Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:
— А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що рiзками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?
— Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б'ють? — загула громада i, дивуючись, розпитує.
— Де колода? Не бачите? Дивiться ж! — сказав Швандюра та й повiр рукою по народу навпаки сонця... Так що ж? Удивленiє та й годi! Тогдi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б'ють тую колоду зо всiєї сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тiєї колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв'язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть її та над колодою. Так, скажете, се i не удивленiє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.
— Ких, ких, ких, ких!.. — зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмiєш як її вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:
— Таки, — каже-нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощi та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полицi. Та не бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу. Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо!
— Так возклонiть же її паки! — закричав Ригорович, — i сотворiть їй школярську сiкуцiю, яко же i нам во оноє урем'я субiтки твориша... — Ще добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили, сiчуть... і вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i неї у самої на спинi... латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки... Мовчала-мовчала, хотiла вiдтерпiтись... так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками! Далi як заскавучить, як заскиглить... а далi як стане кричати: "Не буду до суду, до вiку!... батечки, голубчики!.. пустiть, пустiть!.. верну й дощi, верну й роси... I буду тобi, пане сотнику... i тобi, Ригоровичу... у великiй пригодi... тiльки пустiть..."
— Годi, — повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай своє:
— Усугубляйте паче i паче!
Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б'є, а друга жде.
— А бодай вас, пане сотнику! — так загарчав на нього пан Ригорович. — Iще було уп'ятерить подобало за таковоє злодiянiє... Се вона менi зробила, що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянiє... ;
— Але! злодiянiє! — сказав пан Забрьоха, — тобi б усе тiльки злодiянiє i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля такої банi. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще сього не знаєш. Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович наш зоставсь i стоїть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав— думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i каже: "Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопці бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було її парити до вечора, а я її помилую".
Пiдвели Явдоху i ледве-ледве живу поволокли її додому. Народ так заклекотiв за нею, усе кричачи: "Вiдьма, вiдьма! Покрала з неба дощi!" А Ригорович iде собi та щось дума, далi i каже: "Такої менi i треба!.. Пiддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства та на панство..." Та й потяг до пана Микити Уласовича обiдати.
VI
Смутна i невесела ходила по своїй хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що їй дали край ставка при усiй громадi за чаклування. Хто ж то був у неї тогдi, як усяк її цурався, бачивши, що вона є природжена вiдьма, що i у водi з каменюками не тоне, i дощi з неба краде, i мару на людей насила? Але! хто? Не хто, як наш Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський пан писар. Вiн-то, почувши вiд пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхiм хуторi вiд панночки Олени, вiн зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсiм з'їсти. От вiд обiд прийшов до Явдохи, принiс їй усяких гостинцiв i помиривсь з нею, що буцiм се не сам вiн звелiв її i топити, i парити, а що се пан сотник вигадав i що буцiмто хотiв вiн її до вечора парити, а вiн же взяв на свою голову; i став її пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсiм у дурнi пошити: що вiн отсе увечерi прийде її прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила i за нього замiж пiшла; а вiн як пiддасться у чаклування, так тут його i начинити дурнем, щоб i сотенства вiдцурався; а намiсть його та настановити сотником його — Пiстряка; i обiщавсь, що тогдi Явдосi своя воля буде чаклувати, як i скiльки хоче.
Хитра Явдоха неначе i пiддалася. Подарунки забрала i обiцяла все зробити, чого Ригорович бажав, i проводила його отсе з хати. Довго вона пiсля нього ходила по хатi та щось думала; вже б то їй i сiсти хочеться, так не зможе притулитись... так-то щиро її повчили! Вона лежала i на печi, i на лавi; так не влежить довго, бо тiльки i можна животом лежати, а горiчерева або боком i не думай: так її усюди списали.
Ходить по хатi, ходить та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого звiра i з усякої гадини є молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе рiзно, щоб не жахались i давались доїтись. А усi тiї глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полицi, iнше на миснику, було й на припiчку, було й на самiй печi; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло пiд лавкою та край помийницi. Пiд полом лежали усякi трави i корiння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякi реп'яхи, куряча слiпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кiт муруговатий та усатий, i тiльки йому й дiла, що їв та спав та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки i озветься: "Няв, няв!", а вона усмiхнеться та й каже:
"Так-таки, котусю, так!" А коли вона що надума, то й питається його: "Чи так, котусю?", то вiн до неї: "Няв, няв!" Еге! i знали один одного, що говорють. Бiльш у неї не було нiякого хазяйства, та й нащо їй? Чого забажала, то уночi перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, i чого їй треба, усього достала, i є у неї.
Так вона-то, сумуючи, ходила по своїй хатi i, поглядаючи на своє зiбрання, казала собi на думцi: "Є усяке; не пiду до людей позичати". Далi зирнула на дверi, що — я ж кажу — тiльки що зачинила, проводивши когось-то з хати, i каже: "Приводь тiльки швидше проклятого сотника, i я йому вiддячу. Я б тобi, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опiсля; тепер ти менi прислуговуй, а як з'їм гаспидського Забрьоху, тодi приймусь i за тебе, сучий Пiстряче! Хороше, що отсе ти менi розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю... достанеться i тобi, що мене так занапастили, що i сiсти не можу, i згнущались надо мною, що при парубках порвали на менi i плахту, i сорочку, i пазуху розiрвали, i очiпок збили, що я волосом освiтила, та били мене... о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що нi сiсти, нi лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару".
Оттак вона i довго сама собi розмовляла, яж поки у хатi зовсiм стало темно, що хоч око виколи... Аж ось на вулицi загавкали собаки, вона й каже: "Ану, котусю, вiдкрий свої очицi i посвiти, чи не вони се йдуть?" Кiт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха i бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокiп Ригорович пан Пiстряк, i щось у руках i пiд плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, пiднесла до кота, тернула його проти шерстi, так iскри з нього i посипали, i вона засвiтила каганець, поставила на стiл, а сама полiзла пiд стiл чогось-то доставати.
Аж ось — рип у дверi, i ввiйшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили, бiля дверi, а самi i стали озиратись, i пан Забрьоха i каже: "Свiтло горить, а її, бачу, i дома нема".
— Де то вже нема! — обiзвалася Зубиха, лiзучи з-пiд покутя i таскаючи превеликий горщик, ганчiркою зав'язаний. — Ось де я була; отсе доставала горщик з хмарами, що було заховала їх на тридев'ять рiк, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари i дощ пустити.
— Та вже, тiтусю, годi об сiм, — поклонивсь пан Забрьоха i став гостинець доставати. — От тобi хусточка, що менi попiвна вишивала та подарувала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цiлiсiнька копа грошей, тiльки, будь ласкава, тiтко, не сердься на мене i вибачай, що так з тобою прийшлося... Се так... теє-то... якось-то не хотячи...
— Як не хотячи? — аж запищала, крикнувши, Явдоха, — як не хотячи? Коли б тобi хто так пику списав... то ти б не те сказав... Не хочу твоїх подарункiв, цур тобi! Пек тобi! Вiйся з ними! Не мiшай: iду дощi випускати, а то вп'ять пеня буде, i завтра так мене знову випарять, що сьогоднi не зможу сидiти, а завтра вже i не стоятиму. Пустiть мене, пiду дощ випускати.
— Тiточко, матiночко! — аж в ноги упав сердешний Микита Уласович та кiстлявi руки вiдьомськi цiлує та просить. — Не буду вже тебе турбувати, та й що менi за дiло, що нема дощу? От так пак! Я тут є сотник, голодувати не буду: той прийде з хлiбом, той з паляницею, той з буханцем, а iнший i мiшечок борошна привезе; аби б тiльки позивались, то нам, старшинi, i дощi не пiд час, хоч би ти їх, тiтусю, i повiк держала у себе пiд покутем.