Зі страшенною вагою пруть вони вперід ненастанно, безпереривно, уносять зі собою усе, що спинює їх у дорозі. Ті води – се море, яке велетень переливає відразу з одного місця у друге.
Ні одного, ні другого берега не було видко – вони губилися у ранніх опарах, які приймалися з водяних мас. Коли судно підходило до правого берега, почувався клекіт води та гук обвалів. То шуміли води по струях, то валилися у русло підмиті стрімкі береги. Тут і там з-під води, наче рамена мерців, простягалися чорні, перегнилі гиляки осокорів та верб і навіть дубів, які весняні води звалили у ріку на Козацькому острові, або на Тавані, і принесли сюди. Здовж того берега ішла головна течія ріки, і годі було чайці, що плила горі водою, держатися тої сторони. Вона відпливала на схід до лівого берега. Та тут губився моряк зовсім…
На милю-дві ішли тут бунчами ріки плавні – ся безліч рукавів, річок, протоків, затонів. Тут не шуміла вода, тут співали лишень комиші, троща та очерет журливу думу про козацькі походи, бо тут, у тому хаосі острівців, лісів, лугів, піскових лав та річищ, виростала та розживалася козацька сила. Міліони птиць підлітали угору хмарою при появі судна та опускалися знову на воду. Гуси, качки, бекаси, слукви, пірникози, гупала, чайки, хохітви, бузьки, чаплі, журавлі, пелікани та безліч других крилатих мешканців плавні наповняли криками повітря, а з боліт і ліса обзивалося хрюкання кабанців та глухий рев тура.
Чайка в'їхала між острови, і вид відразу змінився. Замість отвертого моря бачило око уперше щось подібне до ріки. Дубовий ліс вкривав острови, але окраїни їх стояли глибоко під водою. Раз у раз зачіпали весла об вершки дерев, одначе не були се дніпровські гнилі, а живі верби, вільхи або зарості, що у звичайний час віночком окружували діброву острова. Так-то плила чайка горі річкою аж до Талинки, де станула коло полудня.
Тут задержалася, і Мустафа висів під час, коли товариші обідали. За годину вернув татарин з містечка, яке лежало на березі ріки між балкою річки Талинки а руслом Дніпра, і привів зі собою других сорок гребців. Дотеперішні висіли і пішли у городок, а чайка поплила далі. На березі не видко було ні пастухів, ні купців, ні хліборобів. Крутилися тільки турецькі баші божуки та сіпаги очаківського беглербега – видко, спокійна людність покинула городок на воєнний час.
На укріпленнях видко було чимало гармат, які вимірено на ріку, куди мусіли би перепливати козацькі човни. Між лівим а правим берегом ненастанно їздили сюди й туди вартові човни, а на більш отвертих місцях, горбках, пригірках стояли фігури, тобто маленькі помости з дашками на кількох височенних стовпах. Під дашком стояв вартівник, розглядаючися на всі боки. Довга драбина лучила помостик зі землею.
Під вечір чайка плила здовж лівого берега острова Тавань, на якого горішньому кінці стояв замок Аслан-керман. Побачивши стіни та земляні вали кріпості, закликали усі подорожні: "Ель гамду іл-л-іллях!", а веслярі підняли весла. Вони обтирали піт з чола, бо праця то була чимала – плисти проти течії. Тому живо заговорили між собою по-турецьки та серед сміху й дотепів спускали на воду човенце. У нього сіли Мустафа, Юрко, Степан і чотирьох слуг Івашка. Чайка завернула вліво, до замкової пристані, а човен поїхав вправо, до лівого берега ріки горі водою. Коли чайка найшлася у значнішому віддаленні, запитав Мустафа слуг руською мовою.
– Розуміє з вас хто по-руськи?
Гребці переглянулися поміж собою і живо забалакали якимсь зовсім незрозумілим язиком.
Тоді Мустафа повторив питання по-турецьки.
– Йок, ефендім! – відповів найстарший з них, високий муж з орлиним носом та чорними очима хижої птиці. – Ми курди з Діярбекіру.
– Пек єї! Дуже добре! – замітив Мустафа. – Паша – се обережний чоловік, не любить, щоби йому хто заглядав під кубок з кістками.
Слова ті звертав Мустафа до Юрка, пристроївши лице приязним усміхом.
– Як-то? Під який кубок? – питав Юрко.
Мустафа засміявся голосно.
– Ти знаєш, ефенді, що грач-костира перемішує кістки, а відтак викидає на стіл, але не відкриває кубка, доки противник не покладе своєї ставки на стіл. Тому, бачиш, на галерах Абазе-паші, ні між його двірнею нема ні одного русина, ні ляха.
Юрко задрожав. Мав би, може, сей брудний, дрантивий татарин відгадати гру Івашка?!
– Абазе-паша, – відповів на вид спокійно, – сам походить з руської землі, тому русинів не любить. Се не дивно. Наколи б ти, Мустафо, прийняв нашу віру, то також не бажав би стрітити другого такого самого перевертня.
Мустафа обкинув Юрка хитрим, фальшивим поглядом.
– Йок, – сказав, – се не те. Ось видите, що вас він не боявся, а при сьому він не позбувся руських рабів, продаючи їх, тільки пустив їх потайки на волю… ефенді! Старий Мустафа добрі ще має очі і бачить много більше, чим хто думає…
Юрко зблід. Рука його мимоволі сягнула за пояс за кинджалом, але Мустафа зі своїм найсолодшим усміхом поклав руку йому на плече.
– Не бійся, ефенді, не хапайся за ніж, Мустафа не зрадить паші, бо Мустафа татарин, а не турок… Його величність хан – коби Аллах обсипав його усіми благами Едему – також не забув заходів візира Насуха скинути його, і престіл в Бахчисараю горить зараз під ним. Тому він бажав би його укріпити під собою. Усе те нитки основи, які держу в руках. По них міг би дійти до тканини, та волів би, щоби паша сам показав мені її, кажучи: "Ось, Мустафо, мій верстат, чи бажаєш стати одним з ткачів?"
Очі Мустафи блистіли у темряві вечора. Він пильно вдивлявся в Юрка, наче бажав вглядіти в його очах розв'язку тайн. Сей погляд притягав до себе зір молодця, мов очі гадюки, і Юрко чув, як слабне його відпорність.
– Вибачай, Мустафо!
– Ефенді! – крикнув нагло на нього провідник човна, який сидів попереду. – Ходи сюди, тут щось пливе на нас, чи не човен?
Юрко вигнався прожогом туди сам, бо Мустафа не міг покинути керми, і став вдивлятися у темряву ночі. З-за пірваних хмар виглянув на хвилину місяць, а у його світлі побачив молодець величезну колоду, яка несеться течією просто на човен.
– Позір , Мустафо! – гукнув. – Бухта вліво! Ще трохи, так!
Величезний дуб, вирваний з корінням, проплив попри човен, зачепляючи галуззям об весла. Небезпека минула, та в тій хвилині почув Юрко побіч себе шепіт провідника.
– Не бійся, ефенді, ми не мурзи, тільки вірмени. Абазе-паша знає, що Мустафі не побачити уже Аслан-города…
Молодець оторопів.
Коли тигр у плодовитій землі Мазандерану збирається напасти на оселю, то крутиться довго довкола неї, досліджує усі стежини, переходи, корчі та криївки і ніколи не дасть людям захопити себе небачно. Кождий його рух напору обчислений, кождий крок обдуманий, а кождий скок смертельний! Таким видався Юркові Івашко серед своєї високої гри. Справді, усі митарства, каверзи, заходи та міркування польських статистів, усі головачі дивану не зуміли відперти удару, який задумав їм нанести сей тигр Мазандерану. Справді, безпечно було усякому у його тіні, а горе ворогові.
Зовсім успокоєний вернув на керму, де Мустафа балакав зі Степаном про Україну.
– Вибачай, Мустафо, – сказав йому, – але ти думаєш, може, що я маю яку участь у планах Абазе-паші. Ти милишся. Паша є моїм другом з давніх літ, але тепер поміж нами нема спільності. Я християнин, а він бузувіра, мені з ним лучиться годі.
– Хай буде і так! – відповів Мустафа, який, певно, подумав, що небезпечно було би наставати дальше. Він і так осягнув свою ціль, пізнавши по збентеженні молодця, що не помилився у своїх підозріннях. А чи самого підозріння не було доволі, щоби перевішати половину дивану та з десятьох беглербегів? Чи за підозріння не платить не раз Алі-паша більше, чим за доведені факти? Доведена річ є звісна. Кождий знає, що з неї може бути. Але хто обчислить наслідки підозріння?
Між тим чайка плила здовж лівого берега Дніпра. Величезний комиш стояв тут стіною, а нічний легіт шумів серед сухої торішньої трощі. З-поміж неї виростали бивно молоді гони. У світлі місяця блистів ярко молодий шувар та світилися сочні листки іреня, наче посріблені. Вода плила спокійно і не була глибока. Вона переливалася тихо поміж островами водяних ростин, а місячне сяйво покривало блеском брудну краску води.
Юрко вдивився у сю картину, наче у півсні. Ось се знову його рідна земля довкола нього. Висісти на берег та полинути ген далеко у Діброву до Галі… Нічого вже не спинить його. Турецькі загони, замки, татарські чамбули остали за ним. Перед ним Дніпро, степи, воля. А там далеко, над синім Тясмином, ждуть на нього сині оченята його вірної дівчини – уся безкрай несказанного щастя, спокою, земного раю! Аж там ждало його життя у цілій повні. Там козацький лад без панів та рабів, безпека, мир, (там жадано сили усього народу, жадано самостійності. Ось з ними, козаками, піде і народ по славних слідах князів, про яких розказував йому і Галі о. Андрей у далекій Іванівці…
Нагло почувся за човном плюск весел та шум води. Рівночасно просто нелюдський крик вирвався з грудей Степана.
– Наші, наші! – лебедів. – Братіки, други… скільки літ… сліз, крові, сердешні мої, ми тут… тут… – і хлипання замкнуло йому уста.
З-поміж очерету висунувся на чисту воду човен, у якому сиділо кількох мужів. На головах видніли високі смушеві шапки зі заломаними вершками. Лучі місяця грали на блискучих дулах самопалів.
– Стій! Стій! – гукали голоси. Весла піднялися горі.
– Піддавайся! Клади збрую!
– Підходіть безпечно! – вигукнув Юрко. – Ми свої!
– Який біс тобі свій? Хто ви?
– Невольники, які втікли з ясиру!
– Брешеш, сякий-такий сину, ану перехрестися.
– Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа! Слава тобі Господи, що сподобив нас почути хрещену мову! – крикнув Степан.
Човни пристали до себе, і Юрко зі Степаном перескочили у козацьку чайку. Степан тягнув ще зі собою доволі великий мішок, але Юрко не бачив того. За ним стояв Мустафа та вихваляв Аллаха і його пророка за поміч у виконанні приказу паші.
Одначе, коли тільки козаки замітили, що у човні є турки, сейчас придержали його гаками.
– Що се за люди? – питали Юрка і Степана.
– Се добрі люди, які нам помогли. Бувай здоров, Мустафо, – відповів молодець, – і не заглядай Абазе-паші під кубок, щоби не побачив замість виграної кістки – Азраїла!
– Аллах, Аллах, Аллах! – закликав наполоханий татарин, але в тій хвилі на знак отамана, що сидів при кермі козацького човна, козаки підняли клюки, і течія понесла турецьке судно долі водою.