Подорож ученого доктора Леонардо

Майк Йогансен

Сторінка 8 з 22

Вони зле-гка коливаються, коли набіжить вітерець, і потім знову випростують-ся вгору. Вони трохи сітчасті, ніби хтось простяг сушити верші, прип’явши їх до хмар і до лісу.

Це, о, Альчесто, комарі, і вони не над лісом, а над нами. В повіт-рі немає в нас точок орієнтації, і те, що летить над нашим носом, час-то, здається нам, летить над далеким лісом.

В історії полювання є не один випадок, коли мисливець хапався рушниці й стріляв у муху, гадаючи, що то качка летить над кущами.

Ти давно чуєш, як межи водяві дерев’яні трелі втручається ви-щий, чистіший, довший тон.

Це друга флейта, флейта-піколо Слобожанської Швайцарії. Ти можеш бачити, який піколо грає на цю флейту.

Чи не здається тобі, що ці ластівки — от над горою, трохи ніби більші, ніж треба, і крила їх не такі серповидні. От пливе одна така ластівка, крила її складені правильним півмісяцем, крізь них просві-чує сонце і дим! Ці крила блідо-оранжеві, а пера слабо-блакитні.

Це і є піколо. Це золотава щурка, як кажуть, єдиний залишок ко-лишньої тропічної фавни, ще перед великою мандрою льодових по-люсів Землі.

Дядьки називають цього птаха бджолоїдом, бо він полює залюб-ки на бджіл.

А от над річкою шугнув куди яскравіший самоцвіт — він сидів на очеретині, коли його сполохав наш човен. Це королик-рибалка, так звуть його англійці, а в нас він називається синьовуд.

І от що далі вглиб лісу запливає човен, то густіші й багатші ста-ють звуки. До дерев’яних дзвоників і золотавих щурок долучається металевий тимпан, гострий і прикрий — це кричить чапля. Мов клар-нетові півники в оркестрі, вистрибують дикі високі вигуки, це клех-чуть яструби й соколи. І під усім тим, мов вечірній дзюркіт цвіркунів, розстелилася сіть голосів дрібного співочого птаства.

IX

Приблизно так або ще солодше я змалював би тобі, о Альчесто, ляндшафт Слобожанської Швайцарії, коли б я був прозаїчний лірик.

Але що я не прозаїчний лірик, а лише лікар-венеролог, Леонардо Пацці з-під Болоньї, я спробую якось інакше висловити тобі, о Аль-често, те, що я почуваю, при тій умові, що ти знову даси мені цигарку з числа тих, що є там… десь там серед одежі.

Ми підпливаємо до Косача. Он там понад дубовим і ясеневим молодняком на горі стремить одиноке дерево.

Здається, що це та сама гора, де козаки-ченці насадовили садки і який-небудь Дорош мав пасіку оддалік від козацького манастиря. Грицько Нечоса, інакше Потьомкін Тавридський, зруйнував це війсь-кове козацьке кубло з наказу вельмидержавної всесвітньої курви, ца-риці Катерини. Здається, що це та сама гора. На кручі її, ти бачиш, хтось вирізав своє прізвище — Перебийніс.

Але не треба думати, о Альчесто, що це той самий Перебийніс,* котрий просив мало, сімсот козаків з собою і рубав ляхам голови з плечей, а решту топив водою, вирізав на цій кручі своє молодече прі-звище, дане йому за те, що, хлопцем бувши, він усім парубкам у сво-їм селі одним добрим ударом перебивав носи.

Цей Перебийніс, я думаю, молодий хлопець з Змійова, комсомо-лець, працює він, мабуть, на паперовому млині і чи не грає й в фут-бол, де він уже не має нагоди перебивати носи, а хіба ноги ворожим бекам та гавбекам, коли прийняти гіпотезу, що він сам, цей молодий Перебийніс, грає лівого крайнього форварда або ж інсайда.

Так, о, Альчесто, здається, що це та сама гора. Ти бачиш, як там серед дубового і ясеневого молодняку стремить, мов зелена свіча, одиноке дерево.

Це, мабуть, груша. Я бачу, о Альчесто, твій здивований жест. Звідки знає Леонардо, каже цей жест, що це груша, а не приміром, берест чи ще якесь дерево?

Це, мабуть, груша, повторюю я. Вирубаючи ліси, українець за-лишає груші. Восени в одну з субот його сім’я піде в ліс, узявши з со-бою міхури. Його жінка й діти наберуть повні лантухи диких грушок, маленьких і прикрих на смак. Вони попечуть ці грушки в попелі і ве-чорами їстимуть їх, як ти, о, Альчесто, їси вечорами шоколадні цуке-рки Моссельпрому. Ця груша є селянський Моссельпром.

Але й не так, о, Альчесто, хотів я розповісти тобі про це дере-во… Ти щось хочеш сказати?

X

Свідомий і освічений читач знає те, що каже нам наука фізіоло-гії про деякі людські потреби, а саме, що вони абсолютно невблаганні й неминучі. Сила цих потреб така, що, бувши затримані і невдоволе-ні, вони крушать усе на своїм шляху: мораль, звичаї, закони, сімейні вузли, найдорогше для тих самих людей вони крушать, як лавина. Та-кий голод і така любов.

Але й інші потреби, рідше згадувані в книжках і зовсім не згаду-вані в віршах, силою своєю чи не більші від цих двох.

— Леонардо, любий, — сказала Альчеста. — Я хотіла б зійти на цю гору.

Щось тьохнуло в грудях доктора Леонардо від цих її слів, від то-го тону, яким вона вимовила слово "любий". Невже ж прийшов час? Невже ж зараз закінчиться його психічна подорож у душу Альчести?

— Ходім! — сказав Леонардо і скерував човна до берега. Він врізався в осоку. Альчеста легко стрибнула на беріг і одштовхнула човна руками.

— Я піду сама, Леонардо, — сказала вона з чарівною посміш-кою на ніжних вустах. — Я зараз повернуся.

— Коли є сила, дужча за любов, то, мабуть, ця, — подумав док-тор Леонардо. Адже ж вони не розлучалися ні на хвилинку з самого рання.

І він знову почав дивитися на самітне дерево, що стреміло над лісом. Він глибоко замислився і не помітив, як за ним рознялися дві незрівняних руки і, тихо зімкнувшись, затулили йому очі. Леонардо ласкаво одвів руки і повернув голову. За ним у неглибокій воді під берегом стояла Альчеста.

— Я хочу сказати, Альчесто, про це дерево, — мовив Леонардо. — Я не знаю, що є чудесного в самітнім дереві, що винеслося над лі-си і дивиться тобі просто в вічі. Може, воно манить душу тим, що за цею горою є знов далекі й незнані поля і знову гори, що немає краю твоїй дорозі і що тайна, за якою ти мандруєш на гори, розтавши за першим верхів’ям, зараз же чудесно народиться за другим і так маю-ватиме цілий день, поки ти не прийдеш у ніч.

Це дерево, як той потяг, що промчав повз степову станцію і на-віки розтав для тебе в долині. Це дерево, як той сон, у якому ти пере-жила нарешті щастя і забула його на світанку. Воно, як той іґдразил,* Ясен германської мітології, що вріс корінням у землю і що на нім тримається всесвіт.

У того, хто створив нас з тобою, про це сказано краще й смутні-ше. Я думаю, що в нього більше пішло творчої сили на ці слова, ніж на нас з тобою, хоч я розумний і спокійний доктор Леонардо Пацці, а ти прекрасна Альчеста. Слухай.

XI

Ах, дерево у пам’яті глухій,

Що винеслось над обрій давніх літ

І так у полі зорянім заснуло.

Немов не зорі то були, а деревій:

Райдеревом розкинувся над світом

І подолав полин, і переміг перій,

І виріс в іґдразил,

— Морями, хмарами і снами оповитий.

Те дерево в дитячий край веде,

В туман, що закипає над рікою,

За ті горби, що десь за ними ген

Маює тайна і розтане знов,

В жита, що їх хорунжий вітер

Жене за ті горби зустрітися, любов,

З тобою.

— Під деревом, що стало серед літа.

XII

– Я сказав, що той, хто створив ці слова, створив і нас з тобою. Йому, що писав цю книгу, я не був вдячний через усе своє довге жит-тя, бо моє щастя, майнувши переді мною, як та зоря, падало в без-вість. Але сьогодні я дякую йому — ти розумієш за що — за те, чого ще ніколи не було на цій землі і що збудеться сьогодні, Альчесто. Я знаю, я почуваю це — Альчесто, голубко, ти й досі стоїш у холодній воді, люба!

Він вистрибнув з човна, і вони пішли вгору; вони перейшли ку-щі і стали вибиратися на кручу. Перед самими очима їм ширяли золо-таві щурки, листя лоскотало їм шию, і вони вибирались все вище й вище угору.

Наївна загорожа з свіжого гілля перепинила їм путь: десь по той бік гори в лісовім яру дзвеніли дерев’яні дзвоники. В загорожі вони побачили двері.

Я думав, що тільки Леонардо побачив ці двері в білій стіні аль-пійської хатини, бо Альчеста, міцно вхопившися за руку Леонардо, не відривала очей від цієї давно знайомої, чужої руки, що зараз буде її власною, своєю рукою, бо вечір спадав на землю, і мусила скінчитись довга подорож Леонардо.

______________________________

КНИГА ДРУГА

I

Коли вчений доктор Леонардо і його майбутня коханка, прекра-сна Альчеста, через цілий день мандрувавши до Слобожанської Швайцарії, надвечір увійшли низенькими дверима у біле слобожан-ське шале,* сиріч хату, то і читач наш, і читачка, і я сам були переко-нані, що скінчилася довга подорож доктора Леонардо, що його май-бутня коханка, прекрасна Альчеста, зробилася під покровом ночі його теперішньою коханкою.

Там, у хаті колишнього леґендарного дроворуба, а теперішнього древонасадця, одночасно з тим мало відбутися законіння нового жит-тя у череві прекрасної Альчести.

Але того не було. І не було саме через корінну ріжницю, що іс-нує наперекір сучасній науці, межи людьми і іншими тваринами, на цій землі сущими.

Святі отці покладали цю ріжницю в несмертельній душі, яка жила за часів тих святих отців тільки в людському тілі та не жила в тілі тварин, русалок, мавок, лісовиків, чортів, чортиць, домовиків і іншого нaceлeння землі, яка й сама мала за тих часів форму не округ-лу, а пласку на манір млинця в морській сметані.

Та з того часу, як граматисти з’ясували, що бик, кінь і бегемот суть істоти одушевлені, як русалки стали служити за машиністок, лі-совики — за лісоводів, а чорти стали служителями живої церкви (що з’ясовується в проклямаціях, виданих у Слобожанській Столиці свя-тими отцями), ця ріжниця геть затерлася, бо самі святі отці нездольні тепер сказати, в якому тілі може перебувати несмертельна душа, а в якому вона перебувати не може.

Граматисти, що прийшли на зміну святим отцям і, намість про-блеми про число янголів на вістрю голки, висунули проблему про ви-їдене яйце, а також про те, чи писати треба "клуб", а чи краще писати "клюб", беручи на увагу, що англійці, вигадавши це слово, зовсім не-правильно й безсовісно вимовляють його "клаб", покладали ріжницю межи людьми й тваринами в тім, що люди можуть балакати, а твари-ни цього дару не мають.

Але осли, папуги, павіяни, сороки і вонючки, складаючи біль-шість самої великої корпорації граматистів, написали стільки статтів та книжок і сказали стільки орацій та промов на тему про виїдене яй-це, що стало зовсім ясно, що тварини мають дар слова, усного і дру-кованого.

Отже, й ця ріжниця межи людьми та тваринами виявилася нере-альною й несущою.

5 6 7 8 9 10 11