Я ненароком торкнувся її руки і відчув, як сильний електричний заряд ніжності та кохання пронизав моє тіло.
9
Газети були свіжими, аж занадто свіжими, як мені видалося, буквально хрумтіли в руках, ніби нові гроші. Ця думка видалася мені абсурдною, але я не міг відігнати її від себе. Я подумав, що газети були видруковані моментально, за той мізерний час, поки я в наказовому порядку сказав, щоб мені дали газети, які б підтверджували той факт, що мене справді розшукують. Звичайно, так швидко газет не могли надрукувати. Цього не могло бути, бо цього не могло бути взагалі, як жартували древні філософи, а ми, не розуміючи суті цього виразу, внесли в нього якийсь комізм і статику.
Злий чоловічок, який вселився в мене, чомусь не давав читати мені всю газету, а змушував вихоплювати поглядом лише ті місця, які стосувалися мене.
Справді, в газетних замітках говорилося, що я здійснив втечу з виховного закладу. Подробиці не повідомлялись, але згадувалось, що допоміг мені в цьому другий секретар цека компартії республіки, з яким я колись навчався у вищій партійній школі. Про це смішно було читати, але спецслужби повідомляли, що їм вдалося розкрити широкомасштабну змову проти нинішнього режиму. Змовники були як у виховних закладах по цілій республіці, так і на волі. Заарештовано понад сто чоловік, які зізнались у скоєних злочинах. На допитах Володимир Больбаков, якого я поки що не згадав, сказав, що нитки змови тягнуться до капіталістичного Заходу, якому не подобається наш режим волі й справжнього розквіту людини. Саме такими словами про це було сказано, і не могло не викликати в мене іронічної посмішки. Насамкінець зазначалося, що одним із організаторів змови проти волелюбного режиму був я, але що спецслужбам вдалося натрапити на мій слід і що незабаром я буду впійманий.
10
Я інтуїтивно відчував, що водій сміттєвізки посилено й напружено дивився на мене, поки я вивчав газетні матеріали, ніби намагався проникнути в мене, зсередини вивідати, що я про це думаю. Але коли наші погляди зустрілись, він був уже зовсім іншою людиною.
— Що, кажуть, ніби ось-ось тебе впіймають? — Знову радісно заговорив він, затято продовждуючи брати участь в азартній грі, ціною якої було життя — моє та його. Радість мисливця та здобичі одночасно так і перла з нього, але якщо раніше я повірив йому, то тепер повторення пройденого видавалося мені награним.
Що ж, театр абсурду, в якому невідома зла сила наказувала мені грати головну роль, продовжувався, але мені було цікаво, як поводиться дівчина. Вона, здається, зрозуміла, що я не дуже довіряю грі її батька, але її погляд був потужним, і я не витримав його сили, відвівши погляд знову на газету.
Нарешті я побачив портрет того, хто втік із так званого виховного закладу, кого розшукували спецслужби і за кого — мертвого чи живого — давали чималі гроші.
Це був не я…
Жах охопив мене, і так тривало, мабуть, досить довго, бо я перестав контролювати ситуацію. Мабуть, мене хотіли добити, вичавити з мене залишки сили волі, що допомагало мені протистояти цій жорстокій нісенітниці, абсурдному експериментові чомусь над моїм життям: дівчина піднесла до мене дзеркало. У відображенні я побачив людину, портрет якої надрукували газети.
11
— Що вас так стривожило, коли ви побачили свій портрет у газеті? — Лагідно, ніби мати в хворого сина, запитала вона. — Я зрозуміла, що ви хотіли переконатися, що це, власне, ви. Ви не сказали, що вам потрібно дзеркало, але я відчула це. Чи я помилилася?
Я мовчав. Ми були одні. Вечір владно завойовував свої права і незабаром мав передати їх ночі. Я не бачив її обличчя, але мені дуже хотілося побачити темну цяточку на лівій щоці й поцілувати те місце.
Я розумів, що цього не можна робити і ще зовсім недавно давав собі слово, що робити цього не буду. Але злий чоловічок, що вселився в мене, нашіптував, що я все-таки маю це зробити, повинен довіритися дівчині, що саме в цьому мій порятунок.
І все-таки я продовжував мовчати. Мовчала й вона, хоча я знав, що є набагато слабшим, ніж вона, і цієї своєї слабкості я не зможу подолати, і не зможу бути гідним бійцем супроти неї.
— Я не знаю, що зі мною, — моїм кволим і змученим голосом говорив чоловічок, що сидів у мені. — Мені здається, що я живу в якомусь іншому світі. Паралельному, чи що? Або мені все це сниться. Ніби я не я.
Я знову помовчав, бо ці слова далися мені дуже важко — і фізично, і морально.
— Моя мама теж сиділа в тому ж виховному закладі, що й ви, — тихо говорила дівчина. І мені здалося, що вона зовсім не чула того, про що я перед цим сказав, але це відчуття було оманливим. — Років через п'ять її відпустили, бо, напевне, засудили за трішки м'якшою статтею, ніж вас. У неї була та сама хвороба: вона не пам'ятала, що було з нею до ув'язнення і ніколи не могла змиритися з тим, що це її обличчя. Не знаю, що вони таке роблять і як їм узагалі вдається робити з людьми таке…
12
Ми знову довго мовчали, і вже ніч заповнювала кімнату. Проте дівчина не поспішала включати світло, ніби боялась, що зі світлом зникне зв'язок, який встановився між нами.
— Але ж ви пам'ятали, якою була ваша мама. Це було її обличчя? — Я відчув, що це питання моє, я його довго виношував, долаючи шалений спротив чоловічка, що вселився в мене, бо відчував, що він хоче задати зовсім інше питання.
— Ми нічого дивного не відчували, — пожвавішала дівчина, ніби дякуючи мені за те, що я запитав саме так. — Вона постаріла. Звичайно, там не мед сидіти. Але основні риси обличчя збереглися і сплутати маму з кимось іншим було неможливо. Вона ж, коли дивилася в дзеркало, казала, що бачить зовсім іншу жінку.
Я хотів запитати в дівчини, а де ж тепер її мама, що сталося з нею, але стримувався, хоча злий чоловічок усередині мене безліч разів нашіптував мені це питання. Проте я інтуїтивно навчився долати його спротив і відчував, що це його дуже дратує. Я зібрав залишки волі, щоб не задати цього питання — принаймні зараз, коли між нами встановилась не просто довіра, а щось значно більше.
— Вам пора спати, — сказала дівчина, — вже пізно. Я вам приготую чай, який давала вчора. Мама казала, що цей чай їй допомагає забути те, що вона пережила, і позбавляє від жахливих сновидінь.
Вона вийшла, а я вже не годен був ні про що думати.
Я пив чай, а дівчина говорила:
— Пора вам відновлювати сили. Завтра погуляємо. У нас цілюще повітря. Мама швидко набралася сил.
Я вже майже засинав. Від неї віяло домашнім затишком. Вона підійшла до мене й поцілувала легенько в губи, ніби вітерець майнув.
— Спіть спокійно, — останнє, що я почув того вечора. — Якщо вам буде щось потрібно, гукнете, я в сусідній кімнаті.
Я заснув. Мені нічого не снилось. А коли прокинувся, захотів, щоб вона знову поцілувала мене в губи.
13
Я почував себе добре. Мені хотілося бачити її. Звичайно, це було великою легковажністю з мого боку, бо, перш за все, треба було думати, як захистити власне життя. Я не знав, коли востаннє закохувався і чи закохувався взагалі в своєму житті, але розумів, що точно закохуюсь у дівчину.
Коли вона ввійшла до кімнати у напівпрозорому голубому платті, з розпущеним каштановим волоссям, з усмішкою, що обеззброювала, я зрозумів: загинув.
Того дня ми були відвертими, як ніколи, розуміли одне одного з півслова, а, головне, могли довго мовчати, лише дивитися одне на одного, і нам було добре, і не треба було нічого пояснювати. Втім, категорично я можу говорити лише за себе, але мені здавалося, що й моя напарниця думає так само, як і я.
— До мами деколи поверталися уривки пам'яті, — розповідала Софія. Саме Софія, а не Соня чи ще якось по-іншому, і я розумів, що це ім'я — мудрість — найбільше личить дівчині. — Вона інколи згадувала такі деталі минулого, що я й сама забувала, що таке справді було, але з її допомогою відновлювала все в пам'яті.
Ми сиділи в тіні дерев біля будинку, оточеного лісом. Софія нагодувала мене чимось смачненьким, але я не смів запитати, що це було. У виховному закладі, мені стало зрозуміло, я втратив будь-який смак і тому зараз не міг відрізнити, грубо кажучи, картоплю від м'яса, хоча пам'ятав, що їв щось подібне в попередньому житті, ще до того, як став в'язнем чотириста тридцять першим.
14
— Були роковини Великої Серпневої комуністичної революції, — продовжувала Софія, і я знову не смів перепитати в неї, що то за революція відбулася така в країні, в якій я живу. — Мамі було погано, щось її гнітило, вона майже зовсім не розмовляла з нами. Такі напади депресії траплялись у неї часто, і я тоді давала мамі спокій. Як правило, все минало за якийсь день-другий, і мама знову ставала веселою й говіркою. Я поралася на кухні й не помітила, що мама вийшла з хати. Батько ще зранку, прихопивши з собою пляшку горілки, пішов на демонстрацію. У зв'язку з роковинами революції було два дні вихідних, і батько дозволяв собі так напитися, що нічого не пам'ятав. Я кинулася шукати маму, але було пізно, вона зникла.
Софія замовкла. Я не підганяв її з розповіддю, бо розумів, що спогади даються їй важко.
— Потім сусіди розповідали нам, що мама жбурнула каменюкою в якогось партійного функціонера, який стояв на трибуні. Її ж відразу схопили воїни революції, що охороняли парад, і кудись повели. Більше я маму не бачила. Тато потім звертався із запитами в різні інстанції. Десь через рік йому відповіли, що мама не пройшла належної реабілітації у виховному закладі, а тому її відправили на примусове лікування. Нам чемно порекомендували не турбуватися долею матері, а то нас можуть запідозрити в неблагонадійності й нелояльності до влади.
Запала гнітюча тиша. Шарик, пес, що гавкав тоді на пташку чи звірину, лежав біля мене і хотів було махнути хвостом, але передумав: мудрий пес розумів, що зараз краще не втручатися.
— Це я винна у тому, що мама зникла, — плакала важко й невимовно страждаючи Софія. — Нам сказали, що з примусового лікування ніхто не повертається, що там заліковують до смерті.
Я нічого не казав їй, лише пригортав до себе, цілував волосся й гладив її по голові, як маленьку дитину, якій не можна зарадити в горі.
15
Раптом щось сталось, і я не зрозумів що. Софія відсахнулася від мене, немов од прокаженого, стрімко підвелася й спочатку повільно, а потім усе швидше й швидше пішла до хати.