Тут він почав розсилати свої сотні по навколишніх селах і містечках, дозволяючи їм діяти самостійно, та ще й згуртовувати навколо себе місцевих городових козаків і повстанців.
Проспер Меріме, в есе "Богдан Хмельницький", як і інші вітчизняні й закордонні автори, натякає на те, що в своїх діях проти поляків, корчмарів, та й узагалі панства, М. Кривоніс відзначався особливою жорстокістю. Що ж, могли бути й такі випадки. Але не слід забувати, що, потрапляючи до рук поляків, повстанці зазнавали просто неймовірно нелюдських тортур. До речі, в цій "катівській" вигадливості неабияк відзначався Ярема Вишневецький.
Поки Кривоніс визволяв Київщину, війська Вишневецького знову запосіли Брацлавщину. Повернувши собі Немирів, Вишневецький наказав буквально вимордувати всіх, на кого падала тільки тінь підозри в симпатіях до повстанців. Та козаки не дозволили йому довго втішатися. Влаштувавши новий спектакль із переодяганням, Кривоніс відбив Не-мирів і кинувся до Махнівки.
Під стінами цього містечка зійшлися головні сили Вишневецького і Кривоноса. Ватажок повстанців і цього разу подбав про невеличку пастку для поляків. Заховавши поза шанцями значну частину своєї артилерії, він добре прикрив її загонами піхоти. Не помітивши гармат, Вишневецький кинув на піхотинський оборонний вал кінноту. Не встигла вона ще й доскочити до нього, як її накрило масованим артилерійським вогнем. А потім долучилися і влучні кулі піхотинців. Перемелене таким способом військо остаточно добили вершники Кривоноса.
Між іншим, саме під Махнівкою Максимові Кривоносу випала нагода кинути Вишневецькому особистий виклик. До бою сам-на-сам. Пропонуючи князеві лицарський герць, він вигуком попередив про напад і тільки цим урятував Вишневецького від свого списа. Впізнавши уславленого рубаку, Вишневецький заскочив поза плечі особистої охорони й утік.
Яскравою сторінкою в біографії видатного українського полководця Кривоноса залишиться і штурм Полонного на Хмельниччині. Поляки покладали на місто особливі надії. Тут була могутня фортеця, що мала подвійні стіни і міцнющу цитадель. Ціла система укріплень прикривала підходи до неї. Одне слово, фортеця здавалася неприступною. Але, скориставшись даними розвідки, Кривоніс уночі кинув кілька своїх полків на передміські укріплення і майже всіх його захисників перебив. Лише якійсь частині з них пощастило сховатися за мурами, але й це підсилило гарнізон. Кривоніс замислився.
Облога могла тривати довго, а за цей час поляки встигли б підкинути підмогу. Штурмувати стіни в лоб — річ майже безнадійна: їх прикривало близько сотні гармат. Не бракувало також рушниць та пістолів, а понад те оборонці наготували ще й казани зі смолою. Але... вони припустилися помилки. Затильну, північну стіну довірили обозникам, а серед них виявилося чимало українців, що співчували повстанцям.
Кривоніс із цього и скористався. Козакам-розвідникам вдалося налагодити з ними найтісніший зв'язок. І хоч поляки підсилили цю ділянку оборони підрозділом солдатів, прохід для його вояків тут у потрібну хвилину знайшовся. Але почав полковник не з нього, а з того, на що й сподівалися поляки, — зі штурму головної брами. Відвернувши увагу ворогів цим показовим заходом, він спрямував кілька підрозділів до північної стіни. Там обозники дали змогу повстанцям здертись на мури і перебити солдатів, а потім приєдналися до козаків і допомогли основним силам Кривоноса пройти до фортеці.
Свою славу непереможного полководця Кривоніс підтвердив і в битві під Старокостянтиновим (нині Хмельницька обл.), де проти нього знову виступив сам Я. Вишневецький, який тепер вже командував усіма польськими військами, що діяли на території України. Одначе й цього разу Кривоніс зумів тактично переграти Вишневецького і частково перебити його військо, а частково розпорошити по навколишніх просторах. Згодом це допомогло полковникові без особливих труднощів узяти штурмом Меджибіж.
Фортеця Бар мала славу чи не наймогутнішої на Поділлі. З одного боку її прикривала річка, з усіх інших — глибокі, наповнені водою рови. А самі мури здавалися просто нездоланними. І що ж зробив Кривоніс? Цього разу він закликав до помочі досвід полководців старожитності: наказав по навколишніх селах спорудити кілька пересувних веж, "гуляй-городків", та нав'язати з десяток плотів. Посадивши на плоти десант, звелів позакидати рови соломою й сіном і підпалити. Полум'я було небагато, бо ж таки — на воді. Зате димом закуріло мало не до неба.
Під прикриттям димової завіси "гуляй-городки" рушили під стіни, причому до місць, що здавалися полякам найнадійнішими і найнедосяжнішими, і вони тримали там найменше людей. Із пересувних веж кривоносівці вдерлися до міста, тоді як основні сили поляків відбивали напади повстанців з боку річки та з боку головних воріт. У Барі повстанці захопили величезну кількість зброї — цілий арсенал, що мав піти на озброєння нових польських військ. Припало їм також кілька складів з продовольством.
Про Пилявецьку битву вже чимало написано, тому нас цікавитимуть тільки дії Кривоноса. Поляки зібрали тут понад 40 тисяч війська, близько 8 тисяч яких становили німецькі найманці. Командували цими полками князь Домінік Заславський та генерали Микола Остророг і Олександр Ко-нецпольський. Коли, під натиском козаків і татар, поляки почали відходити в бік Старокостянтинова, великий мастак на різні вигадки Кривоніс і тут улаштував їм пастку поблизу мосту через Случ. Скориставшись із звичної для відступаючих військ штовханини й безладдя, він пробився до мосту і створив там таке захаращення, що міст не витримав і завалився. В колотнечі й мішанині, що виникла після цього, багатьом-багатьом польським солдатам і найманцям довелося попрощатися із білим світом.
Не дав Кривоніс закріпитися ворожому війську й поблизу Старокостянтинова. Розгром був таким, що деякі польські підрозділи втікали аж до Львова, гадаючи, що тільки там зможуть трохи оговтатись та зібратись на силі, щоб протистояти армії повстанців. Але тут, під стінами Старокостянтинова, її ватажка тяжко поранило: куля пробила йому груди над серцем.
Як з'ясувалося згодом, львівські мури теж не дали полякам порятунку. Сюди підійшов з військом сам Хмельницький. Корпусові Кривоноса було наказано штурмувати могутню цитадель — Високий Замок. Цю фортецю на високій горі також відносили до неприступних. Але під натиском криво-носових завзятців подалася й вона.
В листопаді 1648 року полки Кривоноса в складі військ Хмельницького підійшли до Замостя (нині територія Польщі), їх ватажок іще не одужав після тяжкої рани, але це не завадило йому керувати боями. Кривоніс готувався першим увійти в місто. Та в цей час у Польщі обрали нового короля — Яна-Казимира, який надіслав послів до Хмельницького з проханням розпочати переговори. Та перед цим призначив за коронного гетьмана князя Ярему Вишневецького, який прагнув не так переговорів і миру з повстанцями, як помсти, й почав негайну підготовку до походу в Україну. А вже наближалася зима. Повстанське військо не готове було до неї: бракувало теплого одягу, вичерпувалися запаси продовольства. Усе разом примусило Хмельницького зняти облогу з Замостя й повернути в Україну.
Та ще під час облоги нове лихо спіткало нашого героя: він захворів і, як з'ясувалося, на чуму. Замостя, отже, стало останньою фортецею в його сповненому бойової слави житті. Поховали Максима Кривоноса в Києві — з усіма можливими військовими почестями.
В особі полковника Максима Кривоноса Україна тоді втратила, але й досі має, одного з найвідданіших своїх синів, одного з найталановитіших воєначальників, на перемогах, на прикладі життя якого можна (і треба) виховувати нових захисників Вітчизни. Його ім'я повинні (повинні!) носити військові частини та найпрестижніші учбові заклади сучасних Збройних Сил.
Певен, що незабаром деякі міста України воістину пошанують себе пам'ятниками цьому звитяжному полководцеві.
Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман визвольної армії.
Червень 1651 року. Військо Богдана Хмельницького оточене під Берестечком. З трьох боків його тиснуть до непрохідного болота. Самого гетьмана в повстанському таборі нема, — він був кинувся навздогін татарській орді, а підступний хан захопив у полон свого союзника. Поляки знають, що довго козакам у таборі не втриматись. Вони спокійно винищують оточених методичними гарматними обстрілами, й час від часу пропонують здатися. Й ось тоді повстанці обирають наказним гетьманом полковника Івана Богуна (р.н. невід. – помер 1664), одного з найдосвідченіших і найавторитетніших воєначальників Визвольної армії.
Поляки знову накрили табір густою запоною артилерійського вогню, але на цьому не стали. Вони кинулися на штурм і проламали в одному місці оборонні лаштунки козаків. Серед повстанців засіялася і дедалі дужче почала розростатися паніка. Й Іван Богун, щоб вирятувати хоча б частину війська, зважився на одчайдушне — повести його через болото. Мостити переправи було ні з чого та й ніколи. Богун наказав заганяти вервечкою в трясовину вози, кидати кожухи, в'язки сіна й хмизу, ступати по крупах засмоктуваних тванню коней, кидати під ноги сідла — не цуратися нічого, що здатне хоч якось утримати людину на поверхні.
Багатьох воїнів болото засмоктало, чимало загинуло вже по той бік, коли треба було прориватися через загороджувальні загони поляків. Та все ж Богунова сила волі, що змогла підпорядкувати людей у найскрутнішу хвилину, врятувала життя кільком тисячам повстанців. Вони вийшли з оточення й відступили на території, підконтрольні адміністрації гетьмана Хмельницького.
Про літа, що прожив цей лицар до "Хмельниччини", знаємо небагато. Але відомо, що на час повстання він уже мав чималий військовий гарт, воював у загонах Павлюка й Остряниці і був серед тих козаків, що після поразки повстання пішли на Дон. Принаймні, цілком упевнено можна твердити, що перед початком битви під Жовтими Водами він прибув з Дону, маючи під своєю командою кілька сотень донських козаків, — здебільшого українців, що колись були козаками запорізькими. У битві Богун командував окремим полком повстанців, який пішов на штурм польського табору в перших лавах, разом з полком М.