Воно недоступно суворе, без тіні посмішки, гніву чи радості. Навіть коли боцман лютує (а таке вже траплялося), обличчя його лишається спокійним.
Що це — маска чи ознака потайної вдачі?
Чмихун, з яким я переносив мішки, розповів: боцман, незважаючи на свою молодість, прожив не одне життя. Під час війни, коли його родина залишила Одесу, пароплав на підступах до Новоросійська наскочив на міну. Мати і дві сестри Олега загинули. Дивом врятувався дванадцятилітній хлопчик. Батька у нього не було — нікого не залишилося і з рідні. І Олег з чорноморських берегів майнув у Владивосток.
В ті роки каравани кораблів плавали до Американського континенту. Морячили тоді навіть підлітки. В далекосхідних водах на них чатувала небезпека, бо акулами чигали всюди японські підводні човни.
Олег плавав юнгою на судні, що ходило до Америки. А цього разу воно споряджалося в рейс на Камчатку.
Стояла зима. Без криголама в Охотське море протокою Лаперуза пробитися було ніяк. Сангарську теж закрили японці. Отже, судно вирішили направити на південь. Воно повинно було минути Японське море і вийти в Тихий океан, а вже звідти на Камчатку.
Японські кораблі, мов привиди, виринали з пітьми несподівано. Вимагали застопорити машину. Та на більше самураї не відважувались.
Так минало плавання. Але через кілька днів, коли судно було в океані, його раптом турсонув страшенний вибух: огненний стовп розпанахав нічну пітьму. Торпеда, випущена з ворожого корабля, влучила в диптанк з пальним.
Живими лишилося кілька чоловік. На шостий день їх, знесилених, підібрали рибалки. Холод, голод, японський полон. Всього довелося пережити і нашому боцманові.
А потім, коли він рибалив, його траулер біля Прибилових островів попав у шторм і, перекинувшись під вагою крижаних наростів (так званий оверкіль), потонув. А вони — тралмейстер Олег з товаришами — зробили неможливе: майже два тижні "гуляли" по океану.
І все-таки вижили".
Потім я перегорнув ще кілька сторінок щоденника, перечитуючи щойно написане.
— Ти що, Солоний, вирішив святим духом жити? Ану, марш в їдальню!
Мене кликав боцман.
Розділ десятий
ДЕНЬ, ЯКИХ БУДЕ БЕЗЛІЧ
Що судно не яхта для прогулянок, нам можна було б не нагадувати. Ми це зрозуміли самі, відразу. І тепер кожен, хоче він чи ні, з цим змирився. Бо в плавання вирушали не з примусу — з власної волі… А те, що уявлялося сповитим серпанком романтичного, поволеньки оголюється, як оголюються принадно далекі береги, коли налетить вітер і, наближаючись до них, крізь клоччя туману замість квітучих суходолів бачиш руді облізлі скелі — сувору, голу землю, якій — над усе! — потрібні працьовиті руки. Море теж чекає на трударів.
Останній день у порту вщерть був заповнений клопотами: ми довантажували судно, потім, знявшись із якоря, вже у морі, давали лад: закріплювали по-штормовому шлюпки, зачохлювали трюми. Потім були збори, знову працювали. Так і не поспали. Знову цілий день довелося бути на ногах.
Пізно увечері спустивсь я в каюту. Стомився страшенно. Навіть сон не брав. Але потроху хвилі заколисали й мене. Снилося: лечу в прірву. Боязко, аж дух перехоплювало. Та на якусь мить це вільне падіння припинялося, і тоді ставало нестерпно: нічим дихнути, а мої кістки, здавалося, хтось кинув на решето і немилосердно "просівав".
Прокинувся весь у холодному поту, все ще перебуваючи в полоні жахливого сновидіння. Судно погойдувало. І щоразу, як воно натикалось на хвилю, тремтіли перебірки, порипували погано закріплені стільці, а десь унизу, в металевому череві корабля, натужно бовкало й скреготало.
У мене боліли крижі, стискувало скроні, до горла підступала терпка млість.
— Годі спати! — почувся голос.
Рання птаха — він навіть схожий був чимось на одуда — океанолог дядя Кася, що мешкав у нашій каюті і, прокидаючись, узяв за звичку будити й нас, кликав мене на вахту.
Я глянув на годинник: лишалося п'ятнадцять хвилин. До восьмої треба одягнутися й поснідати.
Геть жбурнув ковдру, рвучко підхопився, але, вдарившись об вентиляційну трубу, що проходила над моїм ложем, гепнувся каменюкою. В очах потемніло, запаморочилась голова. Це був непоганий удар, справжній нокаут. "Недотепа!" — розізливсь на себе, тепер уже поволеньки злазячи вниз. Зіп'явся на ноги, та мене підкинуло. Хотів узяти чоботи — вони ковзнули по підлозі через каюту.
Ага, значить, шторм чималенький.
Кожного разу, як вітер зі своїх щедрих пригорщів жбурляв бризки, палуба неначе горбилася, відбиваючи шалений напад. Перед черговим нашестям вітру вода не встигала збігати у ватервейси; її тоненькі цівки, заповнивши жолоби, утворені на стиках палубних дощок, весь час рухалися, немов живі. Небо сіріло у зважнілих хмарах — низьке й непривітне. Де-не-де в ньому, як у вікнах із запиленими шибками, проступали блідо-голубі просвіти. Та скоро й їх затягло клубчастими хмарами.
Море було схоже на небо — цей подертий намет. Власне кажучи, око не відрізняло, де кінчається море і починається небо: важкі, темні хвилі, зверху поплямовані в піняве, бігли ген по всьому безмежжю, стираючи грань видноколу.
І все-таки це був незначний шторм.
Я пригадав, коли ми на "Шокальському" поверталися з півдня і нас у цьому морі наздогнав тайфун… Відчувши раптову хитавицю, я залишив тоді каюту, піднявся на палубу. Але моря не впізнав. Ще годину тому спокійне, воно бурунилося велетенськими хвилями. Ген, скільки сягав зір, мчали вони з розвихреними білопінними гривами — неначе табуни оскаженілих коней, що обірвали вудила і лякливо кинулися врозбіж по всьому неозорому роздоллю.
— Тайфуни — лихо тутешніх берегів, — пояснив синоптик.
Народжені біля Філіппінських островів і взявши там розгін, вони мчали з неймовірною швидкістю на північ, змітаючи все на своєму шляху. Японське море — їхнє гарцьовисько.
Та поки що нам щастить: хвилюється море — от і все. Хоч і осіння пора, тайфуни нас обминають. "Буревісник" погойдується з боку на бік — бортова хитавиця! — та з курсу не збочує, натиск води витримує.
Зачаровано, з острахом дивлюсь, як форштевень шматує воду. Вона піниться, сичить, падає масними скибами обабіч — борозна, проорана велетенським плугом на незайманій ниві моря.
У-ух, яка навала!
Помітивши, мабуть, у моїх очах тривогу, дядя Кася підбадьорює:
— "Буревісник" і крізь ураган прорветься — океанське судно. Я на ньому вирушаю не в перший рейс.
Кораблик таки неабиякий. І мені він подобається. Уявляю, що б сказали мої сухопутні друзі, побачивши "Буревісника". Це не рівня якомусь там річковому теплоходові. В його трюмах можуть розміститися всі цехи друкарні, де я працював. А ще якби глянув на нього дядько Вовкулака! Йому б і мову відібрало. Що та його розсохла плоскодонка в порівнянні з цією махиною.
Такого човника, сказав би, у наш ставок: усю воду вихлюпав би. Повінь до Ялинчиної хати дістала б.
Пригадалося, що Ялинчина хата для Вовкулаки — завжди найпевніший орієнтир. Коли він, хильнувши, бувало, повертався додому, то, аби не заблудитися, спочатку доходить до баби Ялини, а вже тоді брів далі. Та Вовкулака схильний перебільшувати. Ставок у нашому селі, треба сказати, гарний — широченний, глибокий. Правда, дядько Степан, подейкують, боїться далеко від берега відпливати, аби не скоїлось лиха, бо глибини там кількаметрові, біля коряг водокрути, а Вовкулака, хоч і затятий рибалка, так і не навчився плавати. Скраєчку, де скотину напувають, сидить він із своїми "павуками".
Його очі під вицвілими стріхуватими бровами дивляться на світ стомлено й байдуже. Останнього приїзду в село я помітив, як постарів Вовкулака, — час підточив діда, ніби дуплисте дерево.
Ото й кажу собі: побачив би він мого кораблика, ахнув би!
Судно й справді не маленьке: понад сто метрів у довжину, п'ятнадцять ушир, а щогли, гінкі та високі, хмар черкають, коли ті пливуть над ним обважніло.
Учора боцман, бачили ми, водив новачків по всіх закутках, показував і розтлумачував, що до чого, — так би мовити, перше знайомство.
— Ось тут румпельна, а це — акустична, — тицяв пальцем.
Ті, роззявивши рота, слухали пояснення.
Коли Олег Захарович закінчив "екскурсію", ми з Чмихуном зайшли до нього запитати, де взяти голяків підмести палубу. Боцман якраз чепурився, — голив бороду. Він запросив нас сісти.
На столі валявся потертий, зачовганий конспект, и якому, окрім табеля з помітками про кількість днів, відпрацьованих кожним матросом, були також дані про "Буревісник": товстий записник, залишений Олегу Захаровичу його попередником Андрійовичем.
Поки боцман наводив марафет, ми читали ті його письмена. З них довідались, що "Буревісник" переобладнаний з колишнього банановоза. Замість вантажних трюмів стали каюти; на палубах розмістилися лабораторії: гідрологічна, планктонна, експериментальні майстерні, пост метеорологів.
Та про це ми знали й без записок Андрійовича: хто ж як не ми переносили туди вантажі, а сьогодні увесь день поралися там!
Нас зацікавило інше.
Там, де йшлося про історію "Буревісника", було написано чітко й підкреслено червоним олівцем — боцман, той, що давно працював на судні, звичайно ж, пишався ним і, мабуть, вважав себе прямим продовжувачем і спадкоємцем славних попередників мореплавців. "В історії вітчизняної океанології, — записав він, — судно "Буревісник" згадується тричі. Перший "Буревісник" — гвинтовий корвет, другий — вітрильно-паровий корвет, що проводив океанографічні дослідження.
На честь цих кораблів і названо судно, на якому я плаваю…"
Останній рядок — "на якому я плаваю" — було написано врозбивку, виділено себто. Чмихун штовхнув мене під бік: схоплюєш, мовляв, нюанс!
— Так, — мовив я стиха.
У схемах, де і яке приміщення розташовано на судні, ми не стали розбиратись, як і в таблиці порівнянь "Буревісника" з іншими експедиційними кораблями: на-скільки-то він і водотоннажністю й іншими якостями кращий за "Персей", "Карнегі", "Умітаку-мару".
Якщо "Буревісник" названо найкращим експедиційним судном, обійдемось без порівнянь. Нас зацікавило інше… Каюта наша розташована на кормі, по лівому борту. В тісному продовгуватому закутку, ніби засовки, на яких в інкубаторі вилуплюються курчата, одна над одною якимсь дивом вмістилося чотири койки. Мені дісталася верхня, Чмихуну — нижня. В каюті, пригвинчені до підлоги, два стільці, невеликий столик.