Вчора спочатку вона трохи побоювалась, — може, Ігор з його настроєм буде незадоволений, що вона нав’язала йому це знайомство, але виходить усе гаразд.
— Чим можу вам допомогти?— спитала Літа в ігумені.
— Ви мені з Ігорем допоможете за обідом.
— Тьотю, я гадав з Єлизаветою Миколаївною покататися зараз на човні. Можна?— підвівши ліву брову, навмисне серйозно спитав Ігор.
— Ти збожеволів! — сплеснула руками тітка. — Як можна сьогодні?
— Ну, ну, я пожартував, коли не можна навіть мріяти про човен, про коня, велосипед, — сьогодні я цілковито у твоїй владі.
— Оце вже інша справа. Завтра нехай уже так і буде, я передам владу Аді, а сьогодні ти і Єлизавета Миколаївна допоможете мені розмовою, щоб не було нудно за обідом.
— Приготувати якісь анекдоти? — спитав невинним тоном Ігор, а Літа пирснула сміхом.
Але засміялась і тітка.
— По правді, я боюся, щоб хтось із батюшок не почав розповідати бурсацькі анекдоти з довгими бородами. Таке трапилось у сусіднього панотця на храмовому святі. Добренько хильнули і поринули в семінарські спогади, забувши про архієрея. На щастя, я там не була.
— У тебе ж не буде, на жаль, нічого хмільного, взагалі випити, крім богоспасенного монастирського квасу та меду.
Тітка хотіла насупити брови, але тільки жартома ляснула його по губах — надто вона його любила, а тут він ще встиг поцілувати їй руку.
— Краще підіть до оранжереї і візьміть там свіжий букет квітів і горщик гортензій, — наказала вона і в той же час наче мимохідь оглянула уважно вбрання Літи і схвально кивнула головою. Ігор перехопив її погляд, хотів щось сказати, але прикусив куточок нижньої губи і на мить одвернувся.
— Ви ніби чогось занепокоєні?— спитав він по дорозі до оранжереї.
— Я не спитала вашу тьотю, який архієрей має приїхати, а що, як це архієпископ Феофан? Його всі бояться, і я боюсь.
— Я не вірю, що ви когось або чогось боїтеся.
— Ні, справді боюся, він такий женоненависник!
— Але ж вас він не може ненавидіти. Хто це може вас ненавидіти? Ви що, з ним знайомі? Які можуть бути з ним справи у вас?— знизав плечима Ігор.
— Ну що ви, він недавно у нас у Полтаві, і з ним у мене, на щастя, нема справ, мені досить вікарного, меншого чином.
Ігор здивовано глянув на неї, але вона вела далі конфіденціально і значливо.
— Ви знаєте, Феофан був духівником самої цариці.
— І тому став женоненависником?— удавано серйозно, знову підвівши брову, спитав Ігор.
— Та ну вас! Хіба ви не знаєте, що він перший увів до палацу Распутіна, а потім перший розкусив його, схаменувся і почав ганити, викривати.
— Та це ж цілком справедливо.
— Звичайно, справедливо, але ж за це Феофана заслали до Полтави.
— Хороше мені заслання! Я б хотів, що мене туди заслали.
— Ну, все-таки після Петрограда, палацу, ректорства у Вищій духовній академії раптом наша Полтава! Та він справдешній фанатик у вірі, такі суворі правила завів по церквах, зовсім не відомі раніше для всіх моління, відправи. Його всі бояться, бо це у нього не показне, а справжнє, адже для себе у нього ще суворіші вимоги. Він спить на голих дошках, майже нічого не їсть...
— Навіщо ж тоді тьотя так піклується про обід?— не міг ніяк сприйняти усе серйозно Ігор, але Літа не звернула уваги і захоплено розповідала далі.
— І знаєте, що він любить? Квіти! Наче вони замінюють усі радощі життя. А зовні він схожий на Іоанна Хрестителя, знаєте як на картині Іванова "Явлення Христа народу". Ви ж, напевне, бували у цьому музеї, пам’ятаєте?— Очі — як вугілля, і чорне як смола волосся.
Літа не раз їздила до Петрограда, затримувалась у Москві і завжди обов’язково ходила в музеї, а потім так яскраво описувала вдома дітям, учням картини, що всі слухачі також захоплювались, вишукували в журналах і книжках репродукції, мріяли побачити колись справжні "подлінники", як казав "дядя Альоша".
Зараз Ігор уважно слухав палкий опис картини, але, звичайно, не картина його цікавила і захоплювала, а палкість Єлизавети Миколаївни, а вона переконано казала:
— І голос у Феофана такий, як у Іоанна Хрестителя.
— Ви і голос його чули, Іоанна?— в тон їй спитав Ігор.
— Ну, хіба не можна уявити голос, коли бачиш людину, як живу?— заперечила вона, але тут же, збагнувши, що вона сказала, сама засміялася.
— Я б хотів з вами ходити по музеях, — сказав Ігор уже без насмішки. — Я теж бував там, але тепер мені ще хочеться подивитися на Іоанна Хрестителя, і я б, напевне, дивився на все іншими очима. А втім, що ми робитимемо з цим Феофаном за обідом?— удавано розгублено спитав він. — Куди приємніше було б покататися човном, хіба не правда? Я планував зовсім інакше провести день.
— Ну, таке вигадали! Якось уже буде, тільки не сідайте далеко від мене, — попросила Літа, — я тоді почуватимусь вільніше навіть з Феофаном. — У неї це так невимушено прозвучало, що зворушило Ігоря.
— Даю слово,— я буду коло вас весь час.
Коли в оранжереї вона хотіла взяти горщик гортензій, Ігор зауважив:
— Що ви, беріть букет, а я візьму горщик, а то ще замажете своє гарне вбраннячко.
"Він славний і простий, — подумала Літа, — як смішно сказав: "вбраннячко".
Вони вдвох виконували різні дрібні доручення матері Серафими, оглянули вже накритий стіл з різними пісними стравами, і Літа розповіла тихенько Ігореві, як, коли вона ще була маленька, у них на хуторі працював старий повар, великий майстер, і завжди, коли до міста — це було далеко, не на Україні, — приїздив якийсь поважний архієпископ, просили відпустити їхнього повара, і повар потім, повернувшись, хвалився її матері, як він непомітно готував уху на курячому бульйоні, і взагалі оскоромив у багатьох справах святу людину, "хай бог мені простить, хоч коли б він попоїв до смаку". Повар скаліченими пальцями хрестився при цьому. Він колись напився, заснув на снігу і відморозив пальці, і його до ресторану працювати не брали. У них дома він вправлявся і скаліченими пальцями. Архієрей по обіді ще й казав тоді: "Отже, можуть і з пісного смачно приготувати".
— "Всі люди, всі человєкі, і ні від чого людського не вільні", — зітхнув, немов із співчуттям, Ігор. — Не турбуйтесь за них.
— Тільки за Феофана, — і таємниче шепнула: — я певна, що й наша диякониха обов’язково його оскоромить.
— Нам це буде тільки вигідно.
— Тільки не кажіть цього тьоті.
— Нізащо в світі! Що я, ворог сам собі?
Літа поправила квіти у вазах, коли двері навстіж відчинилися, і впливла сестра Секлета.
— Владика приїхали!— повідомила вона побожно, наче це було явлення Христа народу.
Літа й Ігор перезирнулися і зрозуміли, що подумали те саме.
Мати Серафима вийшла зі своєї кімнати — в її покоях їх було кілька: вітальня, опочивальня, молільня, бібліотека, в якій жив тепер Ігор, та ще якісь закапелки... Ігуменя пішла назустріч. Карета під’їхала до ганку.
— От не терплю цієї матері казначейші, — процідив крізь зуби Ігор, — хоч вона й права рука тьоті. Підлабузниця, а з нижчими безжально жорстока.
— Чому ж ваша тьотя її терпить?— пошепки спитала Єлизавета Миколаївна.
— На ній все господарство монастиря тримається, усі фінанси, так би мовити, ще б пак, казначея, і, що б не трапилось, у неї завжди все шито-крито, і тьотя може собі спокійно читати богословські та філософські книжки, звичайно, певного напрямку, і виховувати своїх "дівчаток"-сестричок. Справді, їй личило б більше бути начальницею інституту.
Літа про себе здивувалась, адже і їй спало таке на думку вчора! Але вона спитала ледь докірливо:
— Хіба ви не любите своєї тьоті?
— Дуже люблю. Але мені її шкода. Це я тільки вам кажу.
Мати Серафима повернулась з архієреєм у супроводі двох батюшок, диякона Гаврила і сестри Секлети.
Літа з радістю побачила, що приїхав не страшний усім Феофан, а вікарний архієрей — Неофіт, проста, добродушна, ще не стара людина.
— Єлизавето Миколаївно, ви тут! От приємно вас бачити, — без усяких церемоній мовив він, і коли благословив, вітаючи, то не дав їй поцілувати свою руку, а злегка потиснув Літину.
— Ви знайомі?— спитала задоволено мати Серафима.
— Аякже! Це наша відома найкраща вчителька, така піклувальниця про своїх учнів, сиріт-приютян. А Галюша з вами?
— Ні, владико, я її не взяла.
— Шкода, шкода. Радий вас бачити.
— А це мій небіж, приїхав на кілька днів з фронту, — представила ігуменя Ігоря.
Літа зраділа, що увага від неї була відвернута, а то вона навіть зашарілася з несподіванки, а проте їй, звичайно, були приємні слова Неофіта.
— Я й не знав, що ви така знаменитість, — шепнув їй Ігор, сідаючи, як умовилися, поряд.
— Яка там знаменитість! Це я просто набридаю йому, коли треба влаштувати когось з трудолюбців в духовне училище.
— А хто це — трудолюбці?
— Це мої учні. Я ж учителюю в хлоп’ячому приюті, в Домі трудолюбія, — сказала Літа Миколаївна, наче всі на світі знали, що таке "трудолюбіє" і хто такі трудолюбці.
* * *
Ігор здивовано дивився на неї. Дім трудолюбія, сирітський притулок, уявлявся чимось сірим, тоскним, і раптом там щодня ця молода, жива жінка з таким пишним каштановим волоссям, такими синіми, навіть і не надзвичайно великими, але ж надзвичайно живими, виразними очима — до чого ж їй личить це синє з білим вбрання! І головне, головне — її усмішка. Чого вона усміхається і Неофіту, і батюшкам?!
І, як навмисне, Неофіт знову звертається до неї.
— А як ваша біженська школа? Вже завідуючий не пручається?
— О ні, він пишається таким своїм патріотизмом.
— Чужими руками жар загрібає, — зауважив диякон.
— Яка школа?— зацікавилась ігуменя.
— А в другу зміну в помешканні трудолюбської школи я вчу дітей біженців, підготовлюю до вступу далі, адже багато таких, хто пропустив зараз рік, а кому треба було вступити, складати іспити до гімназії, до реального. Наш Дім трудолюбія і ми — на околиці, недалеко від залізниці, там багато тепер біженців осіло, в чужому місті, все покинули, яка ж у них можливість ще й репетиторів наймати? Так що ж, відстати їм, поки війна не скінчиться? Вони ж переростками будуть! Ну, я в об’яві про те, що відкриваю школу для дітей біженців — із зобов’язанням підготувати, — ще додала: і для дітей залізничників, батьків яких багато на фронті, сім’ям непереливки.
Вона казала це, щоб пояснити само собою зрозуміле, тим більше що Неофіт знав про цю школу.
— Ви знаєте, владико, — повідомила вона його, — з тих, що взимку почали вчитися, вже дев’ятнадцять хлопчиків і дівчаток іспити витримали — беручкі до навчання і так уже запально вчаться.