Мене зміняти має посильний майора, сержант Александров. Цей ледачий кремезний сталін-градець, кандидат партії, спить поруч, уже в іншому бліндажі. Під час зміни ми самі викликаємо один одного. Я швиденько вбігаю в бліндаж, намацую його ноги і прохаю виходити. Він незадоволено бурчить і обіцює зараз вийти. Швидко вертаюсь на своє місце, але його немає довго. Простоявши ще хвилин десять-п'ятнадцять, я знову входжу і буджу. Нарешті, хвилин через п'ять, гидко лаючись, він виходить. Так бувало щоночі. Змінившись, я іду до свого куреня. Надворі посилюється вітер, і ліс починає шуміти, як море.
Сьогодні вже 6 жовтня 1941 року. Спати холодно, почались заморозки, і я дужче вмотуюсь у свою шинелю. Тулюсь до шофера, молодого хлопця з Пензенської области. Від нього, правда, відгонить, як від бензинної бочки, проте стає трохи тепліше. Але виспатися сьогодні після вартування мені не судилось.
Вранці, як тільки почало сіріти, пролунала команда: В ружйо! Миттю одягаємось і складаємо на вантажну машину штабні речі, а за годину вирушаємо в дорогу. На машині нас їде шестеро: лікар і політрук, два сержанти — посильні майора та комісара, я і ще один червоноармієць. Іноді до шофера в кабіну сідає начальник штабу або майор, що їдуть особовим автом.
Куди саме їдемо — ніхто не говорить. Одні знають, але похмуро мовчать. Інші гадають: може відступ, а, може, на відпочинок! Але чому такий поспіх?
Виїжджаємо на головну дорогу і бачимо, що позаду теж їдуть групи кавалерії, артилерії, вантажних машин. Ми дедалі глибше поринаємо в густі ліси Смолєнщини, і аж надвечір зупиняємось у розкиданому селі з похмурими, брудними, непривітними хатами.
Дме гострий вітер, пробує йти сніг. По черзі вартуємо біля штабної машини. Вночі на варті я змерз. Змінившись, хочу нагрітись, заснути, але хати переповнені, не втиснешся: тут і штаб дивізії, і батальйон зв'язку, й інші військові частини.
... І знову ранок.
Видно, як за два-три кілометри дорогою невпинно біжать від фронту в бік Вязьми машини, їдуть вози, військо. А вздовж дороги гонять гуртки скоту. Звідкись долітає гупання гармат. Опівдні хтось із рядових приносить новину, ніби німці коло станції Єльня прорвали позавчора фронт, хочуть нас відрізати, можливо, спробують перетяти шлях на Вязьму. Дивуємось: як же можна так швидко прорватися на добрих п'ятдесят кілометрів углиб? А недавно нам читали наказ Сталіна і Тимошенка про підвищення платні й нагороди начальницькому складові, що обороняв Єльню. От тобі й оборонили! Але наліт німецької авіяції на частини, що відступають по сусідній дорозі, розганяє всі гадки. Ми притьмом ховаємось за хатами, попід тинами, в ямах, бо літаки пролітають зовсім близько. Але нас вони чомусь не чіпають. Проте їх поява ніби підштовхує наш рух далі.
Поки лаштуємось виїжджати, селянам пропонують покинути село, бо все буде спалене. Люди безпорадно метушаться, плачуть, не знають, що їм робити. Який жах! Вони жили тут весь свій вік, а тепер мусять лишити рідне село, майно, хліб і їхати в безвість на голодування; а якщо і повернуться, то знайдуть хіба тільки купи попелу.
— Ні, нікуди не поїду... Краще тут загину, — говорить, плачучи, стара жінка в лахмітті, тулячи до себе перелякану дитину...
Щойно від'їхали від села, як на небі з'являється німецький літак-розвідник. Він спокійно летить тобі, ніхто його не турбує; він ніби супроводить наш відступ. Але за кілька хвилин чути сильний вибух: стовп диму й землі здіймається позад нас. Літак, мабуть, через радіо керує обстрілом, бо наступні гарматні падають все ближче й ближче. Одного зв'язківця, родом з Люботина, поранило в живіт. Уже є кілька поранених і вбитих з нашого батальйону, але ніщо не зупиняє нашого потоку. Тим часом позаду, далеко на обрії і ближче, починають палати села, копи сіна, скирти хліба. Зловісна картина!
Ми тричі потрапляємо не на ту дорогу, вертаємося назад і знову поспішаємо через ліси, мимо поодиноких хат, хутірців. Машини часто обганяють одна одну, кожен хоче швидше вирватись наперед, утекти від небезпеки. Навіть хмари, ніби теж наполохані, біжать, перекочуються гігантськими брилами, врізаються одна в одну. Нарешті ми, виринувши на хвилину з лісів, з'їжджаємо згори, і перед нами розгортається величезна долина, оточена лісами.
Та що це? Погляди всіх прикипають до велетенського потоку війська: на тракт спливає звідусіль незліченна маса люду і зброї. Страшно глянути! Без кінця тягнуться в чотири ряди десятки тисяч червоноармійців, тисячі машин, гармат, возів. Це була нестримна, навальна, дика втеча кількох армій...
НАС АТАКУЮТЬ ЛІТАКИ
Вливаємось і ми в цю страшну повідь. Вона скрегоче, гримить по каменю й невпинно котиться вперед. Раз-у-раз чути крики, гостру російську лайку. Вже ніхто не питає, куди, що і чому. Все частіше й частіше я бачу, що обабіч дороги валяються покинуті машини, ладункові скрині, гарматні. Якась жінка з дівчинкою, років десяти, сидить на возі біля дороги. Вона їхала навпроти, але її витиснуло військо, і вона тривожно жде кінця цієї стихійної навали.
Мій сусіда-зв'язківець кілька хвилин тому пошепки і з острахом сказав, поглядаючи догори: "Не вистачає тільки налету бомбардувальників!" А капітан, часто висуваючися з кабіни шофера, нагадував: "Слєдітє за воздухом!" Та не минуло і двадцяти хвилин по нашім від'їзді, як хтось раптом заверещав:
— Літаки!
Справді, від обрію, з правого боку, широким фронтом, зловісно гримлячи моторами, наближалося вісімнадцять бомбардувальників і винищувачів. Якусь хвилину наші машини, ніби за інерцією, ще бігли вперед. Але раптом весь рух по тракту зупиняється, і всі ми, як горобці, випурхуємо з машин і, відбігши трохи, падаємо в лісі, поблизу дороги.
Я теж відбіг від дороги кроків на п'ятнадцять і каменем упав на землю, кинувши праворуч гвинтівку. Все замовкло. Позаду чути лише кілька безладних пострілів зенітки і чергу зенітного кулемета. Швидко відводжу руки, якими я затулив очі і притримував одночасно шолом, щоб глянути на літаки. Бачу, як з літака виривається чорна велика гільза. Вслід за цим розлягається жахливий впбух.
Мене щось ударило, підкинуло, в очах мигнуло вогнем, хоч я їх міцно затис долонями. Але я чую, що я ще живий; серце б'ється молотом. Я швидко проказую слова молитви, а потім раз-у-раз повторюю ім'я моєї маленької дочки.
Тим часом літаки, низько спустившись, б'ють з кулеметів по дорозі, по рідкому лісі, по розсипаних скрізь червоноармійцях. Кулі, мов живі, попискують навколо, листя поруч ворушиться від них, і додолу падають відбиті шматочки гілок та кори. Здається, от-от прониже тебе якась куля або літак упаде і розчавить своїм тулубом.
Час тягнеться нестерпно довго. Зненацька починає наближатися дивна тупотнява. Відтулюю очі: ціла череда худоби, смертельно перелякана обстрілом, ніби стадо бізонів, біжить на мене, готова безоглядно потоптати своїми важкими ратицями. Ні, на щастя, одні обминають, інші перескакують і мчать далі.
Нарешті, все потроху вщухає, і я, підвівши голову, бачу, як літаки віддаляються. Беру гвинтівку і чую одночасно, що поблизу в кущах хтссь стогне. Туди біжить червоноармієць.
Ми поволі збираємось коло своєї машини. Раптом мій сусіда, показуючи на мій шолом, питає:
— Що це в тебе таке? Пробило?
Знімаю шолом; з-під нього падає додолу невеличка скалка, а з правого боку бачу дірку: пробитий і шолом, і внутрішня обвідка, а пілотка тільки здряпнута.
— Дивись! — кажу я здивовано. — А я й не чув! А в душі дякуюю Богові, що почув мою молитву. Вантажні авта знову зриваються з місця і мчать
вперед. Обабіч дороги лежать побиті люди, коні, автомашини.
— Ой, братішкі... помогітє... — лунають з боків благання поранених, і видно часом простягнуті руки, але цих нещасних всі байдуже минають. Авта панічно летять і летять вперед, і навіть санітарні машини не хочуть зупинитись.
Вздовж дороги палають селянські хати, дихаючи на нас вогнем і димом, і ця моторошна картина незмінно супроводила нас, аж поки, шукаючи відпочинку, ми не завернули надвечір в густий ялиновий ліс.
Зупинившися тут після важкого бомбардування, ми якийсь час приводимо себе до ладу. Виставивши над дорогою вартового, хочемо зібрати наші розгублені машини з людьми та рештою командування.
Чекаємо годину, чекаємо дві, але багатьох машин так і немає: вони або розбиті під час налету, або десь понеслися в безвість, разом з усім нестримним потоком, що не перестає мчати повз нас по шляху.
Тільки тепер довідуємося, що начальника зв'язку нашої дивізії тяжко поранено в живіт. Подібна доля спіткала ще кількох зв'язківців; але всі вони лишилось десь позаду напризволяще.
Було вже надвечір. Хмари майже зникли, і сонце збиралось упасти в обійми золотавої хмарки, яка самотньо чекала його на обрії. Ми закінчували вкладати речі на машину, як прийшов комісар і призначив мене на кватирмайстра. Уже за кілька хвилин ми вчотирьох, на чолі з капітаном четвертого ешельону, їхали в якесь із сіл готувати ночівлю.
Надворі вже зовсім смеркло, коли ми в'їхали в село Шилове, що розкинулось вздовж яру, на дні якого поблискувала вода. Переїхавши греблю, го-дину-півтори ходимо по хатах: визначаємо, де яка частина зупиниться. В хатах брудно, темно, лише де-не-де засвічують маленькі каганчики. Люди налякані, стривожені, сидять замкнувшись. В окремих хатах разом з людьми були поросята або й телята.
* * *
Був уже початок дев'ятої години, коли ми закінчили цю роботу. Збиралися їхати назад. І враз капітан звернувся до мене:
— А ви лишіться тут і стійте на греблі, а як приїде частина, покажете квартири.
Це мене ніяк не порадувало. Знову вартування після кількох безсонних ночей і голодних днів! Та що подієш? Треба виконувати "боєвой пріказ".
Надворі стало холодніше, подув північний вітер, небо знов у хмарах, тільки іноді проглядає місяць. Я ходжу вздовж греблі або стою, спершись на гвинтівку. Повз мене і тут рухаються якісь військові частини. Це теж відступаючі. Дороги вони не знають і часто звертаються до мене з запитаннями. Мені набридає стояти пасивно, і я починаю питати, звідки вони йдуть і з яких частин. Виявляється, що все це рештки з-під Єльні: 7ої-, 8-ої, 105-ої, 129-ої та інших дивізій.
Навколо темно, як у льоху, вітер дужчає, здається, от-от піде дощ, а наших частин усе ще немає.