Мабуть, перед зустріччю з Стамбулом і з коханою султаншею, згадуючи її пречисті очі, сам хотів очиститися бодай у писаннях своїх султанських і хоч на мить повірити, що можна зберегти чисте сумління, коли твої руки по лікті в крові. Але, згадуючи Хуррем, нетерпеливлячись перед близькою зустріччю, .уже не був султаном, ставав задумливим поетом Мухіббі, закоханим Меджнуном, а в закоханих у крові тільки серце.
Вдень і вночі йшли великі готування. Сушили барабани й знамена, перемотували тюрбани, чистили коней, поправляли пояси, діставали приховані коштовності, навішували на себе дорогу зброю, прикрашалися, чепурилися, оздоблювалися. У Стамбулі лопотіли шовки, напнуті обабіч вулиць, по яких мав проїхати султан, під копита його коней кидали квіти й стелили килими, в мечетях молилися-на славу ісламської зброї, били гармати над Босфором, коли переможне військо вступало в брами столиці, гриміли мідні яничарські тулумбаси, грюкотіли барабани, кричали натовпи — вперше Сулейман в'їздив до Стамбула з такою пишнотою, приголомшував не перемогою, а сяйвом і силою влади, неприступністю, величчю.
Він і до садів гарему в'їхав верхи, тільки супроводжували вже його не блискучі візири й воєначальники, а піші євнухи, і назустріч виходили не сановні чоловіки й мудрі служителі бога, а валіде й султанша Хасекі в хутрах — одна в білих, друга в червоних руських соболях, і хоч зимовий стамбульський день був похмурий і глиняна земля у садах розбагнена від дощів, просто в ту багнюку постелено довгий сувій білого ліонського сукна, присланого королем Франціском, і султан, зійшовши з коня, ступив на те сукно з одного боку, а з другого йому назустріч пішли валіде і перша жона Хуррем Хасекі, і сказані були урочисті слова привітання, а більше нічого, б" довкола роїлося від євнухів і служебок, і кожне мовлене тут слово вже сьогодні розлетілося б по всьому Стамбулу.
Хоч, за звичаєм, султан обідав або ж самотнім, або ж з візирами й великим муфтієм, того дня він виявив бажання обідати з валіде й Хуррем, і знов не було сказано нічого зайвого, валіде вперто затискувала свої темні уста, неохоче випускаючи з них по кілька слів, султанша не відлякувала Сулеймана шорсткістю, якої він так боявся, сиділа мила й привітна. Кидала на султана ледь вловимі швидкі погляди спідлоба, схиляючись над стравою, аж валіде що дужче затискувала свої різьблені губи, так ніби хотіла сказати своєму синові, що немає в цій жінці ніяких цнот, а коли і були, то давно вже поплямовані безсоромністю.
Сулейман не міг дочекатися, коли зможе лишитися з самою тільки Роксоланою, і водночас боявся тієї хвилини, бо вона була тут єдиною людиною, від якої міг почути тяжкі докори і за свій невдалий похід, і за все, вчинене в тих землях, де пройшов його кінь, і найперше — за Ібрагіма. Хто знає, що таке влада, той знає також, і що таке страх.
І знов страхи його виявилися марними, бо Роксолана, як завжди, вгадала його думки й ляки, торохтіла про дітей, про спеку в Стамбулі, про те, як ждала його й не могла діждатися, її молоде тіло зголодніло за чоловічими пестощами, нестерпно довгі місяці чекала його з цього безконечного походу, іноді впадала навіть у дивацтва, ходила нагою по садах, замикалася в темному покої, нікого не підпускаючи до себе. І ждала, ждала свого султана. Хоч що вона каже — хіба можна так казати?
— Чому ж не можна? — сповнений вдячності за її доброту, привітно мовив Сулейман.— Я твій, твій. Султан і муж. Так само, як ти моя Хасекі, султанша, Хуррем. І я кохаю тебе найбільше в світі. Закоханий, як Меджнун, як Фархад. А ти? Чи ти й досі закохана в мене?
— В султанів закохуються не жінки,— злякано наставила вона на нього руки,— в них закохується тільки вічність!
— Я приготував тобі дарунок, гідний вічності,— поважно сказав він.
— Чи ще мало в мене безцінних дарунків, мій повелителю?
— Такого ще не було. І ніхто не знав нічого подібного. Ми влаштуємо урочистий сюннет [67] для наших синів. Весь Стамбул прийде на це велике свято. Посли іноземних володарів. Весь світ османства.
— Баязид ще замалий для обрізання, ваша величність.
— Візьмемо Мустафу, Мехмеда й Селіма.
— І Мустафу?
— Він мій найстарший син.
— І ви проголосите його спадкоємцем престолу? А моїх дітей задушать, як кошенят? Тоді ліпше б я їх задушила в колисці, ніж тепер отак мучитися!
Вона заплакала, але султан посміявся з її сліз.
— Ніхто не посміє зачепити бодай одного з моїх синів до моєї смерті. Всі шахзаде житимуть довго й щасливо і зазнають усіх втіх цього світу, поки я султан. До того ж я ще не маю наміру називати свого спадкоємця. Коли Фатіх заповідав для користі держави передавати владу найдостойнішому, він не мав на увазі найстаршого. Найдостойнішим може бути й наймолодший. Тому хай ростуть спокійно, не знаючи суперництва, не обтяжені думкою про тяжку будучину й неминучість.
Але Роксолана не заспокоїлась.
— Ну так. Але ви покличете на сюннет і цю черкешенку, бо вона мати Мустафи?
— її прибрано з-перед моїх очей, і назавжди. На цей славний сюннет будуть допущені тільки султанша, султанська мати і султанські сестри.
— Мій володарю, ми стільки не бачилися і тепер говоримо не про любов, а про справи! Це можна простити чоловікові, але жінці — ніколи!
Він був вдячний їй за ці слова, але не стримався, щоб додати:
— Готування до великого свята розпочнеться вже завтра.
Півроку в Стамбулі тільки й мови та криків було про наступний сюннет. Галас, молитви, запрошення іноземних послів, будування, готування. Забулася ганьба Відня, не згадувалися вбиті, не було мови про голодних, убогих і нещасних. Стамбул ішов назустріч сюннету! Султан визначив день сюннету: в другому місяці джемаді, рівно через тридцять днів після першого джемаді — дня взяття Фатіхом Константинополя.
Шість місяців минули під знаком сюннету султанських синів. Власне, про самих синів і не думав ніхто, про них забуто одразу, кожен примірявся до того, яке місце займе він в урочистостях, як йому просунутися, пропхатися, пролізти, зачепитися бодай мізинцем. Султан скликав диван, радився, давав настанови, сам стежив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано послів. Скендер-челебія разом з Гріті й Ібрагімом вигадували й здирали додаткові податки на сюннет. На базарах кричали щодня про наближення сюннету глашатаї-телляли. По домах ходили жінки-окуюджу, кликали на урочистість. Астрологи-мюнеджіми запевняли, що констеляції зірок сприяють успішному проведенню великого свята. Поети заздалегідь писали касиди й складали назіре на поеми славетних своїх попередників. Невтомні підлабузники, зажерливі хапуги, пройдисвіти й горлорізи крутилися довкола султанського трону, маючи хіба ж таку нагоду, щоб втертися в довір'я до падишаха, прославляючи його мудрість, великодушність, щедрість і державний розум. Стамбульські натовпи, завчасно смакуючи щедрими частуваннями, які матимуть вони в дні сюннету, прославляли Сулеймана, кричали про свою любов до султана, дякували йому за турботливість і увагу до простого люду, хоч потім вони ж лічитимуть витрати, як після весілля Ібрагіма, і проклинатимуть марнотратство і безглузду розкіш.
Неймовірний розмах, щось мовби від буйнощів природи, від безмежжя степового роздолля, нічого спільного з убогим побутом кочовиків, високий смак і водночас дикість, блиск і розкіш італійських міст і тисячолітня вишуканість Царгорода, а до цього східні барви й звуки, нестримність — усе це зливалося в не бачену ще світом урочистість, готуванням до якої були зайняті державні люди й лизоблюди, іноземні майстри й служителі бога, славетні будівничі й прості чорнороби, наймані крикуни й примітивні дармоїди.
На Іподромі Коджа Сінан споруджував султанський трон, поставлений на лазуритових стовпах, привезених з Єгипту. Над престолом мав бути напнутий золотий балдахін, стіни з найдорожчих у світі тканин, підлога встелена найтоншими в світі килимами. Сулейман кілька разів їздив на Ат-Мейдан, беручи з собою Роксолану, показував їй, як іде будування, розповідав, як біля підніжжя його престолу на всю широчінь Ат-Мейдану буде розіпнуто безліч різнобарвних шовкових наметів для найвищих осіб царства, і серед них, найближче до престолу,— золоті намети для неї, для валіде й для султанських сестер, бо він намірився поламати звичай, за яким жінкам заборонено бути на сюннеті разом з чоловіками, і хоче зробити так, щоб ця урочистість принесла радість передовсім їй, Хуррем.
— Вже визначено на дивані, що це триватиме рівно двадцять днів,— сказав він.— Весь Стамбул готується з радістю і вдячністю. Навіть звірі з мого звіринця готуються до сюннету. Ми пообіцяли відпустити на волю одного взятого в рабство німця, який хоче вразити нас небаченим видовищем бою левів з диким вепром. Ти маєш постати на сюннеті в усьому блиску й розкоші, які може дати тобі твоє найвище становище в державі.
— Може, виступити разом з дикими звірами? — засміялася Роксолана.
— Жінки передовсім мають дбати про відповідне вбрання. Султанша повинна з'являтися очам натовпу щоразу в новому вбранні перед кожною молитвою.
— П'ять молитов на день і двадцять днів сюннету — отже, сто нових убрань лиш для цієї урочистості? Ваша щедрість не має меж, мій повелителю. Я мала б радіти й сміятися у час сюннету, але боюсь — плакатиму, думаючи про своїх дітей, про те, як їм буде боляче.
— Це робиться в ім'я аллаха.
— Але чому все, що твориться в ім'я аллаха, має супроводжуватися болем?
— А що таке біль? Може, це і є життя.
— Тоді як пояснити плач і стогони, які почув пророк, піднявшись на сьоме небо? Хіба то не людський плач? І чому люди, замість радіти життю, оплакують його?
— То плач ангелів, які вимолюють із сльозами в аллаха прощення гріхів для правовірних. У час сюннету ми влаштуємо вчену ! суперечку мудрих улемів, щоб розкрити всю велич цього обряду, , який залишає на чоловікові знак належності до істинної віри, до ' обранців аллаха.
Роксолана зітхнула. Як усе просто. Кожний негідник може стати обранцем аллаха, пожертвувавши для цього такою малістю!
— Я з нетерпінням ждатиму цього високого торжества,— сказала вона.
— Не маю сумніву, що ти будеш захоплена небаченим видовищем,— пообіцяв султан.
Видовище справді видалося неймовірне.
З ранку визначеного дня Сулейман із султаншею і валіде в супроводі всього двору прибув на Ат-Мейдан, де поблизу яничарської казарми-мохтерхане вже височів його розкішний престол, а перед ним, на всю широчінь колишнього царгородського Іподрому, вигравали яскравими барвами пишні намети для наближених, вельмож і прислужників.