Треба вам це мати на увазі. Туди майже все чути, як голосно тут балакати.
— Правда? Ой, це, здається, ґонґ гупає? Значить, на обід уже? Треба підправити ґрим.
Леся швиденько підходить до дзеркала й критично оглядає себе з голови до ніг. Сукня сидить бездоганно. Зачіска важкою, немодною, скульптурною масою налягає на потилицю. Леся злегка прижмурює очі й підносить голову догори. Так добре: підкреслюється поважність. А в той же час постать робиться стрункіша й дві опуклості грудей виразніші. Підфарбувати уста, чи не треба? Не треба на сьогодні.
Ґонґ гуняво й лунко бухкає востаннє й стихає. А Наум Абрамович сидить у фотелі й з заздрістю дивиться на Лесю: і оце чудесне тіло, цю зворушливу голівку цілуватиме, милуватиме якийсь злодій, грабіжник і мерзотник. Отака справедливість життя. Його треба схопити й запроторити на каторгу, а замість того йому готується кімната з сукном на всю підлогу, з гарячою й холодною водою, для нього підбирається красуня-жінка з фіолетовими очима, з устами дівчинки й тілом Венери.
— Ну, Науме Абрамовичу, що ж ви сидите? Скидайте ваше шикарне пальто та ходімте. Нам буде окремий столик? А чекістка де сидить? Далеко від нас?
Наум Абрамович зідхає й помалу роздягається.
— Зараз усе побачите. Ех, ех!
— Чого зідхаєте? У нас кажуть: "Не зідхай! Як нема, то й так нехай!".
— Та нехай, що ж зробиш? Ну, ходімте.
— їдальнею поміж білими столиками з пірамідками серветок упевнено та поважно проходить пані Антонюк у супроводі пана Фінкеля. її з цікавістю, захопленням і критикою проводжають і зустрічають чоловічі та жіночі очі. Але вона ні трішки не цікавиться тією увагою.
Розгорнувши серветку, Леся рівним, байдужим тоном тихо кидає Наумові Абрамовичу:
— Вона вже тут?
Наум Абрамович з такою самою байдужістю поводить очима навскіс від себе.
— За третім столиком. Лицем до нас. Брюнетка. Стрижена. Золотиста сукня.
Леся спочатку дивиться крізь залю, потім спрямовує погляд на брюнетку в золотистій сукні. Дуже бліда. Занадто червоно нафарбовані губи. Фарба з оранжевим тоном. Недобре, не пасує до тону лиця й волосся. Волосся хороше, густе, чорне, з червоним відблиском. Інтелігентне лице. Пасувало б пенсне до цих стомлених, розумних очей. А вся якась млява, зігнута, неначе випустили з неї все повітря.
— Що? Подобається?
— Нічого. Мабуть, темпераментна. Тільки квола якась. Хвора, чи що?
Наум Абрамович ще байдужіше й ледве чутно бурмотить:
— Кокаїністка. Мабуть, сьогодні не нюхала. Побачите іншим разом: вогонь і енергія.
Леся знову скошує очі на брюнетку: яким млявим, вимушеним рухом накладає собі на тарілку їжу, яка миршава в порівнянні з цією дівчиною, що тримає перед нею великий таріль. Тяжко уявити, який може бути вогонь у цьому висмоктаному лиці.
Наум Абрамович на це тільки посміхається.
— Ого! Про неї розповідають такі речі, що Мессаліна засоромилася б. Знаєте, як вона стала чекісткою? Цілком порядна, між іншим, була собі дівчина. Дочка рабина, скінчила гімназію й університет. З медалями скрізь. Ну, та жидівська дитина, як то кажуть, що родиться із скрипкою, а школу кінчає з медалями. Як треба медалі, то мусить мати й медалі. Але цілком хороша собі була дівчина. І нічого більшовицького в неї ніколи не було. Абсолютно!
Наум Абрамович замовкає: підходить дівчина з тарілкою. Коли вона відходить, Наум Абрамович починає їсти, сласно нахиливши голову до тарілки й кумедно, як птиця, повертаючи голову то на одне плече, то на друге. їсть мовчки, довго, приплямкуючи.
— Ну, як же то сталося, Науме Абрамовичу?
— Зараз. Тут таки непогано годують. Що ви скажете на цю закусочку? Га? Симпатична собі? Правда?
— Нічого. Ну, далі.
Наум Абрамович похапцем доїдає й витирає куценькі вусики куточком серветки.
— Я бачу, що ви таки енергійно беретеся до справи. Я це люблю, це по-моєму. Отже, це сталося так.
Фінкель зиркає на сусідні столики й притишеним голосом бурмотить далі:
— Була собі в їхньому місті (не знаю, в якому саме, ну, може, в Лубнях, може, у Вінниці, не має значення) — революція. Революція собі, як революція. Мітингували, голосували, стріляли. Та ви самі добре знаєте. Була українська влада, потім прийшли більшовики. Нічого. Прийшли собі, то й прийшли. Реквізували, націоналізували, розстріляли, все, як слід. Нічого, все добре. Ні рабина, ні Соню, нікого з родини не зачепили. Звичайно, радіти їм не було чого, самі розумієте. Але як рабин, Соня й уся родина сиділи собі нищечком, так їх і не займали. Ну, добре (між іншим, вона поглядає на вас! Не дивіться на неї. Звернула таки увагу!). Ну, добре. Потім переміна декорації, дія третя: більшовики тікають, з'являється добровольча армія. Картина вже інша: націоналізація скасовується, але грабіж удесятеряється. І само собою, в першу чергу жидівський погром. І вже не на релігійному фронті, а просто налетіла зграя диких звірів — і давай грабувати, трощити, стріляти, різати. Бідного рабина з усією родиною спалили живими в повітці, а Соню російська офіцерня забрала до себе в казарму. І ви вже можете собі уявити, що вони там з нею робили! Чотири доби там тримали. Кокаїн у ніс їй забивали, щоб не лежала мертвою, водою відливали, різками пороли. Голою так і жила, одежі не давали.
Леся швидко зиркає на мляву постать у золотистій сукні й знову переводить хмарні, загострені очі просто в лице Фінкелеві.
— Ну, тут знову повернулися більшовики. Офіцери хотіли застрелити її, уже кидали жеребок, кому саме стріляти. Та тут якраз бомбою завалило всю казарму. Офіцерня загинула майже вся, а Соня якимсь чудом урятувалася. Гола вилізла з-під руїн і, як була, побита, понівечена, полетіла в ЧеКа.
Леся рішуче хитає головою.
— Я б так само зробила!
— Хто б так не зробив? Ну, і почала ж вона віддячувати! Ого! Сама, своєю рукою, кажуть, двісті офіцерів розстріляла в підвалах.
— Правильно!
— Ну, а потім, звичайно, коли ти вже чекістка, так стріляй усякого, офіцера й не офіцера. Знаменитістю стала. Білогвардійська офіцерня боялася її більше, ніж усіх більшовицьких генералів.
— Паскуди!
Пані Антонюк забуває всю свою аристократичність: рвучким, розмашистим жестом наливає собі вина й одним духом вихиляє його собі в рот.
Наум Абрамович злякано поводить очима навкруги: лайку, може, і не почули, а як вино п'є аристократка, це напевне всі бачили.
— Обережніше, Ольго Іванівно.
— А, чорт з ним! Я б їх теж живими палила й катувала! Ну, от тобі й аристократка. Вона ще почне тарілки
бити.
— Та більшовики так і робили, Ольго Іванівно, не хвилюйтеся. Самі знаєте. А що вже сама Сонічка виробляла потім, так, кажу вам, навіть у більшовиків слави зажила. Навіть тут, у Парижі про революцію мріє. Страшенно їй хочеться, щоб у Европі була революція. А знаєте, для чого? Щоб не було ні бідних, ні багатих? А якже! Щоб була стрілянина, різня, розстріли. Оце її революція.
— Звідки ви все це знаєте про неї?
Наум Абрамович вибачливо посміхається.
— Ви спитайте мене, про кого я не знаю. Я знаю навіть, що вона в ресторанах ложки та ножі краде.
Ольга Іванівна неймовірно дивиться на Фінкеля.
— Для чого?
— Гм! "Для чого". Вона мені не сповідалася. Але я так думаю, що для порушення принципу приватної власности. От краде собі й тим плює на буржуазну мораль. Нащо їй ложки? Гроші вона має, дай Боже, щоб французький президент мав таку платню, яку вона має. Або така штучка. Є в неї тут у Парижі брат, єдиний урятувався від погрому, бо був саме тоді десь в іншому місті. Так вона з ним живе, як з коханцем. Ну? Спитаєте мене, для чого? Мало їй тих мужчин, що вона їх має круг себе? Ні, це — буржуазна мораль, що не можна мати брата за коханця. От вона її так само нищить, як і з ложками. Що ви хочете?
Знову підходить дівчина з тарілкою, і знову Наум Абрамович заглиблюється в їжу, по-пташиному розглядаючи страву то з одного боку, то з другого.
Леся час від часу пильно поглядає на Соню. І їсть Соня мляво, вимушено, дивлячися кудись в одну точку. Рука біла-біла, тонка, ніжна.
Утершися другим кінчиком серветки, Наум Абрамович береться за роботу й по черзі представляє Лесі тихим голосом усіх мешканців пансіону.
Пансіон — інтернаціональний, як і сам Париж, — французів у ньому три-чотири відсотки. Ну, нехай п'ять! Панівна нація — американці. І панує, розуміється, американська культура: фокстрот, бокс і доляр. Он той стіл, що за ним сидить ціла компанія жінок і мужчин, — авангард англо-американської окупації. Увечері не треба ходити в кабаре та дансінґ, все є в сальоні пансіону. Часом навіть бокс. Але хазяйка, француженка, насмілюється робити зауваження, що бокс може попсувати їй меблі. Американці ж шанують меблі й усі матеріяльні речі нарівні із своєю Біблією. Тому бокс буває тільки тоді, коли ця компанія вечеряє на Монмартрі й приїжджає додому розважитися.
Он ті двоє циганчат — італійці, вихлюпнуті з Італії фашизмом. Один грає на гітарі й співає фальцетом, неначе жіночим голосом.
Он там троє полячків, — жовтявий, прилизаний панок і дві гнилозубенькі панночки. Панок — наче тількищо вилуплене цуценя, таке зализане й хирляве, але пиха просто лева: подумати собі, воно теж має свою державу, поліцію, жандармів, дипломатів і навіть свої колонії. Це не заважає, одначе, ляшкові служити за американського доляра гідом у публічних домах.
Біля полячків — парочка шведів. Один із них тримає ножик усією рукою, як шаблюку. Солідний, мовчазний і дуже делікатний. Але любить бокс більше за свою жінку.
Леся слухає не дуже уважно. Проте, поводиться вже знову як слід. А коли виходить із їдальні, то навіть злегка гордовито підводить голову й опускає вії на очі.
Та в себе в кімнаті знову розвалюється в фотелі, закурює, струшує попіл просто на підлогу, голосно каже неделікатні слова, регочеться негармонійним сміхом. Ох, краще б, може, було не оселяти її поруч з Гунявим? І взагалі, чи витримає вона на довгий проміжок часу таку трудну для неї ролю?
Прощається з Лесею Наум Абрамович не так уже заспокоєно й задоволено, як зустрівся.
* * *
Ранок рюмсає й рюмсає, як нудьгуюча дитина. Сльози котяться й котяться йому по шибках і не втирається.
З вікна видно тиху вуличку з вузюсеньким тротуарчиком і перлямутровими від старости шибками старезних будиночків. І не подумаєш, що в Парижі, — таким щирим середньовіччям тхне.