Щойно закінчилася, може, найсправедливіша війна в історії. і що ж? Справедлива закінчилася, а неправедна триває далі, ведеться вже й не проти народів, а проти кожного: і проти отих людей, що, живучи в землі, будують соціалізм, і проти моєї Оксани, і проти мене, виходить, хоч я нібито й переможець і герой.
Оксану бив дрож. Я вкрив її ковдрою, тоді зверху ще й своєю шинелею, тяжке сукно, пронизане духом велетенських просторів, поволі зігрівало Оксанине тіло, та чи ж зігріється її душа і чим зігріється? Хіба що словами.
Я не наполягав на розповіді, не домагався визнань, мовчки гладив Оксанині руки, терпляче ждав її слів, хоч знав усе й так.
Відправив її тоді саму, пустив у жорстокий світ без захисту, вмовляв сам себе, що так буде краще, що додому треба повертатися добровільно й з усіма, з тисячами і мільйонами, а не з непокірливими одиницями, яких жде недовір’я, зневага, а то й кара. Невже був тоді такий наївний? А може, дбав тільки про власний спокій, не хотів накликати на себе гніву начальства?
Оксана не докоряла мені. Може, й краще, що зазнала тої самої долі, що й мільйони цілі? і на фашистську каторгу, як усі, і з фашистської каторги теж, як усі. Тоді везли, як рабів, а тепер зустрічали, як рабів. Табори, колючий дріт, перевірки, підозри, погрози. Солдати, свої рідні, тюкали й свистіли на дівчат, коли ті були в штанях, обзивали "німецькими підстилками", плювали услід. Вже на першому кордоні біля Ельби перестали вони всі зватися людьми, а звалися "репатріантами", і так через усі кордони до самого дому, а тут теж ти тільки "репатріантка", з’явись у район до уповноваженого емгебе, здай репатріантську довідку і сиди в своїй землянці, не смій зворухнутися з місця, ще й хвали бога, що не опинилася в таборах, не заслали тебе у вічну мерзлоту, до моржів і тюленів. Вона спробувала похвалитися капітаном Сміяном, пригрозити ним. Кому? Не вони бояться — їх повинні лякатися всі. Якийсь капітан? Зітремо на порошок, на попіл, пустимо за вітром! Ти, нікчемна репатріантка, фашистська підложниця, ще наважуєшся нам загрожувати якимсь капітаном! Вона зламалася від нелюдського страху, що терзав її на всій хресній путі з неволі додому і терзав ще нещадніше вже й удома, де навіть рідна мати не могла помогти своїй доньці. Малий Марко похвалився їй, що Микола вже пише їм з Берліна, і дав адресу. Вона писала мало не щодня, але відповіді не було, та, може, і її листи забирав з пошти той страшний чоловік, що наганяє страх на весь район. Не було рятунку, не зоставалося надії. Страх поселився в її душі; заполонив, заволодів нею, обезвладнив, паралізував, той страх виявився могутнішим і за любов, і за справедливість усіх нас, переможців, це вже був страх не одинокої розгубленої душі, а та темна всезагальна сила, яка керувала всією країною і народом, умами, переконаннями, душами, вірою, словами і літерами, чорнилом і фарбами, світлом і тінню; цей страх робив рабами геніїв, слухняними дітьми героїв, возносив лакеїв і ламав горді натури.
Чого ж можна було вимагати від нещасної дівчини, наділеної єдиним даром — красою, що стала її прокляттям? Скільки й пам’ятала себе Оксана, вона несла свою красу, як тяжкий хрест, — ні радості, ні свободи, ні надій. Вічне переслідування, вічна гонитва, вічна втеча. То поліцаї, то німці, то американські негри, то вже й свої. Куди подітися, куди податися? Утекла б назад до тебе, так скільки ж кордонів і колючого дроту поміж нами! і вже коли й маленький лист не пролетить крізь ті загорожі, то як же пробитися душі людській?
Я не стерпів, зірвався:
— Хто він? Як його звуть?
— Не треба! Це страшний чоловік!
— Не такий страшний чорт, як його малюють. Ім’я! Невже ти думаєш, що в нас немає справедливості?
— Його звуть Полубара. Старший лейтенант. А тільки не зачіпай його, однаково нічого не доб’єшся.
— Оксанко, так не можна. З негідниками треба боротися. Он мати твоя, розказують, рогачем од поліцаїв одбивалася.
— А я не вмію! Така вже народилася. Ну, що мені робити? Ну, вбий мене, раз я така!
— Я вб’ю цього Полубару.
— Не зачіпай його. Це страшний чоловік.
— Я захищу тебе від усього світу — так і знай!
* * *
Марко тоді, здається, вчився в третьому класі, але й згодом я так і не вибрав часу, щоб спитати його, чи вчили вони в старших класах про війни справедливі й несправедливі. Забув, а треба було б спитати.
* * *
До Потягайлівки, нашого райцентру, було дванадцять кілометрів. Добиратися — на власних двох. Я вирішив піти до голови колгоспу Левченка. Може, дасть підводу, та й взагалі—рано чи пізно доведеться познайомитися. Країна повинна знати своїх героїв, негідників теж.
В тій половині хати Сіроокого, що слугувала колгоспною конторою, дві молоді жінки (я не знав їх, а може, не впізнав) запекло торохтіли рахівницями, побачивши мене, заціпеніли від блиску золотих погонів і золотих ґудзиків і на моє запитання про голову Левченка дружно замахали руками, вказуючи на іншу половину хати. Я повернувся до сіней, постукав у дебелі двері, пофарбовані в червоне, ніхто не відгукнувся на мій стук, довелося натиснути на клямку і ввійти непрошеним. Ще й не переступивши порога, я майже вперся в широкий стіл, що перегороджував велику кімнату з двома вікнами, перегороджував і відгороджував кожного, хто ввійде, від того, хто тут живе, хто спить он там під далекою стіною на широкому дерев’яному ліжку, а нині возсідає на тім боці столу в вельможній самотині, в самовпевненості й неприступності, мов за паризькою барикадою.
Левченко, а це ж звичайно був він, сидів по той бік столу і сміявся залізними зубами до високої пляшки, наполовину заповненої сивою непрозорою рідиною. Перед ним — біла тарілка з рожевим салом, череп’яна миска з квашеною капустою, велика паляниця і ніж біля неї, але не відрізано ще навіть окрайця.
За війну я всього набачився, але таке навдивовижу було навіть для мене. Зате Левченко почувався, мов риба в воді. Він одразу все побачив, все збагнув і все зрозумів.
— А-а, доблесний воїн? — без здивування прохрипів він. — Прийшов представитися і заявитися? Хвалю! Тягни табуретку, сідай. Для знайомства що треба — випити? Чи, може, я не в ту степ? Як там велося у вас на фронті? Каюсь, не знаю до пуття. Воювати не довелось — природний ганж, батьківщина визнала й пробачила. Ну, знайшов табуретку? Мацни рукою—і вже вона там! Тетяна в мене бригадир аж он який, а син у Тетяни — ого! Може, не те кажу?
Його сліпе більмасте око повзало по мені, мов гидка личинка отруйної комахи, а здорове всвердлювалося в печінку й селезінку, вистежувало кожен мій порух, кожну тінь на обличчі. Малий Марко встиг мені повідомити, як кажуть про ці левченківські очі колгоспники: "Радянське око далеко бачить, а союзне близько".
Я не брав табуретки, не хотів сідати з цим чоловіком, тепер уже зрозумів, що даремно прийшов до нього, що нічого не проситиму в нього, бо в таких не просять.
— Матір хвалите, а живе вона в землі,—сказав я осудливо, — і весь колгосп у землі. Як же воно виходить?
— Все для фронта, все для перемоги!
— Фронту вже немає.
— Тепер в найкоротший строк залікувати рани війни!
— Хіба тут — не рана?
Левченко довго обмацував мене видющим оком, поклацав залізними зубами в зневажливій посмішці:
— Тут всі, хто перебував на окупованій території,—трохи виждавши, додав мстиво — А також репатріанти. Повинні думати, як спокутувати вину, а не про пундики-мундики! Пойняв, доблесний воїн! Для тебе ж знайдемо щось відповідне. Є плани?
Розкривати душу перед цим просмерділим од самогону негідником?
Та коли вже прийшов сюди, то випий чашу до дна, хоч який гіркий трунок у ній. Я все ж потягнув до себе табуретку, підсів до столу. Левченко мерщій набулькав мені в склянку смердючої каламуті.
— За співробітництво? — прискалив видюще око, а мертве повзало по мені, як біла пошесть.
— Коли колгосп допоможе поставити матері хату, тоді за співробітництво.
Левченко не встиг допити свій самогон, відставив склянку.
— Е-е, доблесний воїн, не пробуй на моїй доброті в рай в’їхати! У мене он скотина в землі, ферми треба будувати, а ти мені з хатою!
— Що ж. Обійдуся. Але матір в землі не покину.
— Значить, план є —кидати?
— Плани є. Поїду вчитися: заберу з собою дружину. Думаю, колгосп не заперечуватиме?
— Колгосп? А хто ж дружина, коли не секрет?
— Секретів немає. Оксана Григорович. Їй потрібна довідка, щоб одержати паспорт. Від кого це залежить?
— Довідки нібито видаю я. Але я їх на всяк случай не видаю нікому.
Правду кажучи, я втікав од Левченка. Це неусвідомлене, принизливе бажання з’явилося в мене при першому погляді на поховане в землю рідне село, тоді —в маминій землянці, зміцніло після Маркових слів про Оксану, стало майже панічним, коли рятував Оксану від зашморгу і коли сидів біля неї, грів її крижані руки і плакав її сльозами. Втікати, втікати звідси, вириватися з цього страшного підземного світу на волю, на простори, в безмежжя можливостей, сподівань, майбуття. Широка страна моя родная!.. Я другой такой страны не знаю…
Тепер виникло бажання втікати і від залізнозубого Левченка. Від кого ще? Гей, капітане Сміян, хто ти є, ким стаєш? Може, ти вже й не воїн, не чоловік, а той колобок з казки, що і від діда втік, і від баби втік?
Хоч як там було, від того, хто збезчестив Оксану, втікати я не мав наміру.
Прошугав у тоненьких хромових чобітках дванадцять кілометрів по глибоких снігах (кінські балабухи і запорошені снігом сліди полозків у Мазепинім яру і далі, за могилками, але ні людини, ні скотини, нічого живого в сивому степу), чоботи промокли наскрізь, а тоді змерзлися, взялися корою на ногах, але я вперто шугав далі і таки добрався за дві-три години до Потягайлівки, побачив знайомі ще з дитинства гостряки Татарських могил перед райцентром, тоді протупав по дерев’яному містку (невже зберігся в війну?) перед Луговою вулицею, Гулівером серед ліліпутів пройшов повз присадкуваті принишклі будиночки, на кожному з яких червоніла вивіска, що неодмінно починалася словом "рай": райспожив-спілка, райфінвідділ, райпрокуратура; нарешті опинився на головній площі Потягайлівки, де до революції, казали, був великий базар, а за радянської влади збудували великий раймаг, поставили трохи дивну споруду з ще дивнішою назвою "Чайна", упорядкували, тобто порозвалювали всі колишні крамнички, ятки й торговельні склади, не зачепили тільки довгого, як ковбаса, будинку купця Дашка, де отаборилася районна міліція.
Так воно було й тепер.