Все життя вбухав у машину, вивчив, гад, де і що, й крізь захист прорвався, й операції проробив ті, що для них півдесятка операторів треба, й одночасно при тому.
Молодець, що й казати. Добре, хоч не шпигун, а просто маніяк-життєлюб. Захотів, бач, нікчемне своє життя розтягнути на трохи більше.
Але ж ми цього не допустимо, правда?
Місяць народження — січень.
Стать — жіноча.
Місце народження — Румунія, Констанца.
Ознаки — не плакала, майже одразу з'явилася координація рухів, схопила ручку — не іграшку, ручку! — й спробувала щось написати.
Використано деінкарнатор. Ліквідовано.
Місяць народження — січень.
Стать — чоловіча.
Місце народження — Таїланд, Бангкок.
Ознаки — не плакав, одразу з'явилася координація рухів, пробував ходити, не вийшло, спробував повзати — вдалося, брав іграшки, але не грався, а наче тренувався ручки стискати.
Використано деінкарнатор. Ліквідовано.
Рік народження. Місяць. Стать. Місце. Ознаки.
Ні, це не наш. Але про всяк випадок використано деінкарнатор й ліквідовано.
Рік народження. Місяць. Стать. Місце. Ознаки.
Використано деінкарнатор. Ліквідовано.
Місяць народження — січень.
Стать — чоловіча.
Місце народження — Індія, Бхопал.
Ознаки — не плакав, координація рухів, спроба ходити, повзання, іграшки.
Використано деінкарнатор. Ліквідовано.
І чого вони лізуть у той Бхопал, ніби там медом намащено?
Якщо хтось згадав царя Ірода, то, скоріш за все, має рацію. Дуже вже схожі дії, й ситуація теж схожа, і я б на його місці, не маючи компів, інтернету, журналістів, кількох сот таємних агентів — мабуть, і я б так само зробив. Але він, бач, упустив, а я, сподіваюсь, ще ні.
Рік народження. Місяць. Стать. Ознаки.
Використано деінкарнатор. Ліквідовано.
Рік народження — 1998. Місяць — березень. Стать — жіноча. Ознаки… та практично не було ознак. Мабуть, не вперше.
Використано деінкарнатор. Ліквідовано.
Рік народження. Місяць. Стать. Ознаки.
Використано деінкарнатор. Ліквідовано.
Рік народження — 1992. Місяць — січень. Стать — чоловіча. Ознаки — як тільки вийшов на контакт и надряпав пароль.
Встановлено охорону згідно контракту. Батькам надано матеріальну допомогу.У 2010 охорону знято. Щасливої дороги.
Рік народження — 1953.
Місяць — грудень.
Місце — індіянське селище без назви, штат Пернамбуку, Бразилія
Стать — жіноча.
Ознаки — повзла, старанно повзла на стілець, зривалася, кілька разів була підхоплений матусею, кінець кінцем все-таки вибрала момент, коли та бабралася з пранням, видерлася, впала, скрутила собі в'язи.
Теперішнє місцезнаходження — невідоме.
Статус — у розшуці.
Ось попадись-но мені, Йосю, лишень попадись...
А от академіка Богомольця так і не впіймали. У 1946 році, коли тільки привезли трофей до Києва, він чого лишень Йосі не наобіцяв — й керовану інкарнацію, й повне збереження пам'яті, й вибір статі, й ще багато чого. Цілий інститут під таку справу вибив. І втік.
А ви думали, ніби там й справді займались проблемами геронтології? Хехе.
Кажуть, Йося з цього приводу вилаявся й сказав: "Обдурив, гад".
Таки обдурив!
Рік народження — 1946.
Місяць — травень.
Місце — кібуц Ткума, Ізраїль.
Стать — чоловіча.
Ознаки — коли тягли на обрізання, то виривався, казився, верещав, як наче йому збиралися відтяти не те, що звичайно ріжуть, а голову. Після операції зціпив зуби й сам себе задушив. Перестав дихати.
Що ж, Алоїзичу, сподіваюсь, ми знайдемо тебе й вдруге.
І тебе, товаришу Прокопенко, теж знайдемо, хай навіть для цього знову доведеться влаштовувати Бхопал. Якщо наші американські, американські або навіть й китайські друзі здогадаються, в чому справа — буде скандал, і нас ліквідують, і коли я кажу "нас" — то маю на увазі не інститут, і навіть не місто.
Ага, ви зрозуміли, про що я.
Так само, як ліквідували одну мою знайому державу у сорок п'ятому, так само, як ліквідували ще одну у дев'яносто першому, так само як хочуть, до скреготу у зубах хочуть ліквідувати ще одну зараз.
Бо інкарнатор один, й кадровик біля нього один, а клієнтів багато.
31.01.10
МІСТЕР ТА МІСІС ОРФ
Змія була невеличкою. Зовсім маленькою була зміючка, й тераріум їй нашвидкуруч зробили із пластикового ящика, у якому дітки молодшого шкільного віку тримають білих мишей. Маленьких, гарненьких, кумедних. Хлопчаки віком років до восьми-дев'яти від таких у повному захваті. А потім... найчастіше ящик закидають кудись у комору, віддають молодшому братику, або й виносять геть на смітник.
Мишкам добре — вони недовго живуть.
Аж бач, згодився ящичок. Втім, у них тут, в інституті, такі ящики не пропадають.
А діточки виростають, й починають вимагати з батьків комп'ютер або мотоцикл. Раныше просили також собаку, але де його зараз, в чорта, візьмеш, того собаку?
Гарна була зміючка — тоненька, гнучка, кожен рух — як наче хвиля прокочувалась від голови до хвоста. Й вигляд у неї був зовсім не хижий, а цілком мирний. Повзає собі по землі така стрічечка, обережно ковзає поміж галузок, нікого не чіпає. Хоче, аби її теж ніхто не чіпав.
Так ніхто ж навмисне і не чіпав! На біса, на біса одразу кусатися?
— Ніхто у цьому не винен, містере Орф, — поважно сказав професор. — Ми були певні, що на Землі вже зовсім не лишилося плазунів! Ну, може, в Африці десь, або на якомусь із віддалених островів. А тут, у сучасній, цивілізованій Греції! Ніхто й думки такої не міг припустити! Це знахідка, це справжня знахідка, й ми повинні її зберегти для нау...
Професор вдавився словом, штучно закашлявся й по тривалій паузі глухо промимрив:
— Вибачте. Але змія справді не винна. Це нерозумна істота, це... знаєте, як програма у вашій кухні — знає, де що лежить, знає де замовити, якщо чогось нема, знає, що вам приготувати на сніданок, може прочитати вголос новини, якщо ви забажаєте — але не більше. Навіть до найпростіших дій поза програмою вона не здатна. Отак і змія. Ви ж не будете трощити кухню, якщо вона раптом подасть неїстівну вечерю?
— Я? — Орф, нарешті, перевів погляд у бік науковця. Дивно якось поглянув — начебо йому в вічі, а начебто й поза. Ніби дивився — й не бачив. Або професор був прозорим, начі вітрина, й гість хотів роздивитися щось за ним.
— Я знаю, хто ви такий, — поспіхом додав науковець. — Я з щирою повагою ставлюсь до ваших досягнень, й так само щиро вам співчуваю. Але, зрозумійте...
Орф витримав паузу, й очі його сфокусувалися. Не на професорі. На пластиковому ящику із гадюкою. Й відповів.
— Я — буду. Я не лише кухню розтрощу, а й будинок рознесу вщент, якщо раптом після тої вечері хтось із моїх близьких помре. Прощавайте.
На слові "прощавайте" у вухах професора щось тоненько-тоненько чи то свиснуло, чи то задзвеніло. Раніше це явище пояснювали перепадами атмосферного тиску, потім з деяким подивом виявили, що високочастотне електромагнітне поле теж призводить до жартівливого питання: "У якому вусі дзвенить?"
Кажуть, якщо хтось вгадає — то збудеться його невеличке бажання.
У професора було одне побажання — щоб містер Орф звідси пішов. Якнайшвидше.
І він пішов.
Але змія у тераріумі з жвавої плямистої стрічки перетворилася на безживний уривок шлангу. Через секунду з безсило розкритою пащі її викотилась крапланка темної крові вперемішок з отрутою, а розтин показав, що внутрішні органи перетворилися на відбивні. Тільки отруйні, бо ядучі залози теж постраждали.
Змійка була дуже отруйною. І, мабуть, справді, останньої у Європі, а може й на всій Землі.
Однією з останніх тварин, що не навчилися жити у зоопарках.
— Ну звідки ж у нас сироватка, містере Орф, — головний лікар скрушно похитав головою. — Таких випадків не бувало вже з сотню років! Ми вже певні були, що змій не лишилося. Там, в інституті, так зраділи!.. кхе... гм...
Він зрозумів, що бовкнув дурницю, але з'їхав з теми не так імпозантно, як професор-серпентолог. Мабуть, тому, що був доктором, а не професором. А може й ні. Це було несуттєво.
— Так що вибачте... але ми не всемогутні. Повірте, ми зробили усе можливе... все в межах наших скромних можливостей.... до речі, я не маю жодного сумніву, що ви за будь-якого результату погодитесь сплатити рахунок...
Від такого нахабства Орф трохи підняв брови, але тут-таки опанував себе. Лікарня була потрібна. Поки що. А там подивимось.
— Я хотів би її побачити.
— Кого? — хтозна, який з нього був лікар, але на будь-якому ток-шоу його б освистали. — Змію? Наскільки я знаю, ви її вже...
— Мою дружину!
— Але...
Лікар трохи пристав з крісла, передумав. сів. Зняв окуляри — здається, там були прості скельця, й скоріш за все, дурень носив їх просто так, для солідності. Хоча зараз він мав не дуже солідний вигляд. Ні, не так. Дуже несолідний. Ніби хлопчак, якому зараз будуть пику, й він про це знає.
— Але ж... гм, кхе-кхе...
Орф терпляче очікував. Він гадав, що поспішати вже нема куди.
— Але ж, ви розумієте... Тіло вже...
Тепер гість трохи піднявся у кріслі, а лікар, навпаки, аж вдавився у нього спиною. Так, ніби це була надійна, могутня опора. Яка захистить й від судового переслідування, й від підступого удару якоїсь з паскудних іграшок містера Орфа, чорти б його мордували, як, напевне, вже мордують його кляту дружину, чорти її понесли в той ліс!
— Ви ж розумієте, що в сучасних умовах людське тіло, тим більше, тіло людини, що користувалася усіми досягненнями сучасної медицини... я маю на увазі, в першу чергу, імпланти... і стимулятори, так, і стимулятори! а вони за умовами оферти є власністю корпорації, ви ж підписували угоду!.. Й ми не знали, що це ваша дружина! Розумієте, ми просто не знали! Втім, якби й знали, то...
— Її вже забрали м'ясники?
— Так!
Лікар випалив це, як наче дівка, якій вперше дали рушницю — різко, рвучко, і з міцно заплющеними очима. Він і справді був не дуже розумним. Втім, хіба розумна людина буде працювати головним лікарем бідної сільської лікарні? Ні, не буде. Тепер, мабуть, і дурна теж не буде.
Орф уважно подивився на лікаря, й той аж зіщулився. Розкрив рота, хапнув повітря. І раптом вистрілив ще раз:
— Але у них зараз черга! Розумієте, нещодавній землетрус... багато... е-е-е... клієнтів, а виробничі потужності не встигають, та й робота з... е-е-е... демонтажу імплантів досить тонка. Ви ще можете... ви можете...
Лікар говорив швидко-швидко, й водночас прислухався.