Князеві теж здається, що зміг би сісти в сідло.
Дністровий плин зачаровував. Легіт з ріки дихав у лице то упругою прохолодою, то пахощами карпатських пущ, то грушами-гниличками, то прив'ялою отавою, то висхлими стернищами. Дністро, що плив серединою Галицької землі, увібрав в себе усі її пахощі; і князь Ярослав, розкошуючи ними, пожалів, що, здоровим будучи, не приїжджав на цей високий берег щоденно. Від Дністра він набрався б здоров'я не тільки тілесного, а й душевного; тут виразніше чуєш, як пахне отча земля.
— Я б тут виздоровів... — сказав— князь до лічця Га-расія Вірменина, що чипів біля мар.— Поставити б на березі теплий намет і слухати б удень і вночі, як унизу бурунить ріка... і дихати б пахощами своєї землі. Це і є, мабуть, Гарасію, той єдиний лік, який підняв би мене на ноги. Чи як думаєш?
"Чари-запахи отчого краю — лік для кволої душі. В тебе ж тіло вмирає",— подумки відповів лічець. Уголос сказав інше:
— Я радий, що мій волостелин знайшов лік.
— А, гадаєш, ні? — насторожився князь. У відповіді лічця причаївся сумнів.— Справді,почуваюся здоровшим.
— Холодно тут. Вітер... — злякався Вірменин, що князь сповнить забаганку. Будеш чипіти всю осінь на белебні. — Скоро підуть дощі, — він зіщулив плечі.
— Звели розкласти багаття. Погріємося. Я давно не грівся біля вільного вогню. Вогонь, що скутий у печах мулярами, різниться від вогню польового або лісового.
Роби кинулися збирати патиччя, сухий хмиз, корневи-ща. Бризнули іскри з-під кресала. Несміливі язички полум'я, тонесенькі й ніжні, як пелюстки маку, напевно завмерли б, коли б роби не поприсідали довкола багаття та не заслонили б його від вітру. Князеві теж баглося затулити долонями маків цвіт, що народився з іскри, добутої із заліза й кременю. Однак зважився висунути з-під кожуха руку аж тоді, коли полум'я, весело потріскуючи, вже не потребувало людського захисту.
Полум'я тепер вимагало дров. Роби, а за ними гридні, великі бояри з Костянтином Сірославичем, лічець Гарасій, княжич Олег несли все, що потрапляло під руку.
Вогонь порівняв їх, повернув у дитинство або й ще далі — у нетрі віків, коли він вважався богом, і горе було тому родові, у хижі якого причахав жар.
Ярослав направду забув про свої болі, тягнув до вогню обидві руки, посміхався до нього. Дим, змішаний з пахощами дністрового леготу, був солодший за мед, цілющіший од усіх варив Гарасієвих. Жарінь, що облизувала руки й лице, розтікалася по жилах, додавала бадьорості. Князь просив свій почет множити вогняну силу, ятрити її палицями, докидати дров, дарма що полум'я, гогочучи, сягало зросту мужа. Почет догоджав волостелинові, як міг. Власне, це й не було догодою, робота обернулася в приємну забаву, бо кожний, кинувши в полум'я оберемок хмизу, почувався причетним до вогню, його родичем і годувальником. На дністровому березі, як білий ряст, розсипалася і квітла радість, тут і там зривався сміх. Люди у ці хвилини не пам'ятали причини, яка привела їх сюди; вогонь випалював з них щирий або ж удаваний смуток; людські погляди, мов сонячні зайчики, ковзали по самотніх марах і дивувалися, чому це волостелин галицький лежить на них нерухомо, коли поруч гогоче, потріскує, пашить жаром живий вогонь.
Ярослав прощав їм забудькуватість. Ярослав в уяві обіймав і роба, і гридня, і сина свого Олега, і давнього недруга Сірославича. Не обіймав одного Володимира.
Княжич бокував. Він походжав над кручею і збивав палицею голівки будяків. Його мовби не обходило батькове прохання додавати моці вогню, бо не приніс ні патичка. Вважав за нижче своєї гідності сповняти чорну роботу? Чи справді боявся, що від живого вогню перейме силу й знову запалає батьків світильник?
"Покликати його... присоромити? — князь з тугою позирав на сина.— Примусити, щоб кинув у вогонь хмизу? Та що це дасть?"
Текли сльози по лиці Осьмомисловім. Дим їх видушив? Синова зневага?
"Якби розходилося лише про мене — бог би був йому суддя. Я б стерпів, вибачив... хоч і тяжко усвідомлювати, що рідний син не бажає обігріти останні хвилини родителя. Гірше, коли він, одягнувши княжий вінець, занехає світильник отчої землі",— знову впрягся у свою борозну князь Осьмомисл.
Світильник отчий... земля... син... Борозна кружляла по колу; коло звужувалося, давило,'як обручем, груди, забивало дихання. Він знав засіб, як розірвати коло і вийти на простір. Обдумав ЦЕ до найменшої дрібниці. І не міг зважитися. Проти ЦЬОГО кричало все його людське єство... кричало не від сьогодні, а від тієї днини, коли знайшов із кола вихід. Поки що батьківське почуття було сильнішим від обов'язку державного мужа. Поки що... Та найвища-бо пора переборити себе. Досить скиглити. Вичікування до добра не приведе: дні його пораховані.
Осьмомисл застогнав. Лічець Гарасій підтикав поли кожухів і запитував, чи не час повертатися до палат. "Почекай ще трохи, Гарасію, — шептав князь,— Хай я надивлюся, натішуся вогнем". Власне, тепер ватра ув його очах стала чимось більшим, ніж лише звичайним вогнищем; тепер на березі дністровому ярився полум'ям світильник Галицької землі; світильник живився не патиччям, а жаром сердець русинів — від кожного по краплині, по іскорці — і нема на світі сили, яка б його погасила. Нема? А чом тоді краї ватри беруться попелом, чом никне полум'я і студеніє, сизіє жар? Ще хвиля, ще друга — і на місці ватри-світильника залишиться попелище. Скрізь попіл: попіл у грудях, попіл у жилах, у голові. Легіт з Дністра теж пахне попелом. Сіро навколо...
Осьмомисл скинув з себе кожухи. Припіднявся на лікоть.
— Поклич-но сюди печатника,— мовив він лічцеві.— Та швидше. "Швидше, поки попіл не засипав весі й города, поки в моїй силі біду відвернути".
Ян не забарився. Прикляк біля мар.
— Маєш мені щось сказати, осподине?
— Так. Спершу відішли геть лічця... хочу сам на сам.
— Може... не варто? Вершения державні...— спробував оберегти князя від турбот.
— Це і є вершения державне, боярине. Те, що зараз почуєш, не нині мною вирішено. Виношено воно, як чадо в утробі матері, як мисль філософа — обдумано.
— Радий служити тобі,— Ян на всяк випадок озирнувся.
— Послужи, боярине, востаннє.
— Не кажи так... житимеш ще, княже.— В горлі боярина застряг клубок. Ледве стримався, щоб не схлипнути. На цей раз без усякої поганої мислі. Таки жаль князя, йому ж завдячує своїм злетом.
— Не перебивай і, вчини ласку, не підозрівай, що лепечу я з вогневиці. Єсьм при своєму умі, тверезий. Тверезо, отже, зваживши, велю тобі, учини так, боярине, щоб завтра вночі утопився княжич Володимир.
Печатник скочив на рівні ноги. Борідка його тремтіла.
— Ні, ні,— відмахувався він і хрестився, як від злого духа.— Горітимеш у геєні вогненній.
— Єсьм князь, однак беру приклад з батька твого дереводіла Чагра. Він не сумнівався, віддаючи сина свого Люта на людський суд. А щодо геєни — горітиму,— підтакнув весело князь, радіючи полегші, яка прийшла до нього, мовби після сповіді.— Я, боярине, найлютіші муки прийму за отчий стіл. Я согрішу тяжко, але буде надалі сидіти в Галичі один князь, в одному кулаці триматиме він цілу волость. Єдність — ось запорука, боярине, що не погасне світильник на західних рубежах Русі. Ворота на Русь із заходу будуть кріпко зачинені. Це головне. Чи зрозумів мене?
Князь не ждав відповіді. Власне, він уже забув про Яна. Душу його огортав спокій, він плив на тихих гойдливих хвилях. Ніщо його більше не боліло, і ніщо більше не турбувало: проклята борозна доорана, шлея з плечей скинута. Тепер можна й вмерти; тепер має право ходити полями й лісами, завертати до городів і сельбищ; тепер не побоїться заглянути людям у вічі: він-бо сповнив свій тяжкий обов'язок до кінця.
— Передумай-но, осподине,— долинуло до нього благання старого печатника.
— Сповняй, що звелено,— Осьмомисл повернувся на хвилину з далеких доріг, — єсьм князь... Дулібу доручи... Твоя також турбота, щоб Галич дізнався вранці: утонув випадково в Дністрі княжич Володимир, хміль винен.
— Воля твоя.
...Поверталися в город, коли сонце схилилося на сполудне. Знову попереду їхали гридні, потріскуючи бичами, знову позаду тупцювали й гризли вудила нетерплячі коні великих бояр й княжича Олега. І знову гойдалися на плечах робів мари. Князь тепер не помічав, що його похід схожий на похорон. Він сьогодні зважився на діло, яке й найживішого з живих правцем поставило б. А нащадки, може, зрозуміють мою жертву.
"Що матимуть від твоєї жертви прості люди?" — знову прийшов до нього в думках Іван Русин.
Глава двадцята, з літ минулих
Їдуть!!! — гонець здибив коня перед княжим теремом.— їдуть!!!
На галицьких вежах затрубіли в труби і роги. Тут би якраз ударити в дзвони... дзвони однак по численних церквах і церковцях німували. "Затявся владика Козьма,— посміхався князь Ярослав, виходячи з почтом молодих бояр на ґанок.— Ієреїв своїх, видно, суворо попередив, аби ніхто в півкриси дзвонової не вдарив, коли Настуся в'їжджатиме в город. Ну, біда невелика, обійдуся".
Не тримав сьогодні гніву за пазухою князь Ярослав.
Не мав гніву ані на бояр великих, ані на єпископа з попами, які не зволили прибути на свято, дарма що прошені були. Зате прийшли старійшини братчин — мужі градські, боярове дрібні, гості чужоземні; зате кипів Золотий Тік малими людьми — майстрами руко-месними, перевізниками, рибарами, смердами з підга-лицьких сельбищ. Вони хлинули сюди на світанку, як тільки-но відчинили градські ворота. На Золотому Току клубився притишений, як на Великдень доокруж церкви, гул голосів. Люди справді, як на Великдень, одягли свої кращі строї; обличчя чоловіків — молоді й поорані зморшками, голені й бородаті — виражали святошну статечність, жіночі ж личка, нащипані вранішнім приморозком, навпаки — позагострювалися цікавістю, як лисячі мордочки; жінки нишпорили очицями в гурті, вибираючи, кого б пустити на язики. Поява князя з боярами на ґанку була, як кинутий у плесо камінь, від якого попливли кола. Тісні гурти на Золотому Току й обабіч узвозу, що біг до Тисменицьких воріт, ожили, сколихнулися і метнули в князя насторожені, змішані з подивом погляди. Вони стежили за найменшим його рухом: не пропустили миті, коли встромляв ногу в стремено, обмацували оторочену соболем шапку, з-під черленого корзна вихоплювали золотом перетканий каптан, задивлялись на зелені сріблом шиті чоботи й піхви меча, всипані коштовним камінням.