Соломія Крушельницька

Врублевська Валерія

Частина перша

СОЛОШКА

Чи тільки терни на шляху знайду, Чи стріну, може, де і квіт барвистий? Чи до мети я певної дійду, Чи без пори скінчу свій шлях тернистий,— Бажаю так скінчити я свій шлях, Як починала: з співом на устах!

Леся Українка. Мій шлях

Розділ І

СИЛУЕТИ. Двадцять третього вересня 1872 року в селі Білявинцях, що біля Бучача, у Амвросія та Теодори Крушельницьких народилася четверта дитина.

— Господи!— сплеснула руками повитуха.— Господи, святий і чистий, але ж ті очі!..

Немовля якраз глипнуло на світ. Стривожена голосом повитухи, породілля вже не вперше приглянулася... Зіниці в дитини — як дві величезні чорно-зелені сльози. Ще невиразний колір!

— Амвросію,— покликала тихо,— подивися, які-то очі має тая дитина...

За годину по селу рознеслися чутки і гуляли розмови.

— Але й дитина народилася у Крушельницьких!

— Очі — як яблука в жнива...

— Чисте та біле, як янголятко!

— Бо панське дитя!

— Яке там паньство! Піп без парохії.

— А все-таки не мужик...

— Господи, твоя воля! Не піп, а тільки сотрудник!

— В сап'янцях ходить, а босі сліди полишає.

І то була чиста правда. Священнослужитель із Біля-винець не мав достатків, бо до зисків був непридатний. Його доля — доля досить талановитої людини — мала скінчитися на досягненні священницького сану, оскільки на західноукраїнських землях у ті часи сімдесят шість відсотків населення були неписьменними, а єдиний більш-менш доступний шлях до освіти лежав через богослов'я.

Ситуація та, переломлюючись через особисті долі, носила часто трагічний характер. Вона робила марними усі поривання за визначене об'єктивністю коло... І тільки особи, сильні, енергійні, з великою вірою у свої можливості і безмежною любов'ю до свого народу, могли в жорстокій боротьбі здолати усі перепони.

Рід Крушельницьких таїв у собі оті невсипущі сили. Перший знак небуденності роду вийшов із прадіда — селянина, який мріяв дати синові освіту і вивчив його на священика. Василь Крушельницький, осівши парохом у селі Сороках, мав пильнувати свій рід і плекати його небуденність далі. Він був щасливий, коли його син Амвро-сій Крушельницький одружився з дочкою знаного у свій час галицького поета Григорія Савчинського. Його віршами тоді були заповнені шкільні підручники, і на них виховувалося не одне покоління української молоді.

Василь Крушельницький мав таємну надію, що доньку такого поета життю буде важче перетворити на звичайну "домову курку", якими одразу ставали, одружившись, пересічні жінки. Він вірив, що невістка його, Теодора, допоможе вдовольнити вищі родинні амбіції. А мрія була про те, щоб онуки його досягли більшого, ніж син... Невідомо, чи вважав він свої сподівання здійсненими, чи ні.

Кожному онукові, що з'являвся на світ, він давав ім'я особисто. Це був його привілей, якого твердо дотримувався і, доки жив, користувався ним. Ніщо не могло його зупинити — ні жорстокі морози, ні власні хвороби. Він приїздив і сам, тільки ним обраним ім'ям благословляв дитину на життя.

У Григорія Савчинського, певно, не менш, як у Василя Крушельницького, було сильним почуття роду-племені. Він мав за правило щороку, у визначений заздалегідь день, збирати весь свій рід біля себе. До родинного свята ретельно готувалися, тривало воно не один день. "Це для того,— тлумачив Савчинський,— щоб ви себе пізнавали, шанували і допомагали, бо інакше, діти, будете собі ворогами".

Одного дня, після народин четвертої дитини, біля хати Амвросія Крушельницького почувся кінський тупіт і гуркіт коліс. За хвилину до хати ступив високий сивий чоловік. Тримався прямо, як свічка, і перед собою ніс буханець житнього хліба. Правицею поклав широкого хреста, і по хаті гайнув веселий зайчик від його персня. Віддав хліб синові, який поштиво схилив голову перед батьком; роздягнувся. Підійшов до колиски. Син супроводив його. І дід, і батько немовляти мали зовсім білі голови, посивілі ще замолоду, однаково зодягнені в чорне, вони скидалися на двох круків над колискою. Але це були два добрих, зачарованих круки, з лагідними посмішками і бажанням добра в очах...

— Соломія!— нарік старий. Бо так звали його матір. І поділив між усіма хліб. Діти чекали цього моменту, бо над усі гостинці смакував їм бабунин хліб. А хліб був особливий, спечений на капустяних листочках, бабуня не любила голого череня, буханець мав ізнизу вибиті узори і живий дух, який навіки западав у пам'ять.

Амвросій Крушельницький був красивим чоловіком, з виразними блакитними очима і тихою, ласкавою посмішкою. З часом виявилося, що він не надавався до хазяйнування, через що між ним та дружиною іноді виникали непорозуміння. Спокійний Амвросій мав щасливу вдачу швидко їх уладнувати на користь усій родині. Але те, що допомагало їм у духовнім житті, виявилося мало придатним тоді, коли треба було доводити до пуття дітей. Усе господарство лягло на плечі Теодори. Крім того, поступові погляди її чоловіка не тільки вирізняли його серед інших священиків, але робили ворогами сусідських попів. Вони нічого йому не дарували, а найперше — того, що, як їм здавалося, служило до зменшення їхніх зисків.

— Порозпускав хлопів,— жалілися вони,— задовольняється малими требами, не має власного пароху!

Вища духовна влада так само не жалує попа з Біляви-нець, ще б пак: запанібрата з селянами, водиться з Франком і його прихильниками.

Отож Амвросій Крушельницький недовго затримується на одному місці, переїздить із села до села. З Білявинець переноситься спочатку в Осівці, потім у Петликівці і в Тисів.

У Тисові, саме під найраніший вік Солошки, лютувала холера. Дівчинка занедужала. Ніхто не мав надії, що виживе. А воно, бідне, ледь животіло і дивилося на всіх своїми очиськами-озерами, з яких часом вихлюпувалися сльози, так благально, ніби просилося жити.

Майже щодня батько привозив лікаря. Він боявся втратити цю дитину, до якої відчував якийсь особливий санти-мент. І таки вижило, бідолашне. Вижило і почало рости. Хоч доречно зауважити, що життя і майбутнє Соломії Крушельницької ще не раз висітимуть на найтоншому волоску і тільки дивом буде вона вихоплюватися з-під жорстоких ударів долі.

Теодора Крушельницька була розумною жінкою, а до того ж володіла твердим і рішучим характером. Перші роки подружнього життя переконали її, що у вродливого і вельми коханого Амвросія немає ані хисту, ані бажання хазяйнувати. А без господарства годі й думати утримувати родину, яка більшала рік у рік. Зарібки її чоловіка могли бути тільки підмогою, а не грунтом для існування.

Отож, не гаючи часу, Теодора взялася до роботи. Вміло керуючи своїм домом, вона спокійно прямувала до поставленої мети — забезпечення родини всім необхідним для нормального життя. її неабияка енергія і рішучість справили їй добру послугу, а працювати вона вміла від світання до смерку.

Якийсь час, по переїзді в село Біле, мешкали спочатку в стодолі, бо хата потребувала доброго ремонту. За рік вони вже мали оселю. Поле, садок, городець — все це існувало завдяки Теодорі. Дітей змалечку привчала до праці, бо була глибоко переконана, що тільки праця тримає людей на землі, тож і намагалася виховати у малечі віру в труд. Кожне з них, хоча б і найменше, мало свої обов'язки. Осипа допомагала шити і прати, Олена годувала поросят, Соломія підсипала квочок, годувала птицю і голубів. Менші поливали квіти, допомагали на кухні. Жодне не сиділо без діла, так само як і їхня матір, яка без праці могла тут же "важко захворіти". Так вона говорила, і вони вірили їй...

Люди на селі шанували Теодору Крушельницьку. Була вона для них часом порадником, часом вчителькою і дуже часто лікарем. Під час візитів до хворих при ній не раз була мала Соломія, либонь, привчена до "лікарювання" старою Паляничкою. Пізніше Соломія сама робитиме такі візити, і з часом люди віддадуть їй шану за її сердечність.

Чи була вродливою мати Соломії Крушельницької? Важко нам говорити про це, але всі шість дочок стверджували, що так. Вона мала тонкі губи і сумні карі очі.

Вся постать її в стані спокою набирала характеру поетичної елегійності, та за мить, варто було їй зробити хоч один порух, все мінялося, ніби спадали чари... По хаті знов ходила поважна господиня і загадувала всім роботу. Вона гарно грала на фортепіано, хоч майже не мала часу сидіти біля нього. Любила поезію, спів, але добре собі затямила, що родину тим не виживити. За дітьми своїми вболівала, хоч не була до них однакова, вирізняла їх, а Соломію і Олену, як найбільш самостійних і непокірних, любила, кажуть, найменш. Намагалася і до них бути справедливою, проте не завжди їй те вдавалося...

У свого батька Соломія була закохана все життя, її дитинство пройшло під знаком цієї любові. Спершу він захопив її своєю добротою, а пізніше знаннями і прагненням до них. У його бібліотеці серед богословських книг зберігалися Шекспір, Гейне, Шіллер (німецькою), зашифрована переробка "Что делать?" Чернишевського, революційно-демократичні журнали, організаторами яких були Іван Франко та Михайло Павлик. Палкий прихильник прогресу, Амвросій Крушельницький страшенно переживав суд над Франком, Павликом, Терлецьким та іншими. Він боявся, щоб не зламала їх реакція, не вибила із них той святий дух, про який Іван Франко в оповіданні "Моя стріча з Олексою" писав так: "Всевідущий і всемогущий суд справді признав мене винним, справді в моїм організмі добачив революційну жилку, в моїй крові дослідив краплю такої крові, котру французькі "спасителі порядку" забули пролити до останку в р. 1872, в моїх очах доглянули іскру такого вогню, котрий може запалювати доми "мирних горожан" не гірше нафти".

І якщо дорослою Соломія напише: "Хоча б сто років вчився чоловік, все одно мав би чому вчитися",— то в першу чергу ці слова були навіяні ставленням до науки її батька. Так уже влаштована наша натура, що скільки б людина не зробила на цьому світі, чого б не досягла, най-перш довести свою вартість їй хочеться своїм батькам. Особливо якщо ми їх любимо. Втім, якщо маємо і якісь інші почуття, справа мало міняється, ствердитися нам найбільше хочеться у власному домі. "Нема пророка в своїй батьківщині", але й нема більш жагучого бажання, ніж стати ним удома.

Коли Солошці виповнилося шість років, вона вперше сіла до фортепіано.

1 2 3 4 5 6 7