Побачивши небезпеку, Остап і Галина побігли, але не встигли втекти від чарів, і коло замкнулося. Сива мовчазна тінь стояла на кургані і дивилася, як сходить тьмяне скривавлене сонце.
І тоді Остап заспівав. Не словами, а всім єством, вклавши у спів усю свою віру в майбутнє й усю любов до світу. Кликав він на допомогу панночку Ніч і барвистий світанок, чорнявого чаклуна із Кодацьких руїн і всіх тих хранителів, що могли спалити цілу країну. А раз могли спалити, то могли і приборкати словом покликаний чарами зрадника вогонь. Кликав усіх, кого Ніч не віддала смерті, і тих, кому пощастило побачити диво і залишитися серед людей. І рідна мова ще ніколи так не лунала в його вустах, а серце більше не знало сумніву.
Стискалося вогненне коло, жеручи золото колосся, коли пролунав заклик до бою, і, втрачаючи свідомість від жару та диму, Остап бачив чорнявого вершника на білому коні із золотою гривою.
Чаклун витяг Остапа і Галину з вогню.
– Ти переміг, Остапе! Переміг! – радів хлопець із загону батька Махна, скеровуючи коня до кургану з сивим яничаром.
Остапа і дівчину передали до рук інших вершників, хлопець ще встиг побачити, що хранитель і тінь зійшлися у двобої, освітлені вранішніми променями вже золотого сонця, і провалився у небуття.
***
Буяла весна – тепла, квітуча. Відцвітали у садах абрикоси, зацвітали вишні і яблуні. Білі пелюстки килимами встеляли землю.
Остап сидів на чубку й обережно згинав лозу. Він плів храм, мініатюрний, схожий на той, що приніс громаді з плавень молодий козак. Храм без жодного гвіздка.
У хаті поралася бабуся. Остап так і не зізнався їй, що теж бачив червоний від крові Дніпро, як і про замітку в сільській газеті про підпалене поле. Край поля вигорів вщерть, а старовинного кургану полум'я не торкнулося і само собі згасло.
З хати долетів веселий сміх Галини. Вона тепер вчилася разом з Остапом на одному курсі, і нікого не здивувало, що в групі з'явилася нова вродлива дівчина. А жила Галя у гуртожитку, вечорами підпрацьовувала продавцем у магазині. Якщо у неї десь і були рідні, то довести кревність з ними їй було б важко. Тож наприкінці семестру дівчина поїхала разом із Остапом в село до його бабусі.
– Ти бережи Галю.
Здригнувшись, Остап озирнувся на голос. Біля старої абрикоси стояв чорнявий молодий чоловік. Зараз його очі були темними, але вмить могли освітитися чарівними бурштиновими вогниками.
Остап підвівся, шкодуючи, що шабля залишилася на спаленому полі. Чаклун осміхнувся, помітивши його несвідомий рух.
– Це шукаєш?
У руці, яку він ховав за спиною, хранитель тримав шаблю в знайомих піхвах.
– Звідки вона у тебе? – здивувався Остап, відчуваючи, як радісно закалатало серце, женучи будь-яку недовіру.
– Я забрав шаблю з поля раніше, ніж пожежа його накрила.
Ковзнувши цікавим поглядом по недоробленій церкві з лози, чаклун хотів віддати Остапу шаблю, але хлопець похитав головою, відмовляючись, лише торкнувся кінчиками пальців, ніби щоб пересвідчитись, що не спить і не марить.
– То ми перемогли... – було так дивно і незвично бачити шаблю з минулих століть не вночі серед імли таємниць, а під сонцем весняної днини.
– Перемогли, – погодився хранитель, повертаючи на пояс козацьку шаблю. – Та лише того дня. Нікому невідомо, що ще виплодить людська зневіра, якими страховиськами обернеться байдужість, – він посумнішав, та одразу прогнав сум посмішкою. – Але того дня ми справді перемогли. Славний був бій!
– Ти знав, що мені зустрінеться за тими дверима? – голос Остапа здригнувся від спогадів.
– Ні, – щиро відповів чаклун, замислившись, наче зараз щось остаточно для себе вирішуючи. – Та я йшов за тобою, тому і зміг почути, коли ти покликав.
Він дістав зі зборів свого одягу два тонких шкіряних браслети з самоцвітами. Простягнув один Остапу.
– Я спалив твій, та це не на знак вибачення.
Остап узяв браслет і вдягнув його. Чаклун зробив так само.
– Тепер ми побратими. І де б ти не був, чи де б не був я, ми почуємо один одного. Або ж ти сам захочеш до нас приєднатися.
Чаклун збирався йти. Остап відчував це. Він багато що став відчувати інакше після тієї подорожі.
– Зачекай, я покличу Галю, – запропонував і змовк, побачивши неприхований сум у чаклунському погляді.
– Не варто Галі мене бачити. Вона зробила свій вибір. І ти теж, – хранитель торкнувся квітучої гілки, і білі пелюстки упали на його чорну розшиту сорочку, притрусили темне волосся, наче прихована сивина страждань і тяжких випробувань. – Галина щиро кохає тебе. Я прийду до неї, коли у вас народиться син, привітаю... Повір, до вашого весілля не так вже й далеко.
Чаклун всміхався, та невпевнений погляд видавав його, ніби чекала на махновського братчика велика небезпека, а ця розмова – тільки коротенька відстрочка.
– Куди ти йдеш? – здогадався Остап.
– На північ. Спочатку за Урал, в Сибір, а тоді в Москву. Невдовзі місяць кривавим серпом зійде над землею. Цікаво і в білокамінній, і в північній столицях буде цього року, – він зам'явся і швидко додав: – І я не хочу, щоб у наших сусідів пролилася кров яснооких, як про те віщує такий місяць. Прощавай!
Чаклун повернувся і повільно пішов крізь квітучий сад. Він міг убити Остапа на руїнах Кодака, вкрав його наречену, а тоді врятував від зачарованого вогню і назвав побратимом. Справді, світ належав таким, як він, і в минулому, і в теперішньому, і в майбутньому. Належав тим, у чиєму серці немає зрадливої байдужості.
– Зачекай! – гукнув Остап до хранителя, і той озирнувся. – Як звуть тебе?
– Раніше Василем звали, – відповів махновський братчик. – Поцілуй від мене Галю і бережи її від розчарувань людського світу. Ще побачимось, коли підніме молодь у Києві золоті полум'яні стяги. Прощавай!
Повіяв вітер, здійнялася заметіль із білих пелюсток, а коли опустилися вони додолу, Остап залишився сам у квітучому саду. Хлопець постояв трохи і повернувся до роботи: сплітати бані було найважче.
Він так захопився, що не помітив, як до нього підійшла Галя, обняла, поцілувала, палко і якось сором'язливо водночас.
– Ходімо вечеряти, – м'яко сказала вона, наче у вірності коханню зізнавалась.
Галина дуже змінилася з тої серпневої ночі, розгубила велич і зверхність, схоже, спільну для всіх хранителів, та натомість у ній прокинулась жіночність, й іноді щоки дівчини ніяково червоніли. Як зараз, коли зустрілася поглядом із коханим.
– Ходімо, Галю, – радісно погодився хлопець.
На храм із лози падали білі пелюстки, і ще яскраво світило сонце. А далеко від того села, на північ і на схід, у вечоровому промінні білі стіни величного кам'яного храму набули ніжних рожевих відтінків.
На лаві у парку неподалік від храму вмостився чорнявий хлопець, він перебирав струни гітари з облущеним лаком і потертим грифом. Біля нього зупинилася молода компанія, той, що вважав себе ватажком, зухвало попрохав чужака заспівати.
Майнули в очах чорнявого бурштинові вогники, і він заспівав. Пісня вільно линула до розфарбованого у рожеве і багряне небо. І була та пісня про волю, що живе у серці, будила загублену пам'ять і закликала здійняти погляд від землі. Погляд сяючих очей, в яких не плете павутиння жах, а покірність поступається місцем шані і прагненню небезпек та пригод. І молодь співала разом із Василем, що пам'ятав і батька Махна, і відважного Хмеля.
У важкі хмари сідало сонце, та багряні краї вигравали золотом надії на майбутнє. Дивної, незбагненної надії, яка не дасть згаснути цим очам, коли замовкне стара гітара.