Коли хто й хотів би напасти на нього, неминуче напотикався на залізну стіну київських дружинників, розставлюваних воєводою Кирпою, звичним до далеких виправ, так уміло, що здавалося, ніби охороняє багатства київської княжни незліченне військо. Коли ж дехто з челядинців, зляканий далекою дорогою, сумуючи за домівкою або й просто бажаючи урвати з ласого обозу, пробував утікати з возом, або кінно, або на ослі чи верблюді, то його ловлено вже й не київськими дружинниками, а саксонцями, які воліли б повезти все до Саксонії і вже коли й розкрадати, то в себе вдома для себе, а не для когось.
Євпраксія збувала неувагою велике й заплутане життя свого обозовиська, то заглиблена була в свою дитинність, то зненацька вибухала в ній князівська пихатість, гнала тоді від себе навіть мамку Журину, зодягалася в паволоки, висідала з кутого сріблом візка, веліла нести себе в оббитій ромейськими золотними тканинами лектиці, і восьмеро дужих смердів легко несли маленьку княжну, а вона, підібгавши губенята, кидала навсібіч погірдливі погляди, так ніби справді зготовлялася володіти не якоюсь там германською окраїнною маркою, а цілим світом.
У Кракові на честь Євпраксії влаштовано було кількаденне учтування, були славетні слов'янські каші, меди холодні й гарячі, пива, печені, були зальоти вродливих і гордих воєвод, задаровувано Євпраксію, священиків, дружинників, Журину, влаштовано лови пташині для забави руської княжни, співано їй пісень веселих і сумних, як великі слов'янські рівнини; князь просив загостювати хоч і до весни, бо, власне, й не мала б куди квапитися, та Євпраксія була вперто-невблаганна: далі, далі, далі!
Сама не знала, куди поспішає, але по смерті Рудигера, коли спав їй залізний тягар з душі, коли щезло з-перед очей оте, як посол Генріха фон Штаде вгнічував залізним панциром княжі перини, наміряючись розчавити її тендітне тільце, вона мовби позбулася страшної мари. Не було тепер не тільки Рудигера з його нахабним залізом на беззахисно-м'якому київському ложі — не існував і сам граф Генріх. Не хотіла думати, хто прибрав Рудигера: чи то князь Всеволод, у якому, може, зворухнулася образа й біль за доньку, коли згадував знахабнілого рицаря на ложі коло неї, а чи й сам Генріх, який прибирав свідка, бо ж свідки, як сказав абат Бодо, завжди небажані. Євпраксія вже відала, як прибирають свідків. Коли графиня Ода по смерті Святославовій повернулася разом із сином своїм Ярославом до Германії, то вивезла всі багатства, призбирані київським князем. А що не могла довезти їх в таку далеч, то закопала десь на Волині, повбивавши всіх, хто помагав ховати скарби. Про те говорилося в Києві з таємним острахом серед простого люду і з хижим вдоволенням серед можних. Княжим дітям про те й не казано, але вони довідалися від мамки Журини, яка не зносила щонайменшої несправедливості, а тут же йшлося про страшний злочин.
Та тепер Євпраксії навіть подобався отой германський звичай позбуватися свідків. Ненависного їй Рудигера усунуто, прибрано навіки, коли б вона могла те зробити сама, то не вагалася б жодної миті, бо ж почувалася нині вільною, вільною, вільною!
Гнала обоз, квапила, не давала перепочинку, забула про чеберяйчиків, не лякалася залишити рідну землю. Далі, далі, далі! Куди, навіщо?
У Празі князь був ще добріший, ніж у Кракові, мовив до Євпраксії ласкаво, ніжно, видно, вважав її дитиною, а вона ж була київська княжна, германська графиня, шлюбна жона, вона везла стільки багатств, що могла б купити цілу державу.
У Празі на кам'яних будинках висічені були ведмежата, троянди й терези. Вулички такі, що їх можна перегородити списом. У тісних завулках ховалися закохані й грабіжники. Сірий камінь, залізні стебла кованих гратниць, чотирикутні похмурі вежі, вороння над вежами, піняві пороги на широкій Влтаві — все мовби нагадувало Київ, як і в Кракові, як у Луцьку, як повсюди, де проїздила, може, тому й утікала швидше далі від цих городів, утікала від спогадів, від дитинства, утікала в суворість, в чужу мову, билася об неї, ніби об камінь, обпікалася словами, неначе соромом, намагалася вирватися з її оболонки на волю, на широкий світ. Далі, далі, далі!
Гори кострубатилися чорнолісом і кам'яними вежами, гарцювали на вузьких курних дорогах чорні коні, яструби шугали з безмежжя піднебесь просто в очі, прямо в душу. Євпраксія заплющувала очі. Віддавали молоду в чужодальню сторону...
В Естергомі не знайшла тітки, молодий король відправив удову-королеву в її гірський замок Агмунд, і хоч Євпраксію приймано по-королівському, ставлено найкращі в усій Європі вина, вона не затрималася надовго, звеліла братися на Лабу, просто до Нордмарки Генріхової, відразу в Саксонію.
Гори й ліси супроводжували тепер її невідступне. Сірі, як сум, птахи круглооко дивилися на звивистий обоз, мовчки супроводжували малу Євпраксію, вузькоплечу дівчинку у довгій коштовній сорочці — ще в сорочці, а не порочні, бо непорочна, непорочна! А Євпраксії від тих сумовитих птахів захотілося високих трав, щоб з'єднати з ними піднесені руки, заплестися в них, загубитися, сховатися, може, й разом з чеберяйчиками. Де ж то вони, чеберяйчики?
Саксонці били в щити й кричали од щастя. Вночі сиділи коло вогню, обтинали ножами смачну печеню, жерли, рикали, запускали один в одного обгризеними маслаками, розвогненними очима зирили в темряву па новози, бачили там жбани й миси зі срібла, саджені дорогим камінням, золочені кубки, чари з мінливого скла, дріт золотий і мідний, бісер і бурштин, паволоки з грифонами й довгохвостими райськими птахами, хутра такі пишні й густі, що не продмеш, мечі гнучкості такої, що, звинуті в обруч, не ламалися. Все те їхнє, все те для них, все те в Саксонію!
Уже на горах стояли тепер замки, мов сірі сови, будівлі були тяжкі й похмурі, на дорогах товклися нахабні рудо-гриві кобили з тупими залізними рицарями на них, костру-батилися покрівлі городів, мов сухі спини черепах, викинутих на сушу, хрипко стогнали дзвони над кам'яною землею, камінь давив зусюди так, що й серце, здавалося, б'ється не в груди, а в камінь.
Ще раз настала переміна в Євпраксії, тепер запанував над нею нелюдський жах, хотіла б закрити обличчя руками, втікати звідси світ за очі, втікати безтямно, чимдуж просити рятунку в усіх богів, нових і давніх, та було вже пізно. Камінь — сірий, безнадійний, жорстокий, і в тому камені живуть, мов дикуни чи розбійники, графи, барони, рицарі, живе їхній імператор, а десь удома білі ласкаві доми, зелена лагідна земля і Київ, знесений на тихих пагорбах під саме небо. Євпраксія плакала, не ховаючи сліз. Мамка Журина втішала її, називала дитиною знову, як давніше, воевода Кирпа скособочився ще дужче, страждаючи разом із маленькою княжною, а тим часом чорні саксонські коні скакали поперед обозо-виська навперейми сонцеві й чорним жирним тіням, падали над глибокими ровами з просмерділою водою важкі дубові мости, гриміли іржаві товстезні ланцюги, голоси в замкової сторожі були так само іржаві, мов стояла вона тут віки цілі, граф Генріх не виїздив назустріч своїй жоні, сподіваючись, видати, на Рудигера.
Люд стрічав молоду маркграфиню без захватів, збайдужіло й похмуро, зате замки ставали перед нею на кам'яні коліна, ліси вклонялися з найвищих верхів, відстані стискувалися, мовби провалювалися в гірських бескеттях; під грозами й дощами, під сонцем і вітром наближалася Євпраксія до свого мужа, ближче, ближче, ближче...
ЛІТОПИС
подив
Свої вмовкають, так і не розпочавши розповіді про Євпраксію і дивні її пригоди, зате чужі навперейми хапаються повідомити про прибуття до Саксонії доньки славетного руського царя, зятя ромейського імператора, брата французької королеви, свекра англійської принцеси, родича королів Швеції, Норвегії, Угорщини. У хроніці монастирів Розенфельденського й Хассенфельденсенського кострубатою своєю латиною виписує хроніст про те, що "донька руського царя приходить в сю землю з великою пишністю, з верблюдами, вантаженими розкішними шатами, коштовним камінням і взагалі незчисленним багатством". (Верблюд був таким дивоглядом, що, потрапивши, скажімо, до чеського города Пільзеня, як дарунок руського князя, навіки зостався в гербі сього міста).
І це сталося саме тоді, коли імператор Генріх поконав саксонських баронів, примусив їх укласти мир, а як писав згодом Отберт, єпископ Люттіхський, "такий закон про мир був так само корисний нещасним і добрим людям, як шкідливий негідникам і хижакам. Одним він давав шматок хліба, другим — голод і злидні. Ті, хто розтратив свою власність на військові приготування, намагаючись оточити себе звичною кількістю сподвижни-ігів і перевищити в цьому інших, повинні після позбавлення права на грабування — з їхнього дозволу будь сказано,— вступити в боротьбу із зубожінням, бо їхніми погребами заволоділи нестачі й бідність.
Ті, хто скакав перед тим на змиленому огиреві, змушені були вдовольнитися тепер селянською клячею. Хто ще недавно носив одяг не інакше як яскраво-пурпуровий, тепер вважав прекрасним мати одяг тої барви, яку дала йому природа. Золото радувалося, що його більше не втоптували в багнюку, бо бідність примусила носити остроги з заліза. Одним словом, усе, що погані нахили розвинули в тих людях суєтного й зайвого, відняла тепер у них учителька-нужда".
І ось тоді до маркграфа Північної марки, спрямованої проти слов'янських племен лютичів і венедів, до Генріха, який перед тим і так уже отримав у спадок великі багатства графині Оди, колишньої руської княгині, прибула прекрасна, як янгол, руська княжна з багатствами, за які можна було б купити всіх германських єпископів і баронів.
У першому нашому літописі під роком 1083 стоїть:
"Приде Олег из Грек Тмутороканю, и я Давида и Володаря Ростиславовича, и седе Тмуторокани; иссече Козары, иже беша светници на убиенье брата его и на самого, а Давида и Володаря пусти".
І рідний брат по батькові Євпраксії, славетний Володимир Мономах, пишучи через десять літ своє "Поучения" синам своїм, жодним словом не згадає не те що нещасної своєї маленької сестрички, а й іншої сестри, Янки, народженої, як і він, від ромейської царівни. Згадує лиш невістку свою, шкодуючи, що не бачив за гріхи свої ні першої радості її, ні вінчання, і просить прислати її до нього, щоб з нею кінчав сльози свої та посадовив її на властивому місці, належному їй, і сяде, мовляв, вона, як горлиця на сухім дереві, скаржачись, а великий князь утішиться тим часом в бозі.
Як горлиця на сухім дереві.