Хай пахне. Може, до Дмитрикової душі той запах якось донесеться й на той світ.
Солені сльози капають Доці з очей. А вона навіть їх не втирає. Хоч тут виплачеться вволю. Та наговориться мовчки. Найбільше — зі свекром і Дмитриком.
Свекор у неї хоч і був твердий дуже, але ніколи не давав зобидити невісток. Навіть найпустішу невістку…
Та що казати? Поки судять люди — правди немає. Бог розсудить усіх по совісті й правді.
І Єлену розсудить з її правдою і її розпутством.
І Оксентія з Андрієм.
Не розсудить лише Дмитрика. Та навіть, коли б розсудив, Дмитрикові легше від того не стане. Пішов у глину через молоду свою кров.
А Петруня що? Ґаздує старіючи. І старіє ґаздуючи.
А для кого?
Бог дітей не дав.
Добра, крім маєтку, також.
Іван б'є Петруню чи не щотижня — аж душі її слухає.
В село саму не пускає.
На набутку {{ Набуток (діал.) — веселощі, як-то весілля, храмове свято і т.і. }} від неї не відходить і до танцю з чужими чоловіками не дозволяє.
Усі вже знають. То й не припрошують Петруню до танцю навіть на весіллях. Аби не наразитися на Варварчуковий гнів.
То, може, стільки того добра й зазнала жінка, що з Дмитриком… прости, Боже, таку дурну Доцину грішну гадку. Та ще де? На цвинтарі…
Щось рясний, як ніколи, цього року канупер зійшов. Ще трошки спушить навколо нього землю та й піде. Бо серце тут може урватися з жалю. За місяць у селі гробки. Треба, щоб було, як у людей…
Ой, як у людей…
У Тисовій Рівні вже кажуть, "щоб лиш не так, як у Чев'юків".
А що казати…
Все минуло. Все.
Давно нема лихої на весь світ свекрухи.
Три рідні брати розсварилися так, що обходять здалеку один одного третьою дорогою й уже ондечки скільки не говорять одне з одним. Навіть коло церкви на Великдень. А стоять же на одному місці. Ще дід Ананій, Кириловий тато, там стояв. Плече в плече стоять. Кошик у кошик. З чужими п'ють — говорять. А між собою німують. Так і розходяться по хатах від церкви, не давши ні писанки, ні пасочки за татову та мамину душі.
І як тим душам з того світу на таке дивитися?! То ж удруге можна вмерти від цього!
Вже й священик брався братів мирити.
Та де там, воля твоя Господня?!
Андрій повдовів.
Павло підупав на здоров'ї.
Один Оксентій як огир. Не може своїй сраці сіна дати, як і його Єлена дотепер не може.
А їхнє з Павлом життя сунеться поволеньки без землі на Лугах. Складалися довго — та й склалися: купили в Кулєрки коло Млинів три фальчі доброго поля. На їх вік стане. Та й дітям їхнім стане. Аби войни не було. Або ще якого лиха…
— Бог у поміч, Одокійко! — знайомий чоловічий голос перелякав Доцю, видно, його господар довго стояв за її спиною.
Доця підвелася й витерла очі.
— То ви, Грицьку? Що ви тут робите? — запитала найближчого свого сусіда Кейвана.
Він восени падав із жидівського млина й тепер слабував на голову. Тому ходив, завитий жіночою вовняною хусткою, поверх якої носив капелюх із розігнутими крисами.
— Думаю.
Доця дивилася на сусіда й тиснула плечима.
— Вам тут нема ще що думати. Лишіть це думання на потому.
Кейван сів на лавочку коло кам'яного склепу рівнянських священиків Волянських, що сусідив із могилками Чев'юків, і дивними очима дивився на Доцю.
— Людині водно {{ Водно (діал.) — завжди. }} є що думати, Одокійко… Я, видиш, постарів, а гріхи мої не старіють зо мною. Спати мені не дають. І вмирати не дають… — дивно дивився й дивно говорив сусід.
Доця, не розгинаючись, подала йому глек із водою. Слабий чоловік. Може, смерть свою чує. Наговоритися хоче.
— А кому дають спати гріхи? — запитала й сама собі відповіла: — Нікому не дають.
— Чуєш, жінко, прийшов тобі щось сказати, — несподівано прудко підвівся Грицько з лавки й боляче стиснув їй лікоть. — Чую, що не вмру, поки тобі не скажу.
— Про то, що хочете казати мені, Грицьку, я давно знаю… — Доця рішуче звільнила лікоть.
— Про що ти знаєш?!
— …Про Дмитрика… — Доця перемовчала. — То диявол тоді вас попутав, що помогли спровадити людину на той світ. Але вас Бог уже покарав. На тому самому місці. Коло млина. Видите, слабуєте на голову. Так що не кажіть нічого. Я давно знаю. — Уже без краплі жалю добивала Грицька словами, а руками пестила глинку на Дмитриковій могилі.
Кейван довго мовчав. Ніби й не дивувався тому, що почув.
— Не про це тобі хочу казати… Можеш мене тут убити, але це я свідчив замість покійного Кирила. — Випалив так швидко, ніби боявся, що хтось може його зупинити.
— Де ви свідчили, Грицьку?!
Доця тримала сапу в руках, як тримають сокиру перед тим, як загнати її в поліно.
— Де ви свідчили?!
— У Вижниці. У жида-нотаря. Андрій мене намовив свідчити, коли пропав тато. Заставив мене Андрій.
Грицько помовчав, ніби що згадував чи добирав слова. А далі сказав таке:
— Оксентій дав Андрієві бика, тільну телицю і двоє чи троє овечих голів за те, щоби він договорився з кимсь, хто би потвердив у нотаря, що він — ваш тато. А чи давали що нотареві, не знаю…
А з ким було договорюватися Андрієві, як не зі мною?
Мені Оксентій заплатив яловою коровою й двома копами кукурудзиння. Ми звечора взяли коні. Вночі, щоб ніхто не видів, рушили до Вижниці. Оксентій з Андрієм переночували у Виженці в баби Химки, а я пішов на ніч до виженського коваля. Ми з ним разом воювали у войну.
А рано кожен окремо рушив собі до Вижниці. На вході в місто мене в Лазаревій корчмі перебрали в татовий кожух і шапку. Пам'ятаєш, покійний ваш тато носив білий кожушок із чорним коміром? І шапку із зайця. Перев'язали праву половину лиця. Нібито там чиряк провалився. Прийшли до нотаря. Я потвердив, що я — Кирило Чев'юк. Сказав, що передумав, і наново переписую дистемент {{ Дистемент (заст.) — заповіт. }} із Павла на Оксентія. А далі я зробив точно такий хрестик, як робив ваш тато. Закрутив донизу кожен хвостик. І крапочку на трьох закрутках поставив. Акурат, як Кирило. Я ще в цісарському війську навчився робити чужі підписи. Андрій наперед показав мені батьковий хрестик під своїм заповітом.
Грицько крутив у руках капелюх. Без капелюха його надміру видовжена голова в хустці з великими ружами посередині була схожа на гарбуз.
Але Доцька того не помітила. Вона, здавалося, закам'яніла з сапою в руках від непідробного жаху й болю одночасно.
— Я Андрієві не міг відказати, Доцько…
Я міг відказати Варварчукові, коли той сказав, що треба розправитися з Дмитриком за Петруню… Але я не зробив того. Бо я прийшов з войни. У мене тоді своя злість була. Зліва. Коло серця. А у Варварчука — своя.
Грицько, не перестаючи, крутив у руках капелюх. І Доцька в якусь мить подумала, що іншим разом вона б застерегла сусіда не робити того. Його й так мучить голова. А він крутить капелюх, щоб боліла дужче.
Але Доцька слухала себе недовго. Бо Грицько говорив, не відводячи від неї очей. А вона чула, як її тіло вкривають мурашки. Може, навіть оці, цвинтарні.
— …А по тому вже, коли не стало Дмитрика, коли осліпла моя мама й треба було годувати цілий кагал дітей, я відказати Андрієві вже не міг. Бо він міг продати, що то я з Іваном місив вашого Дмитрика… І так було зле, і так недобре.
Але най мені Бог заплатить за все моє зло на цьому світі. Бо люди вже не встигнуть заплатити…
— А нащо ви маму свою, сліпу Петрусячку, перед смертю у це втягнули? — запитала Доцька майже байдуже.
— То була не мама. Мама тоді вже була ближче до Бога, як до людей. То була моя жінка, перебрана в мою маму. Вона так само вміла чинитися сліпою… А я її примусив, бо мав за що. Най спочивають тут з Богом обидві…
Новела друга. Будьте здорові, тату
ЗИМА БУДЕ ТЕПЛА. Видиш, яка тонка селезінка в свині? — каже Михайло Стринада, трусячи перед очима господаря паруючими тельбухами. — Аби так здоров був, але скоро в світі щось має зробитися. Тепла зима ніколи не є на добре.
— Яку Бог дасть, така й буде, — байдуже відповів колієві Гаврило Дячук, підносячи дерев'яні корита-ночви для свіжини й розкладаючи їх по два боки від різника. — У це корито будеш класти м'яса, в це — солонину, а тут клади голову на холодці, ноги й шкіру.
Стринада на те лише мовчки всміхнувся в свої пишно закручені догори кошлаті вуса та й далі продовжував розробляти розпанахану надвоє тушу.
У Тисовій Рівні його прозивали "поташ". Кожному, леда хто в селі занедужає чи занепаде духом, Стринада, що був говірливий, як баба, давав незмінну пораду:
— Згасіть поташу, дайте випити — зразу попустить. Я так сам ся рятую від усякої боли й хвороби.
Отож господарі, що стояли в черзі за різником напередодні зимового Миколая, Різдва, Великодня чи великих набутків (як то — весіль чи хрестин), для Стринади припасали соду, яку в цих горах називали поташем. Інакше свіжина буде не така смачна, якщо не догодиш м'ясареві.
Майстер він направду знаменитий. І не лише в Тисовій Рівні.
За вичиненими Стринадою кров'янками, лівером та домашніми ковбасами, заразом з якими можна було й пальці надгризти,
запеченими в печі сальтисонами,
залитими білосніжним смальцем сповиванцями,
продимленими на запашних сливових дровах шинками,
і салом, вимоченим у ропі з трав'яних масел і натертим часником із перчицею,
вижницькі комерсанти-жиди присилали в Тисову Рівню не прості однокінні упряжки — а цілі фіакри, всередині обкладені навіть посеред літа льодами.
Розкішні фіакри, зазвичай призначені для прогулянок маєтного панства, в упряжі з двома гарцьовитими кіньми-зміями, в Тисовій Рівні набивали ковбасами-сальтисонами, і неслися вони, немов навіжені, до чернівецьких ресторацій;
а рум'яні, ніби присоромлені, шинки й солонини, що їх можна було самими губами їсти, так само обкладені зусібіч кропивою чи льодами, щодуху летіли з Чернівців у вантажних вагонах швидкісних потягів до віденських крамниць і ринків, театральних буфетів та в маєтки особливо заможних громадян неозорої Дунайської монархії.
Проте Гаврило Дячук чеснот сільського різника Михайла Стринади сьогодні не згадував навіть про себе. Не до того було Гаврилові. Серце йому зараз рвалося, немов ота попечена свинським їдлом тонка кишка в Стринадових руках, яку різник щойно викинув у помийне відро.
Іншим разом від такої оказії, яка на днях чекає Дячукову господу, будь-котрому батькові серце в грудях ішло би несамовитої "гуцулки" чи розважливої "коса", а не глухо теленькало, нібито після безмовного плачу.
Хіба то не є причина для втіхи, що твою доньку-одиначку, доньку-сироту, яка росла без маминої ласки й маминої науки, за жінку бере такий поважний ґазда? І що м'ясар, який догоджає чи не самому цісаревому шлункові, не будь-кому, а простим Дячукам із найдальшого хутора Тисової Рівні запікатиме з м'яса весільних оленів і зайців?
Але сьогодні Гаврилове серце не йде ні "гуцулки", ні "коса".