Враз ізгадався вчорашній матч, згадалось, що Ромка повернувся до казарми пізно.
І водночас постало тверде рішення: більше не завдавати собі мороки і знайомство припинити.
Шкода було гарних, втрачених назавжди хвилин. Шкода було самих сподівань, чудесних витворів уяви, тієї таємничості й трепету, що встигли виникнути довкола їхньої зустрічі й стати дорогими. Але треба покласти край.
На Ромку гніву не мав. Почував себе переможеним, погодився з цим, тільки не хотів нічого назовні виявляти. Найкраще поводитись так, ніби Ромки для нього не існує.
Як і вчора, вони мали бути в одній зміні. Чи йде Ромка, чи пішов уже, він не знав, бо ні разу не глянув у той бік. Дуже кортіло, але не глянув.
З відчуттям бодай маленької переваги попростував він на шахтний двір.
У ламповій, що містилася серед двору, одержавши лампу й вертаючись, на вході хвилинку затримався.
Тут висіла контрольна дошка для надвірного робочого складу. Біля дошки серед інших шахтарів він помітив ніби знайому постать. Вона бистрим рухом почепила чи зняла нумерок. Потім так само бистро, звично розчинила скрипяві двері.
Вражений, але ще не певний, він чимдуж кинувся за нею. Він наздогнав її, і, стакнувшись віч-на-віч, стали вони, як укопані.
В зашкарублих, трохи скоцюрблених робочих черевиках, у зашерхлому робочому вбранні, у старому капелюсі з похилими крисами, трохи важкуватий, трохи незграбний, з лампою в руках і з виразом превеликого здивування та радості на чистому ще обличчі стояв Мишко.
В таких же шкарубких черевиках, у такому ж брудному, заношеному робочому вбранні, пов’язана рябенькою хусточкою, неймовірно здивована і теж зраділа — стояла вона.
Стояли обоє, як видалось їм, дуже довго, і обом бракувало сміливості, щоб мовити перше слово.
— Як же це так? — наважився, кінець кінцем, Мишко.
Дівчина посміхнулась, подумала і, переборюючи сум’ятність, тихо відповіла:
— Дуже просто.
— Значить, і ви тут? — похопився Мишко, ще й досі не ймучи собі віри.
— І я тут.
— Де ж ви тут?
— А он, на горі. На вивозі.
Ще раз пильно глянувши одне одному в вічі, вони одне одного цілком зрозуміли. Вони вже ніколи не говоритимуть про свою маленьку неприємну таємницю, але й ніколи про неї не забудуть.
— Значить, і ви тут? — повільно, розгадливо перепитав Мишко.
Над ним, як і над нею, тяжів іще напад великого здивування. Перебуваючи в цьому полоні, не все він міг іще собі пояснити. Він дивився на неї зацікавлено, ніби вперше зустрів.
Бо й справді як слід він її бачив уперше.
Тепер він не забуде цей гарний, трохи продовгастий овал обличчя, бистрий змах тонких і темних брів над рівним носом, темні, сторожкі очі, неможливі очі, такі, ніби вони щось особливе знають.
Дуже й дуже бракувало чорного намиста. Уява звикла до нього, і, хоч його не було, уява все одно бачила намисто. Він пожадливо ловив кожну найменшу ознаку, всмоктував все до останньої риски. Навряд щоб потім він уже не міг собі пригадати обличчя і всю постать, міцну, струнку, ловку, дарма що була вона зодягнена в старе, безформне вбрання і в шкарубкі безформні черевики.
"Ви грали, як справжній чемпіон" — згадав він учорашню захоплену фразу і поглянув сам захоплено.
В цьому напруженні думка блискавично передалася. Вона спитала:
— А чому ви не приходили вчора на матч?
— Я був.
— А чому ж я вас не бачила?
— А я вас бачив.
— А де ж ви ділися, як ви були?
— А я не хотів заважати вам.
— Цебто?
— Ну, розумієте... біля вас там стільки людей... весело було вам і без мене.
— Е, це вже ви... це вже мені не подобається.
Він уже й сам шкодував, що так невдало, з недоречним прибідкуванням повернув розмову. Навіщо? Кому це потрібно? Хотів швидше виправити, але нараз почувся знайомий голос:
— А, землячок!..
Він упізнав. За інших обставин він удав би, що не чує. Тепер все змінилось. І, почуваючи незалежність, упевненість, він спокійно глянув на Ромку, що з лампкою в руках стояв y-же поруч, спокійно, усмішкувато спитав:
— Ну, який я тобі землячок, скажи на милість?
— Як то який? — здивувався Ромка. — Чули, Аню? Ще й питає!
— А який? Я теж не розумію.
— От народ, єй-право, — перебільшено кумедно розвів Ромка руками. — Скажи, браток, де ти працюєш? Під землею — правда? А я де працюю? Теж під землею. Земляки ми з тобою чи ні?
Дівчина засміялась. Засміявся Ромка. Останнім, не втерпівши, засміявся й Мишко.
— А поки ми ще на землі, давай, землячок, курнемо.
Мишко не одмовився. Що тепер різні сумніви останніх
днів? Що там всякі упередження й непорозуміння? Чому б і не закурити?
— Ну, давай... щоб дома не журились.
Ромка кілька разів хутко поглянув то на нього, то на дівчину. Хоч як вільно він поводився, але видко було, що йому чогось бракує. Може, на нього вплинула сама зустріч? Не сподівався, може, що їхній новачок гак швидко заведе знайомства, що дівчина так швидко почне обдаровувати новачка увагою?
Була хвилина — Мишко її добре постеріг — коли в Ромчиних очах зникли усмішкуваті вогники і вираз став спокійніший, зосередженіший, серйозніший. Була така хвилина, і Ромка злегка доторкнувся рукою до Мишкового плеча, трохи ніяковіючи, просто, неголосно сказав:
— Ти не сердься на мене, землячок... Я не хотів... розумієш?
Дівчина зацікавилась. Але ні Ромка, ні Мишко не хотіли
розповідати — справа, мовляв, особиста. Дівчина все ж була невідступна, і Ромка перший піддався.
Справа, мовляв, така, що цей Мишко все за культурою турбується, і він вигадав на нього дражливе слово. Він хотів тільки пожартувати, не ображати. Учора, між іншим, на футболі він уже пробував порозумітися — не вийшло. Так оце він тепер.
— Он як! — звела дівчина тонкі брови і змовно, заохотливо кивнула до Мишка головою:
— А ви не звертайте на них уваги. Робіть, як я роблю. Вчіться та інших вчіть. До речі, у нас же тут є різні гуртки. Приходьте сьогодні до клубу.
— Добре.
— Тоді й поговоримо. Видко буде. Чи, може, ви взагалі дуже образливий? Може, й мені не забули?
— Чого?
— А що я вас вороною назвала.
— А то ви?
— Авжеж.
Обоє дзвінко засміялись. Зареготав і Ромка. Однак їм усім перебили: час до роботи.
Дівчина рушила на естакаду. Вони —до групи, що ладналась на кліть.
— Так я прийду! Чуєте? — гукнув Мишко.
Вона привітно махнула рукою. Ромка весело відповів, хоч це найменше його стосувалося, і почав з Мишком дальшу розмову.
Була теплінь і справжня молодість. Та молодість, що ходить бистро і не завжди встигає поглянути під ноги: хіба їй страшно, якщо й спіткнеться? Заохочена, поспішна, вона іноді береться навмання, іноді хапає речі наосліп, вона збивається чи обпікає руки, проте з усмішкою збільшує досвід і з певністю простує наперед, — примхлива, нестримна, непереможна молодість.
В гурті, що ладнався на кліть, одразу ж охопили і Ромку і Мишка інші інтереси.
Тут жваво говорили про останні цифри з таблиць шахткому, сперечалися, нахвалялися, сміялися, билися об заклад.
Їхня група вчора хоч і була в небезпеці, хоч і зазнала перешкод, а все ж вийшла нарівно. Сьогодні вона мусила стати попереду. Конче.
І Мишко з Ромкою, з іншими ступили до погойдливої кліті, щоб через хвилину вкупі з іншими полетіти в знайому, чорну глибінь. Він раптом згадав за дівчину. Трохи дивно було думати про неї саме тут, у кліті, в тісному оточенні зосереджених, а то й похмурих людей. Але подобалось, що є в нього своя маленька таємниця. Ніхто, крім нього, не знав, що цими днями на "Капітальній" трапилась така собі звичайна, проста історія.
Кліть пішла.
Харків, січень, 1930