараз тобі таку постіль обладнаю, що закачаєшся.
Поки Гена стояв із свічкою в руці, Сашко швидко поклав дошку на землю, застелив її рядниною і весело сказав:
— Лягай, Гено, відпочивай. Звісно, не така постеля, як вдома, але все ж не на голій землі. Бачиш, як нам повезло!.. Тут жили колись партизани — це ясно. Значить, і вихід десь уже недалеко...
Гена важко опустився на коліна, на лікті і безвільно витягея на ряднинці, почуваючи, як у всьому його вкрай стомленому тілі пульсує гаряча кров.
— Давай я тобі в голови підмощу трохи, зручніше буде,— знову сказав Сашко і дбайливо підгорнув краєць ряднинки Гені під голову.— Ось так і лежи. А я зараз сірнички попробую, чи не відсиріли.
Проба виявилась невдалою. Сірнички справді не горіли. Та Сашко ще не втрачав надії.
— Ти знаєш, Гено, як вогкі сірники сушити?.. Об чуб. Ось дивись... Я завжди так роблю, коли сірник відсиріє.
Він почав обережно і м'яко терти головку сірника об власне волосся. Але головка одразу ж розсипалась. Тоді він спробував другий, третій... десятий сірничок. Нічого не виходило. Сірники були зовсім непридатні, і Сашко тільки чортихнувся зо зла. Згадав, що свічка горить даремно, погасив її.
Можна й без світла відпочивати.
— Сашко, лягай і ти біля мене,— обізвався Гена.
— Зараз ляжу,— відповів Сашко.— Я отут причеплюсь, а біля мене хай і їжачок наш відпочиває.
Сашко справді приліг, притуливши до колін картуза з їжачком, і затих. Його знову обійняли тяжкі нерадісні думки.
Що ж його робити далі?..
Легко запитувати. А як відповісти на це своє запитання? Що можна придумати, щоб урятувати і себе, й Гену?.. Адже треба все-таки знайти вихід з цих клятих катакомб. Треба!..
Хлопець довго лежав мовчки, напружено думав.. Гена біля нього нерівно дихав. Навколо було темно і так тихо, наче на світі взагалі ніде нічого не існувало, наче й самого світу не існувало, а була тільки оця непроглядна темрява та ще — тиша, від якої дзвеніло у вухах.
Сашко звівся, кволими рухами витяг з кишені сірники, почав рахувати їх помацки. Налічив лише десять. Треба рідше запалювати, щоб розтягти надовше.
Потім він так само помацки зміряв свічку. В ній було, мабуть, сантиметрів п'ятнадцять.
Сашко почав пригадувати, скільки така свічка горіла вдома, коли, бувало, електростанція виключала світло, а йому треба було дочитати Трублаїні чи Джека Лондона. Він встигав прочитати з двадцять сторінок, не більше. Це — дуже мало. Значить, свічку треба теж зберігати. Може, ще трудніше буде.
"А що, якби залишити Гену тут, добре запам'ятати це місце і піти самому пошукати виходу? — раптом подумав Сашко, і ця думка вже не давала йому спокою.— Справді, а чому б і не піти? Гена спить. Він нічого не почує і навіть не знатиме про те, що на якийсь час лишився сам".
Сашкові здалося, що досі він діяв аж надто нерішуче. Його зв'язував Гена. А тепер він сам пошукає виходу. І знайде. Обов'язково знайде. Адже він не буде повзти, як черепаха, а
швидко кинеться туди, сюди... Знайде вихід і прийде за Геною. Ото буде радість!..
Хлопець обережно звівся на ноги, боячись, щоб навіть кісточка якась не хруснула. Мацаючи руками стіни, вийшов з печери на магістраль, по якій вони з Геною йшли, і тут тільки знову засвітив свічку.
"Ясно,— подумав він,— треба йти так, як ми і йшли. Тільки тепер я ставитиму позначки. От дурний, і чого раніше до цього не додумався?.. По позначках легко буде до Гени повернутися. Аби тільки він не прокинувся, поки я знайду вихід. Бо ще кинеться мене шукати, розгубимось. А як розгубимось, ото вже справжнє лихо буде!.."
Затуляючи долонею слабенький вогник, Сашко швидко пішов уперед. Кроків через сто він зупинився, знайшов два величеньких камені, поклав їх один на одного й знову пустився в дорогу. Одного разу він зупинився в роздумі, бо дорога роздвоювалась, але думав він недовго. Поклав на розвилці каміння і знову пішов уперед.
Тепер його хвилювало й турбувало лише одне: надовше б вистачило свічки! І чого він не догадався взяти з собою ще одну?...
Та хто ж знав, що так все по-дурному складеться?..
І раптом Сашкові здалося, що вдалині засіріло денне світло. Серце йому забилося, голова запаморочилась від радості. Он він, он він, вихід!..
Але що це? Знову стало темно попереду. Сашко стріпнув головою, закліпав очима від здивування, уважніше подивився вперед і переконався, що там однаково темно, як і позаду. Просто ним бавилась його уява...
А свічка вже згоріла більше, ніж наполовину.
Хлопець жахнувся:
"Та я ж без світла й назад, до Гени, не доберуся! Якщо свічка догорить, то не побачу навіть того каміння, яке сам клав!.."
І він кинувся назад. Тепер уже не йшов, а біг. Піт котився з його обличчя. Груди дихали важко.
Ага, ось те каміння. Значить, він сюди біжить, ще не збився з дороги. А ось і поворот з гострим визубнем. Тільки чому ж каміння немає тут? Адже клав. Він точно пам'ятає, що клав!.. Що ж це таке?..
Сашкові стало так страшно, що він увесь зіщулився й заплющив очі, ніби це могло йому допомогти... Великим зусиллям волі оволодів собою і знову побіг назад, до попередньої позначки. Знайшов її і сам себе вилаяв у думці:
"Ну й дурень же!.. Та сюди ж треба було йти. А мене куди понесло!.."
Тепер уже він повертався до Гени вірною дорогою. Але з свічки лишився тільки куций огарочок. Тут вона горіла швидше, ніж у хаті на столі. А незабаром, спалахнувши на коротку мить яскравим вогнем, і зовсім погасла, догоріла. Сашко з розгону наткнувся на визубень, що виступав із стіни, і застогнав від болю. Він до крові розбив собі скроню й щоку.
Витяг пляшку, хлюпнув води в жменю, промив рану та і сам ковтнув трошки води. Це освіжило його, додало сил і навіть трохи заспокоїло. Ретельно закоркувавши пляшку з рештою води, він пішов наосліп, тримаючись руками за стіну.
І раптом до його вух долинув голосний протяжний і розпачливий плач. То прокинувся Гена і, не знайшовши біля себе Сашка, кликав його жахливим, якимсь нелюдським голосом. Той голос, наче ножем по серцю, різонув Сашка, і він що було сили закричав:
— Гено! Не плач, не бійся, я тут!..
Він добіг до Гени, натикаючись в темряві на невидимі стіни та гострі кам'яні виступи, і схопив його в обійми.
— Ну, чого ти? Чого?.. Хіба я покинув би тебе, дурний? Я тільки хотів пошукати виходу.
Гена весь тремтів, як цуценя, цупко тримався за одежину Сашка, все ще не вірячи, що його товариш тут, біля нього. Нарешті Гена заспокоївся трохи.
— Сашко, що з нами буде? — запитав він, перериваючи свої слова тяжким схлипуванням.
— А нічого особливого не буде,— відповів Сашко, хоч і сам мало вірив у свої слова.— Може, нас знайдуть. А коли ні, то якось і самі виберемось... їсти хочеш? На, пожуй трохи хліба.
Гена аж затрусився від тих слів.
— Невже справді хліб? Де він у тебе взявся? Ти ж казав, що більше немає.
— Для тебе зберігав. На, держи.
Гена жадібно схопив тремтячими руками останній невеличкий шматочок хліба, підніс до рота. В першу мить ні з чим не-зрівянний смак хліба аж наче сп'янив його, затуманив йому мозок. Він забув, де сидить і хто з ним поруч, і хто дав йому той хліб.
Але швидко прийшов до тямку, немов прокинувся. Згадав, що біля нього Сашко, його вірний супутник, який сам ні крихти в рот не взяв, аби тільки трохи погодувати його, Гену. Захотілося чимось віддячити Сашкові за його добрість. І Гена перестав їсти. Переламав хліб надвоє, сказав:
— На й тобі. Ти теж голодний. Але Сашко відмовився.
— Їж, їж, я потерплю... Краще, знаєш що? Для їжачка дай маленький шматочок, зовсім, зовсім трошки. Може, їстиме... Ось я йому сюди в картуз вкину. У нього добрий нюх, швидко почує.
Сашкові страшенно хотілося хоч крихту вкинути в рот, але в той же час було приємно від того, що ось він може стримати себе, перебороти в собі спокусу взяти той шматочок хліба, який йому пропонує Гена.
І, щоб остаточно перемогти себе, Сашко почав розповідати:
— Кожен може звикнути голодувати, якщо захоче. Я в одній книжці читав про революціонера, який у царській тюрмі голодовку оголосив. Так знаєш, скільки він не їв? Сім діб!..