Перстень

Вигадка — зовеш не вигадка, а село на високому березі ріки. Яку сотню літ стоїть воно — ніхто не знає. Невідомо, скільки років отим самотнім старезним дубам, котрі височать поодинці з трьох боків села. Переказують, ніби колись поїш росли посеред густої діброви, в гурті з таких же велетів, розлогих та коренистих. Ще й досі, як міліє ріка, на дні видно ціле звалище закам'янілих стовбурів.

Подейкують, що й сама Вигадка завдячує своєю появою дубовому лісові. Мовляв, прийшов сюди колись із Запорізької Січі козак, на прізвисько Кіт, чоловік похмурий та мовчазний. Ніхто не знав, чому забрів він до тутешніх лісів. Цілими місяцями блукав лісними нетрями і не показувався нікому на очі, тільки іноді стрічали його козаки з ближчих зимівників.

Якось зник зовсім, уже й забули про нього, а він таки об'явився. Та не сам, з гарною дружиною. Поставив хату в ясному дубовому гаю. Вже й діти в нього попідростали, сусідів населилось оддалік—утікачів з Поділля та Волині.

Аж наїхав і сюди пап з-під Кракова з челяддю і заходився кріпачити людей. Воші йому — ми, кажуть, люди вільні, земля наша. Узяли їх у канчуки. Періщить пан і кричить, запінився: "Я з вас повибиваю козацькі вигадки!"

Козака Кота до смерті забили, інші скорилися. Куди було подітись, як пани вже скрізь землю пообсідали, а з нею й людей. Земля, кажуть, наша, то й ви наші.

І до лісу взялися, бо що люди могли вдіяти. їхніми руками панство валило дерева — собі на палати, на торги, ще й на ярма та колодки підданим вистачало. Ото тільки й лісу лишилося, що на острові посеред Дніпра, навпроти Вигадки. Там він ніколи не вигибає. І ніщо не може перевести тої зелені. Ні тяжкі війни, ні гострі сокири.

Зветься острів ніжно, загадково — Гілея, що в грецькій означає лісний. Гілея та й Гілея. Так лишилося й дотепер.

О, ті вигадські історії! Скільки їх розказувано! І про що в них тільки не переповідалося. З часом усе більш лишались вони на втіху старим та малим. Колись, було, найстаріша в селі баба Лисючка як почне про острів Гілею і про закопані на ньому величезні скарби, не переслухаєш. А найбільш про Летючого Козака, характерника запорізького, якого начебто лишили стерегти ці скарби, про його велике кохання до чарівної красуні Гілеї.

А літа спливають. І чудно якось нинішнім вигадцям малим наслухатись тих давніх казок.

А колись же було гасала малеча вигадськими вигонами, так само виростала і гартувалась у теплих та щедрих водах дніпрових. І осінніми чи зимовими вечорами, блимаючи оченятами, вбирала в себе по вінця то ласкаві й веселі, то жахні й журні дідівські бувальщини та небилиці.

І були ті вечірні старечі балачки для дітлахів і театром, і кіно, і історією, і географією. І першою школою людської правди.

Ану ж, спробуйте, бабо, чи всадовите оце зараз онука на довгу казку? Та він вам сам як нарозказує, аж сплеснеш руками.

Дивляться бабині очі па онуків та правнуків, милуються. Гай-гай, а таки літа спливають. І хіба тільки час змінює все навкруги? Самі ж, своїми руками переінакшили Вигадку. Вимостились-забрукувались її зелені вулиці, увійшла до кожної господи електрика, всіялись дахи хрещатими антенами. Пахкає Вигадка моторами, видзвонює залізом, гуркоче тракторами й автомашинами, тріскотить метушливими мотоциклами. Колись, було, хлоп'я і штанів не мало, а тепер не купи велосипеда — од людей сором.

— А ви кажете, діду, казки,— без угаву гомонить Листочка до старого Микити.

Вона занадилась уже котрого ранку до дідового рибальського куреня. Приїхала з Києва невістка з дітками, тож стара рибкою їх частує. Де вони в місті такої свіжинки скуштують?

Дід Микита вибирає гарненьких иідлящиків, не перебиває.

Він не проти балачки — намовчиться на своєму човні-довбанці. Але по тих бабиних словах посміхається.

— Е-е, бабо, то вони ваших не хочуть слухати. Знає старий, як цікаво Лисючці, та більш нічого

не говорить. Помовчує, що Романко (Лисюччин же таки онук) з Васильком і Андрієм упрошують його розказати про запорожців. А він одмахується та відказує, що тепер, мовляв, у книжках понаписувано все.

Не піддається він на їхні вмовляння, сказати б, з її рі 11 гципових міркувань.

Побачив якось на виставі, а потім ще й у кіно, як показують там сільських дідів-балакунів. Ловлять вони рибку, людей смішать та потикаються кожному я кус і, історійку розказати. То, може, й з нього такого дурники хочуть зробити? Він усього знає, та пе для сміху глуму.

Хлоп'я та чіпкі, од діда не відступають.

"У книжках,— каже Романно,— про наших вигадських нічого немає. А ми історію села в школі пишемо. Яка ж, діду, без вас історія?"

Бони, може, й справді пишуть, але старий Микита не поспішає в літописці. Пригощає хлопців юшкою, навчає, як і де і котра рибка ловиться.

Хлопці не здогадувались причин дідової впертості, але й старий не знав про широкі плани своїх настирливих гостей. Роман всеньку зиму підбурював хлопців поїхати в канікули на острів і хоч тиждень пожити там козацьким куренем. Спочатку ті стенали плечима — з якого дива йому прибандюрилося таке? У футбол там не пограєш, на велосипеді не розженешся, кіно пропустиш.

Та Ромапко, кращий фізкультурник у школі, виявився ще й неабияким мастаком переконувати. Недурно ж облазив усі бібліотеки, усі горища, вишукуючи книжки, писані колись про козацькі звичаї. Отож як попарозказував про життя козацьке та хоробрість, та що й коли козаки відповідали султанам, королям, царям — хлопці й здалися.

Одного не вмів навіть Роман. Умовити батьків, щоб відпустили. Розкрити таємницю, сказати правду — не можна. Збрехати? Гидко якось. Почухаєш тут потилицю, навіть коли ти тямущий вигадець.

Але щось воно таки є, що боронить, аби у Вигадці не переводилися таємниці. Далебі так сказала б Ли-сючка, знай вона, звідки хлопцям поталаптгло. Бо допомогла їм... аптека!

Василева хата стоїть над самісінькою річкою і тільки високий берег рятує дворище од весняної повені.

Плесо внизу напрочуд прекрасне й повноводе. Наче світло-блакитна сукня, мінлива од сонячних блискіток, а па ній — смарагдова брошка острова Гілея.

У найбільшу спеку з ріки повіває прохолодою і свіжістю.

Вдень на березі людей мало. Хіба що якийсь заб-рода-турпст зійде з "Ракети", розіпне намета, а потім щороку приїздить сюди, запевняючи, що ие стрічав нічого принаднішого і чарівнішого за ліси та поля ви-гадські, і ніде не дихається йому так легко і приємно, як на тутешніх берегах.

А Василько — той, здається, і днював би, й по чував біля води. Коли й щось майструвати чи почитати — йде на берег. Тут затишно й спокійно і ніхто й ніщо не заважає.

Цього року хлопець закінчив шостий клас і вважав себе за людину цілком дорослу. Йому хотілось бути статечним, серйозним. Сам став чепурити, прасувати свій одяг, а в кишені завше тримав біленьку, ретельно складену вчетверо хусточку. За обідом вів з мамою розмови про домашній бюджет, умовляючи менше витрачатись на нього та молодшу сестру, котру дуже любив, але намагався поводитись з нею по-чоловічому суворо.

Оце мчить додому вистрибом, а почув звуки піаніно від хати, враз став, пригладив своє русяве волосся і поважною ходою вступив до кімнати, помовчав. Та так, ніби знічев'я:

— І не набридає тобі тарабанити днину-дениу? Чорнява сестричка, з такими, як у мами, гарячими

очима, прямим носиком із ледь помітною горбинкою, рвучко обернулась. її жовтий сарафанчик, кольору стиглого пшеничного лану, аж палав, віддзеркалюючись па чорному тлі великого, як задля неї, інструмента.

— Ох, Васильку! Це ж така мила польська пісенька. Під неї легко-легко танцювати. Послухай:

Та До-ро-тка

Там ма-лю-шка таицго-ва-ла...

— Для дитячого садка,— виніс вирок Василь. Дівчина ;Í покірною образою закрила піаніно.

— Риско, — вже лагідніше покликав брат. Йому жаль сестру, та РІЄ може ж він відступити. Робить лише певеличку поблажку, називаючи її ие Ларисою, а так, як у школі,— Рискою.— Ти не бачила моєї маленької книжечки? Ну, записної...

— На якій намальований козак з крилами? — примружує оченята Риска.

— Який козак?

Риска крутнулась на своєму "музичному" дзиґлику і підійшла до брата.

На її обличчі стільки щирості і благання, що Василь збентея^епо чекає, яке з її несподіваних прохань доведеться задовольняти, бо відмовити сестрі вій не вміє.

— Я все... все... знаю, Васильку. Я буду робити все, що ти накажеш, і ніскілечки вам не заважатиму...

— Ти про що? — навмисно підвищує голос Василько і вже відчуває, що його акторських здібностей явно не вистачить.

— Ти такий добрий... Візьміть мене на острів,— ну просто янгольським голосом благає дівчинка.

Василь похолов.

— Ми їдемо на острів збирати лікарські трави,— твердо і рішуче відрубав брат.

Прохопилося це у Василя мимоволі, але він одразу ж збагнув: кращого способу пустити вигідну чутку просто не вигадаєш. Він Рисці, Риска — Крапці, а Крапка — та їсти не сяде, доки всі про це не взнають.

Та Риска вміла йти до мети.

— От і добре! Візьміть і мене з собою збирати трави.

Сторопілий і розгублений брат за одну мить уявим, що йому буде від хлопців, коли Риска причепиться до їх компанії. З її язичком, з її нронирливіс-тю, з її фантазіями...

— Навіть з голови викинь. їдуть самі хлопці.

— Василечку,— відданими очима молить Риска.

— Ні.

— Ну гаразд,— сестрині очі вже не благають.— Побачимо, що ви всі скажете, коли я одна...—вона переможно дивиться на брата,— знайду скарб!

— Який скарб? — щиро дивується Василь.

— Дурником прикидаєшся?—ріже Риска.— Мені все відомо. Ви тільки задля людей про траву. А я й без вас знайду.

— Не забудь мені лишити частину! — тільки й спромігся Василь, бо Риска майнула до дверей і зникла.

Од такої наглої халепи Василь аж упрів. Треба про все попередити хлопців, бо буде гірше, подумав він, потираючи підборіддя, як це робив колись покійним батько, коли належало щось вирішити.

Не поталанило Федорові Дерев'япкові з сипом. Сам він роботящий, сумлінний, сумирний. Колись у партизанському загоні називали його Мовчуном, але поважали і вірили.

Тепер він і зовсім рідко балакає, бо завдає йому син клопоту ще й клопоту.

Не те, щоб дурний чи ледачий. Ні, про його Петра такого не скажеш. Але якийсь... ие постійний, ні до якого путящого діла не тягнеться. А через рік закінчить школу.