Уже все можна.
№ пес все проситься й проситься назад в будку.
Клієнт виліз з бункера, подивися кругом, смикнув плечима, сказав "Брррр!" й сховався.
Я зітхнув, теж зліз на землю, але ховатись не став, № присів на траву поруч із виходом. Грець штанам, ну й чорт з ними.
Вже можна.
— Слухай, — винувато сказали із напівтемряви. — Ну ти хоч розумієш, що я не винен? Що я цього не хотів?
Я промовчав. Водій, що людину на дорозі збив, теж наче не винен, й навряд чи хотів, № його саджають. Якщо, звісно, немає він дядька-міліардера № батька-депутата.
Правильно роблять, як на мене. І тут би теж використати це правило, але користі з того...
— Ти розумієш? — сказали з бункеру. — Це не я винен. Й ніхто, хто б опинився на моєму місці. Рано чи пізно...
Угу, саме так. Рано чи пізно. Й кожен сподівається на пізно, пізніше, якнайпізніше! — № воно глип! — и рано. Хто ж знав, що воно й у великих масштабах так.
Слухати про це знову не хотілося, але як йому пельку заткнеш7 Застрелити хіба? Хе. Ні. По-перше, це вийде якраз те несподіване "рано", по-друге — усі службові інстинкти бунтують, № по-третє — ворушиться, ворушиться таки десь у глибині серця примарна надія.
№ раптом, все-таки набрехав? № помилився?
— Слухай, — я труснув головою. — Давай іще раз. Спочатку. Докладно. Може...
Я не договорив. Знаю, що ніяких "може", але оте моє "по-третє" вимагає думати, аналізувати, діяти, й чхати йому на те, є ще надія, чи нема. Все одно треба. Як тій жабці, що впала у глечик із молоком.
Клієнт теж зітхнув й почав здалеку, розважливо, та ще й з відступами, як на лекції.
— Що таке резонанс? Це такий фізичний процес, коли амплітуда коливань росте вибухоподібно. Наприклад, вал турбіни мало вібрує на частоті тисяча обертів на хвилину, й дві тисячі, й три, № на чотирьох раптом починає скакати так, що руйнує підшипники. Здавалося б, збільшувати частоту обертання не можна, але — дивна річ! — якщо поставити міцніші підшипники, та розігнати вал, скажімо, до шести тисяч — коливання зникають. Й можна гнати оберти далі, на тридцять, на півсотні, навіть на сотні тисяч! Й не треба зміцнювати підшипники — просто треба зробити вал легшим, хай небезпечну частоту проскакує миттю.
Що таке синергетика? Якщо буквально – то складання дій. У нашому випадку — складання коливань різних компонентів системи й підсилення їх за рахунок цього складання. Звучить складно, № насправді явище поширене. Вийдіть на берег моря й порахуйте хвилі. Одна, друга, третя... ой. Що, ноги лизнуло? Буває. Повторіть. Одна, друга, третя... що, знову ой? Помітили закономірність?
№ тепер зайдіть у їдальню. Не в ганделик якийсь, № в стареньку їдальню, пельменну, вареничну, абощо. Таку, щоб з радянських часів не ремонтувалася. Підніміть очі. Що висить на стіні? Правильно, Айвазовський. І якщо репродукція ще не остаточно засиджена мухами, то можна так-сяк розрізнити, що воно намальоване. № якщо пощастить, то можна прочитати і підпис. Що написано?
Я піймав себе на тому, що таки заслухався. От гад. Уміє ж, коли захоче. Мабуть, коли читав лекції, то студенти не грали у морський бій.
— ...Правильно, "Дев'ятий вал" вона називається. Дев'ятий — бо тричі по три буде дев'ять, № не, скажімо, сім-вісім, як, можливо запам'ятали ви з анекдоту. І тут виникає питаннячко. Виходячи з такої логіки, двадцять сьомий вал був би катастрофічним, № вісімдесят перший — взагалі як цунамі, але ж скільки не стій біля моря, такого не вистоїш. № чому? № тому, що хвилі все-таки різні. Тому що в морі нема когерентного джерела хвиль, яке б випускало їх рівно-рівнесенько. І взагалі в природі нема.
№ у нас — є. Називається лазер, і хто ні разу не світив з десятого поверху лазерною указкою, хай негайно біжить у найближчий кіоск...
Хе, указкою! Захопився дядько, захопився. Забув, що він не перед студентами. Дехто з нас світив лазерним прицілом на шість кілометрів, й летіло по тому промені таке, що зривало динамічний захист й робило дірку в комбінованій броні товщиною кількасот міліметрів! Й те, у що впирався лазерний "зайчик", не стояло на місці, як здивований пішохід, № перло зі швидкістю "бентлі" з депутатським синком, й не лупало очима здивовано, № світило назустріч широкодіапазонним прожектором, не лаялося — № плювалося димовими гранатами, й не з якимось там димом — № бойовим, з металевими порошинками, непробивним для радарів, тепловізорів та іншого оптоелектронного мотлоху! Й не махало кулаком, як той перехожий, № махнуло снарядом калібром у сто двадцять два міліметри, та ще й з готовими вражаючими елементами — кожен, як шабля, лише у палець завдовжки.
Ех, було...
Але тоді я встиг, № зараз — ні.
— ...що треба, аби створити хвилю? Можна кинути у воду камінчик, але ж що то за хвилька? Тьху! Можна кинути брилу, можна й самому стрибнути — але все одно то дрібне. Забавки. Можна кинути у воду гранату. Щоправда, експеримент вийде нечистий, до поперечної хвилі, яку ми зараз розглядаємо, додасться ще й повздовжня — але біс з нею, не наша це тема. Наша хвиля буде помітніша. Можна збільшити заряд — аж до атомного, й, за сприятливих умов, створити штучне цунамі. Але, я вам скажу, такий експеримент вийде таки дорогим, й наш менталітет буде сильно проти, хіба не так? Он, навіть радіотелескоп у Харкові з чого побудували, знаєш? З каналізаційних труб!
Не дадуть нам бомби на експерименти, № якщо й дадуть, то зелені піднімуть бучу.
Отже, як казав ще один корифей ядерної фізики — "ми підемо іншим шляхом".
З приводу корифея — я, до речі, цілком серйозно. Ляпнув колись, що електрон так само невичерпний, як атом — й мучилися наші фізики півстоліття, ані кроку ліворуч-праворуч від єдино вірної марксистської фізики. Німця легше було, у них Гербігер був сам по собі, Ган та Штрасер — сам по собі, конспектувати "Майн Кампф" їх теж не примушували, й не вистачило їм зовсім трохи, буквально трьох місяців.
№ от японці пішли іншим шляхом, і я не про бомбу. Знаєте, як вони розважаються у басейнах? Набиваються так, щоб можна було один одного за руки тримати, й починають стрибати. Невисоко — у воді дуже високо хіба пострибаєш. Й не часто — № експериментальним шляхом визначають частоту коливань, № вона залежить від розміру басейну, глибини, форми, кількості стрибунів й купи інших факторів. Пробують. Раз, другий, третій, десятий... й кінець кінцем, знаходять резонансну частоту, й піднімають хвилі! І не якісь там маленькі, № такі, що, буває, викидає людей з води, б'є об стіни й навіть калічить. Тому в деяких аквапарках такі розваги заборонено.
Не раджу розважатися таким чином у російських аквапарках, то вони й самі по собі падають!
На цьому місці студенти, мабуть, гигикали, гигикнув і я.
— отже, що роблять німці й інші западенці, в природному значенні цього слова, № не з мешканці Закарпаття? Вони створюють такий собі кумулятивний аналог могутньої бомби. Він має в діаметрі майже тридцять кілометрів, знаходиться під землею, жере рідкого гелію, як маленька зірка класу нашого Сонця, й дозволяє відмити кількасот мільйонів євро лише у процесі будівництва, № про експлуатацію я взагалі мовчу. Він розганяє жменьку протонів, гепає ними об пучок, що летить у зустрічному напрямку, і що виходить? Біс його зна, бо у них вічно щось не так, то гелій витече, то зелені прикують себе до головного рубильника, бо хтось їм сказав, що в результаті експерименту може виникнути маленька чорна діра й всіх № поїсть, № рознесе на порох.
№ що роблять нормальні люди? Нормальні люди беруть старенький радянський прискорювач. Навіть не циклічний, № лінійний. Зовсім слабенький, нічого важчого за мезон на ньому просто так не отримаєш. Здавалося б, нічого вони й не отримають, але крім прискорювача вони будують ще й невеличкий генератор когерентного рентгенівського випромінювання – тобто слабенький рентгенівський лазер; світимо ним назустріч пучку, і...
Клієнт затнувся й винувато глянув на мене.
— Ну, і...
— Та розповідай вже, чого там.
— Коротше кажучи, зробили ми майже те саме, що планували зробити на колайдері, й воно таки зробилося. Але хто ж міг здогадатися, що клятий цей академік Мігдал настільки помилився з розрахунком нижнього порогу піонної конденсації?
Знаєте, що? Якби хтось й колись сказав мені, що у підвалі можна створити зірку, хай невеличку, хай малесеньку — я б не повірив. Незважаючи, що читано й перечитано з цього приводу, від підручника астрономії й "Чорних зір" пана Савченка аж до містера Хокінга.
Цікаво, ж хай йому чорт!
Угу. От і доцікавилися.
-...відбувся експоненційний процес конденсації... створилося два кваркових мішечки... вони колапсували... і одна вирвалася.
— Що вирвалося?
— Ну що, що... що у нас настільки важке, що всмоктує абсолютно все, рахуючи світло? Чорна дірка. Найсправжнісінька, лише маленька. Вдало, щоправда, вирвалася — пройшла вздовж прискорювача, прошила стіну й подалася навскоси, під кутом градусів у тридцять. Я, поки їхав, порахував — швидкість вона мала десь кілометрів дванадцять-шістнадцять на секунду, тобто з системи не вийшла. Докладно не рахував, але, гадаю, зараз вже за орбіту Місяця вискочила. Місяць, на щастя, минула, інакше було б те саме, що і в лабораторії..
Отут настала моя черга ніяковіти. Ганьба мені, ой, ганьба. Поплутати канал, створений припливними силами, з каналом від кумулятивного вибуху. Згоден, трохи схоже, але ж видно, видно було — не прогризало той канал, не розкидало осколки пообіч, № тягнуло, смоктало в себе! Наче лускатим ножем вдарили, потім витягнули — але відстовбурчилася на ножі луска, й рве за собою м'ясо! Отак і дірка та, чорна-чорнюща, пройшла — й потягнула за собою матерію. Всю підряд. З відповідними механічними, термічними, й... я згадав дівку, з якої зірвало одяг — й травматичними, хай би їм чорт, тим ефектам.
Й радіологічними теж, до речі. Дірка поруйнувала багато атомів на шляху, й вони, покалічені-потривожені, ще довго після того розсипалися. Й зараз розсипаються, й далеко ходити не треба, щоб побачити наслідки цього розсипання. Мене ще тільки нудить, № клієнт, який і хапнув більше, й носить їх у собі довше — вже й блював. Може, й в туалет кров'ю ходить, але то вже не має значення.
Ніщо вже не має значення.
— ...і навіть її б вистачило.