Значить, щось трапилось. Нам треба знати. Не будь безприициповою. Май мужність говорити правду.
Розрахунок Романа вірний. Риску й справді до глибини душі ображають такі звинувачення.
— А ти... а ви принципові? Хочете самі знайти скарби? Я за вами не бігаю. Я сама шукатиму. Я все знаю не гірше за вас. Ночуватиму в лісі. Мені вашого нічого не треба.
Гай-гай! Вони таки погано знають Риску. Щойно всім здавалося, що Риска так перед ними завинила! А тепер самі почувають перед нею якусь провину. Яку, не знають, але кожному чомусь ніяково.
— Заспокойся, Риско,— говорить Мікрон.—Роман пе хотів тебе образити. Просто ти я* розумієш, човен не міг сам затонути...
— Я не знаю... але в човні з'явилася дірка,— безпомічно розвела руками Риска.
Коли Риска пішла, хлопці почали розкладати для просушки зібрані трави.
— А що як на острові дійсно закопаний скарб? — перервав роботу Мікрон.
— Звідси, мабуть, не тільки скарб викопали, а й землю, в котрій він лежав,— роздратовано кидав Василь, обережно розпушуючи корінці.
— Можливо,— витираючи лоба, глянув у його бік Роман.— Але партизанських документів немає і досі в жодному музеї. Значить, їх ніхто не знайшов.
— Ідеї, музеї,— бурмотів Василь.
— Ти, якщо трохи розсердишся, говоритимеш тільки в риму,— не проминув нагоди Роман.
— Мені не шкода рим. Тільки схоже, що шукати скарби тепер все одно, що й хатину, на якій сидів Івасик-Телесик.
Перніі дні на острові промайнули швидко, приємно і небуденно. Хлопці прокидались, займалися зарядкою, снідали і сумлінно брались до праці. Розходилися по острову в пошуках потрібних, рослин і до полудня поверталися з пахучими оберемками різнотрав'я. Скупавшись, обідали, відпочивали, а потім сідали, сортували, що понаносили. Нема коли й угору глянути, як нарікав Стьопа.
І все ж чогось їм бракувало. В їх яштті мов нічого й не змінилося. До проводирства Ромаиового давно звикли і від того, що нарекли його кошовим, він не став іншим.
Намети? Смачний куліш? Принади отакого кочового життя? Це було і раніше в туристських походах. Найбільше чекали хлопці задоволення од того, що заведуть собі запорозькі порядки, наслідуватимуть козацькі звичаї. Лаштуючись на острів, жадали чогось незнаного і незвіданого.
Але в мріях це видалось принаднішим, аніж у дійсності.
Вистругали собі дерев'яні щаблі, кілька раз сходилися в герцях. Роман однаково всіх перемагав, хоч гуртом таки заганяли його у воду. А потім хтось уперіщив Стьопу по пальцю. Стьопа йойкав цілий день, відмовився кашоварити і збирати трави і носив догори свій палець з посинілим нігтем, мов закликаючи всіх до уваги перед тим, як має щось сказати дуже повчальне. Василь порівнював той палець з булавою і, підморгуючи хлопцям, пропонував переобрати кошовим Стьопу.
Чи тому, що хлопці вже повиростали з того щасливого віку, коли патичок править за баского коня, а лозинка — за шаолюку, чи ще чомусь, але правдивими козаками вони себе не відчули. Гра вочевидячки не витанцьовувалася. Вгадавши це, Роман виявив далекоглядність і не наполягав, щоб хлопці відтворювали всі козацькі звичаї. Ні Василь, ні Мікрон, ба навіть Стьопа, на жаль, не мали хисту до художньої самодіяльності.
Тож коли дід Микита підгріб свою довбанку до цього берега, він побачив звичайнісінький дитячий туристський табір, яких по берегах стрічав не одного.
Хлопці саме почали рихтуватися на ніч.
Роман розпалював хмиз, врятований од коротенького дощу. Василь закинув вудки — риба в таку годину мала б клювати. Нараз хлопець відклав вудлище, підвівся і приклав руку до очей.
— Маємо гостей! — гукнув він, вказуючи на сутінковий протилежний берег.
На багряну од вже невидимого сонця смугу плеса виплив човен діда Микити. Старий повагом підіймав і опускав весло, а за ним стриміла ще постать. Остров'яни допомогли підтягнути човна на пісок. Дід ступив на берег, а в човні лишився сидіти зіщулений Стьопа Деркач. Віп щось поривався сказати, але Роман махнув рукою — потім.
— Оце приблудився тут один,— кивнув дід на Степана,— каже, ваш.
І пішов до наметів. Помацав напнуті мотузки, попробував на палець лезо сокири, що стриміла в дровітні. Певно, лишився задоволений — хазяйновиті люди тут отаборилися.
Потім витяг з човна свої вудки і пішов па ближній мисок. По всьому видно, збирався порибалити, а отже й заночувати.
Хлопці обступили Степана.
У пожмаканій сорочці, з великою ґулею на лобі, він усім своїм виглядом ніби промовляв: винен, братці, ви не и і знаю це.
— Ти з якої в'язпиці втік? — приступив до нього Василь.
— Я від Петра...— шморгнув носом Степан. Роман жбурнув тоненького плаского камінця, і
тон підстрибнув на воді разів з п'ять. Потім серйозно спитав:
— Ти знаєш, що Риска на острові?
— Риска,— як луна прозвучав Стьопип голос.— Ага, Крапка...
— Риска, а не Крапка. Розказуй тепер усе по порядку.
І Стьопа без пояснень вгадав, чого від нього чекають.
— Тільки я пристав до берега, мене зустріла Крапка. Якась навісна. І втекла од мене. Ну, я нарвав дома ягід, розказав, як у пас тут добре, і хотів поїхати. Прийшов, а човна немає.
— Чом же в тебе голови не вкрали? — Василь згадав Мартина Борулю. І додав "за Омелька": — Бо в кожного є своя, хоч і поганенька?
— Не присікуйся,— спинив Роман.— Хай розказує все.
— Човна, кажу ж, не було,— вів своє Степан.— Думав, може, сплив за водою. Стою, значить, міркую. Аж чую, біжить кінь. Дивлюсь, а то Петро па Місяці...
— На чому? — скривився Мікрон.
— На Місяці.
— Слухай, голубе,— Василя вже не втримує застережний Романів жест,— у тебе всі дома?
Вкрай спантеличений Степан навіть пе помічає цієї простенької пастки.
— Тато поїхали в район. А так — усі,— каже він, невинно кліпаючи очима.— А що?
Він ще деякий час дивиться на хлопців. Раптом утямив. І образився.
— Ви самі нічого не розумієте! Не знаєте, що
Місяцем звуть коня? Петро з ним давно морочиться — вчить танцювати.
Стьопа ніяк тепер не хотів полишити виграшної для нього пози ображеного. Насилу вмовили оповідати далі.
— Ну зліз Петро з коня,— знехотя вів Степан, відчуваючи себе знову винним,— і питає: "Чого це ти пе поплив на своїх ночвах?" — "Не твоє діло",— ка-ячу. А він до мене. Бачу — аж труситься, білий став. "Як,— каяхе,— дам по потилиці, зразу взнаєш, чиє діло!" — "Ану дай!" — кажу. Він і дав,— Степан помацав гулю.— Я тоді оцим клунком як наверну, їй-бо, правда, він так і впав. Посидів трохи та й говорить: "Правильно, друже комарю, можеш кусати — кусай! Мабуть, ти ВЯІЄ знаєш, де твоє корито?" — "Якби знав,— кажу,— чо' б сидів із таким дурнем". А він уже не бився, тільки схопив мене за барки, як трусонув, мало голова не одірвалась. І кричить: "Хто? Хто поплив човном?"
— У човні хтось проробив дірку,— пильно вдивляється у Степана Роман.— Риска мало не потонула.
— Я не знаю, хто це зробив...
Хлопці побачили, що Степан зараз заплаче і час пад ним зглянутись.
— Досить. Хай трохи оговтається,— зупинив хлопців Роман.
* * *
Дід Микита зібрав свої немудрі вудки, наварив юшки і замислено сидить біля згасаючого вогнища. Хтозна, про що може думати старий селянин, про-жившн більше восьми десятків літ. Смокче свою почорнілу від часу люльку, і пахне вона не тютюном, а травами і лісом. Та ось він підкинув хмизу, і вогнище запалало сухо і жарко.
Щось добре і тепле вливалося в дитячі душі від цього вогню. Немов якась чарівна музика ладувала їх на осягнення всього прекрасного і дивного на світі. Глибока тиша панувала довкола, тиша, яка ніде не відчувалася так, як на вечірній річці. Плюсне раптова хвилька на берег, викинеться риба — і звуки ті ще більше підкреслюють велике мовчання природи.
Дід Микита — худорлявий, з глибоко запалпми розумними очима, тонким павутинням розбігаються зморшки. Тепла кожушана безрукавка поверх білої сорочки. Віп дивиться на вогонь, не блимаючи, по відводячи очей.
— Діду, а про скарби ви щось знаєте? — порушує субординацію Стьопа, вважаючи, що хоч цим вислужиться перед товаришами. Роман невдоволено глипнув на нього, та слово вже вилетіло.
— Ніколи не шукав їх,— каже дід Микита.— І ніхто з наших вигадських не валандався з лопатою по степах та ярах. Орали, сіяли, молотили, рибу ловили — ото й наших скарбів. І, слава богу, нікого не обділила земля-матінка. А копачі сюди забрідали. Ще й здавна. Тільки торби їхні порожніми лишались. Бувало й таке, через ті скарби сльози та лихо людям випадало.
— Ну, казку, може, яку знаєте про скарби,— не вгавав Стьопа. Віп псував Романові усі плани.
— Казка — світлячок. Вдень не світить. Казку треба слухати, як смеркне. Але сьогодні послухайте не казку. Це колись було правдою, та вже так постаріло, що вельми скидається і на казку.
Дід умовк. Поволі вимішав юшку. Нахилившись, довго куштував варево, повів далі:
— Було це давно, за Січі. Якраз у скруту втрапили козаки. Поперли на них з усіх боків — там татари, там пани ляхи, там цариця. На таку лиху годину зібралися братчики на коло, раду собі давати. Хтозна, як повернеться січа, а не можна чужоземцям оддати книги військові і казну товариства. Як зостануться цілі святині запорозькі, то буде і пам'ять людям і куплять пороху та зброї. Хоч ми й поляжемо, порішили козаки, то прийдуть інші з України і житиме Січ наша славна.
І заховали вони все те, закопали на острові дніпровому. Ніхто не знав, де саме, а козаки, котрим товариство довірило сховати скарби, полягли в битвах. Та не таке життя було в запорожців, щоб довго побиватись за тими скарбами. Війни та повстання, дихнути пани не давали.
А серед людей ні-ні, та й піде поговір. Мовляв, на нашій же таки, вигадській, Гілеї закопано козацький скарб. За кріпацтва побували декотрі на острові, та, кажуть, хто з копачів на острів запливав, не вертався звідти. І почалась говірка, буцім Гілея зачарована і скарб зачарований, і хто не знає тих чарів, все * дно не викопає скарбу.
Дід підкинув хмизу.
— Жив собі колись у Вигадці козак Котепко, либонь, від того Кота прозвали, котрий село наше заснував. Дивної вдачі був чоловік. Високий, дебелий, а волосся біле, наче піна на цебрі зі свіжим молоком. За день більше десяти слів не скаже. Шанували його, бо вірна людина.
Аж якось прийшли в село польські жовніри з полковником. Ну, люди думають, знову на постій, знову лиха в кожній хаті буде.