Вчасно він отямився, вчасно відігнав собак, ще трохи, й вони б роздерли птаха-конкурента на шмаття. Самого ж пустельного собаку Локі б їсти не зміг, поки що не зміг… лише від думки про це його нудило.
Висмоктуючи з грифового м'яса сік, Локі віддирав шматки так, що скоро на землі залишилися лише лапи, крила та щільна, вкрита з одного боку пір'ям, шкура птаха. Розгорнутою вона лежала чималим шматом і хлопцеві сяйнуло: ось тобі й плівка!
Захолола кров стерв'ятника не втамувала достатньо спрагу, втім додала трохи сил. Дрижаки, що проймали все дужче, вимагали руху. Локі закинув грифову шкуру за плече, й висвітлюючи власні сліди ліхтарем, пішов назад, до вже майже рідної нори під схилом. Відігнані пострілами собаки осміліли й повискували в пітьмі зовсім поряд, але поки що їхня увага була зосереджена на трупах застрелених одноплемінників – хлопець чув, як вони ділять неочікувану здобич.
Повернувшись "додому", Локі заходився споруджувати пристрій для збирання води. Яма була готова, залишалося розтягнути над нею, притиснувши на краях камінцями, шкуру, а на дні заглиблення, під тим місцем, де вона найбільше провисне, помістити якусь посудину. Досвідчені хаптагери переконували: таким чином волога, що випаровується з землі, осідає на холодній плівці, збігає краплями до середини й скапує в посудину; але попереджали, що води буде небагато, і розказували саме про пластикову плівку, а не про шкуру вбитого птаха.
Утім плівки в Локі не було. Замість посудини він встановив під шкурою шолом, попередньо видерши з нього поролонову вставку. Кілька дірок від зубів пустельних собак та одну – від кулі законопатив ганчірочками. Сидів, дрижав і розумів, що спати не доведеться й не лише через холод – запаливши апетит мертвими одноплемінниками, зграя пустельних собак не відмовиться від продовження бенкету, а з огляду на манливий запах свіжого пташиного м'яса та пораненої людини, бенкет обіцяв бути розкішним. Втім у магазині ще залишалися набої…
Локі добре знав звички пустельних собак – довкола підземного сховку хаптагерів снувало кілька зграй цих нащадків залишених людьми в роки Великої Евакуації домашніх улюбленців. Потреба вижити швидко витворила з розмаїтої маси чотирилапих розумне, люте й живуче плем'я з безвідмовною покорою ватажку, спільним прожиттям та полюванням. Вдень пустельні собаки ховалися від спеки в глибоких розгалужених норах, а вночі виходили на пошуки поживи. І якщо пошуки були невдалими, з'їдали найслабшого зі своїх. "Власне, хто такі хаптагери, як не озброєні стріливом пустельні собаки? – гірко подумав Локі. – Хіба що не їмо трупи загиблих…"
Напад на військовослужбовця з метою заволодіння зброєю та перетину з цією зброєю державного кордону – саме так означило правосуддя відчайдушну спробу Локі-Вогнемета прорватися до омріяної Білорусії. А це вже пахло не поверненням із похиленою головою до сиротинця – це пахло в'язницею для неповнолітніх.
Державці давно зрозуміли, що просто годувати й утримувати за ґратами здорових дужих дядьків, юнаків та підлітків – марна трата вбогих бюджетних ресурсів, тому в українських в'язницях не сиділи, а працювали. Ба більше – вітчизняні засуджені виконували надзвичайно важливу, та що там – епохальну місію з врятування Неньки України – контингент в'язниць і колоній нескінченно й без видимого просування висаджував по межі заселених районів держави смугу лісу шириною в п'ятдесят кілометрів. Майже тисячокілометровий "Зелений щит" мав зупинити подальший наступ пустелі, а також захистити від пилових бур та пом'якшити клімат у зменшеній до однієї автономної та шести звичайних областей Україні. Втім ніщо чомусь не зупинялося, не захищалося й не зменшувалося. Саджанці не приймалися, бо їх не було чим поливати; коли подавали воду, з'ясовувалося, що підвезли не ту породу дерева, а підвезена не придатна для життя на межі з Курявою, коли ж саджанці приймалися, надходило запізніле розпорядження, що їх висадили не там, не так, не тієї щільності, або не в тому порядку.
Поінформовані житці колонії, де Локі відбував чотирирічний термін, розказували, що з розкрадання виділених ООН на спорудження "Зеленого щита" коштів харчується ціла вервечка посадовців – від виконробів на дільницях до міністрів у столичних кабінетах, втім хлопця те цікавило мало.
Кілька разів махнувши немалим кулаком, Локі швидко здобув конче необхідний у таких місцях авторитет і почав думати про втечу. Якоїсь ночі, коли він прів іще в смердючому та задушливому слідчому ізоляторі, хлопцеві приснилася мати, яка сказала, що Локі має реалізувати те, на що не спромоглася вона – здобутися на переїзд до Швеції. Локі вирішив, що це знак.
Втім, утечу довелося відкласти через обставини перетворення нехай і дужого, але хлопчака на справжнього чоловіка. Задля ощадливості в'язні мешкали там, де й трудилися – у великих табірних наметах, які при потребі просто переносили на інше місце. На ділянках працювали засуджені з різних тюрем, зокрема й жіночих. Зайве говорити, що кохання між спраглими за любов'ю чоловіками й молодицями спалахувало на "Зеленому щиті" швидко і палало яскраво.
Не по літах змужнілим Локі спокусилася дебела Маха, що тягнула довічне за вбивство. Варта не надто цікавилася стосунками між засудженими, головне – аби ті не виходили за обмежену імпульсною огорожею територію, про що, втім, негайно просигналізував би вживлений кожному в'язню під шкіру чіп стеження. На відміну від сиротинця ті чіпи не збували за кордон, а таки дозволяли варті цілодобово стежити за контингентом. Локі тягав на дільниці шланги з водою, а ланка Махи встромлювала в зволожену землю саджанці. Пізно ввечері Маха приводила Локі до намету санітарного контролю, пхала контролерові кілька невідь-де роздобутих пляшок чайна-коли й коханці залишалися вдвох. Бували миті, коли Локі почувався найщасливішим із чоловіків і хотів, аби таке тривало довіку, хоча, падаючи з небес на землю, швидко холонув і прагнув заховатися від ненаситної Махи якнайдалі…
Локі стріляв особливо знахабнілих собак, що шкірячи дрібні зуби, підходили надто близько. Але зжирати вбитих тварин збігалося все більше живих. Коли закінчилися набої, юнак, ледве тримаючись на ногах, відгонив хижаків куцим ножем та прикладом скоростріла. Вони не з'їли хаптагера лише тому, що почало світати, а вдень полювальний шал пустельних собак згасає. Озираючись на Локі лютими очицями, вони поступово розбіглися. Зазирнувши під розтягнуту над ямою шкуру, Локі не виявив у шоломі ані краплини води – певно роса мала здатність осідати виключно на плівці. Батько Хуга так і не приїхав. "Це найкращий час для смерті", – сказав сам до себе Локі й, знесилений та майже щасливий, упав на порох. З-за кучугури сходило лагідне поки що сонце й лежати було приємно…
5
Воля
Воля сприймала пустелю, як неминуче зло. Вона народилася на Материзні, але в Куряву дівчинку привезли надто малою, щоб дитя пам'ятало хоча б щось. Мама розказувала, що вони не могли жити по той бік "Зеленого щита", бо погані дядьки, які звалися поліціянтами, щодня приходили до тата й вимагали від нього сто тисяч юанів, а як не дасть, то його посадять до в'язниці. У тата не було жодного юаня, в них і продкартки не завжди були, ото й мусили тікати в Куряву, де мама стала зватися Лободою, тато Пирієм, дід – Дідом Стопудом, а маленька ню хай за наполяганням діда – Волею.
Підрісши, дівчинка дізналася, що початок історії зі ста тисячами найміцнішої в світі валюти поклав випадок, коли тато заступився на вулиці за чоловіка, якого люди зі зброєю збиралися заарештувати, бо він плюнув услід заґратованому поліційному повозу. Ті облишили чоловіка й узялися за тата, вимагаючи від нього сто тисяч "відступних". Мама руки ламала та коси на голові рвала від такої татової нерозважливості, дід же навпаки, неабияк пишався вчинком сина та, сварячись у порожнечу Куряви своїм активним ціпком, було й досі кричав, що так мав би діяти кожен, тоді й тікати в пекло пустелі не довелося б – нехай би в нього тікали негідники з влади.
Вічний революціонер Дід Стопуд пам'ятав часи, коли українці не були ще таким "безгомінним бидлом", як оце тепер, і їх ставало на добрячу відсіч. Коли Воля ще ходила до школи, дід часто вивідував у неї, чому там зараз навчають дітей гастролери-навчителі, дивувався та хитав сивою головою, а коли заходило про уроки історії, то плювався й лаявся так, що мама проганяла його тоді від дівчинки з хати.
Насправді діти пустельників отримували гарну освіту, бо їхні батьки платили навчителям гроші, тож і могли обирати кращих, тоді як безплатна освіта на Материзні, як розказували, хиріла та вироджувалася, уряд навіть скорочував час від часу навчальний рік. Курявою ж мандрували непосидючі, молоді та освічені навчителі, які важилися на пустельні небезпеки, але знали, що добре зароблять.
Якось учергове поплювавшись та побігавши з ціпком навколо хати, дід усадовив онуку на стільчику й спитав:
– Ану скажи-но мені, лепетухо, що значить слово "Майдан?"
Воля здвигнула плечима:
– Такого слова немає, дідусю – я добре знаю українську мову!
– А-а-а, – замахав ціпком роздражнений дід, – нема, вже нема! А як називається головний ма… площа Києва, га?
– Площа Нового возз'єднання! – чітко відповіла дівчинка.
– Є, дитино, є таке слово, тільки не кажуть його вам – бояться! – хитав головою дід. – Навіть тут, у Куряві, не кажуть! Майдан незалежності – ось як називалася колись головна площа Києва! Майдан – площа, велика місцина хоч би й посеред нашого хутора. Коли мені було років вісім, твій прадід водив мене на Майдан у Києві, там тоді стояли тисячі людей, співали гімн і вимагали кращого життя!
– Просто стояли?
– Не просто… не просто стояли, а робили революцію… І зробили, але… Далі вліз ваш "старший брат", та, по правді, й між землячків лайна стачило… І перемінилася Україна на пустелю… Бачиш: ниньки й слово "Майдан" із книжок видерли!
– Це наслідок глобальних змін клімату, дідусю!
– Еге, наслідок…
Коли духмяною зеленою піною через Трою перекочувалася Сальва, дід загадував винести йому на зелену галявину за огорожею розкладачку й лягав там під відкритим небом. Ночі цієї пори лагідні, а від пустельних собак дід тримав при собі активний ціпок.