Дванадцять тисяч яничарів непробивним обручем охоплювали свого падишаха. Лив дощ із холодним вітром, а в султанському наметі було сухо й тепло, мідні жаровні, наповнені розпеченим родопським деревним вугіллям, розпромінювали приємне тепло, з курильниць лилися індійські аромати, мовби нагадуючи Сулейманові про великого завойовника індійського трону Бабура, якого він мав перевершити ось тут, під стінами цього притулку Габсбургів. Султан скликав диван, слухав повідомлення сораскера про перебіг дій. Втішного було мало. Нестримні на незахіщених місцевостях, по яких вони прокочувалися смертоносним валом, турецькі війська ставали безпорадними перед щонайменшою перешкодою. Єдине, що вміли,— уперто повзти, як надокучливі мухи, на мури й вежі обложених твердинь, як мухи, гинути тисячами, і коли й здобували нарешті твердині, як то було під Белградом і на Родосі, то здобували такою кривавою ціною, що страшно було мовіти. В Угорщині Ібрагім за два походи не спромігся узяти Жодної щонайменшої фортеці. Клав трупом тисячі, слав до султана гонців-хабердарів з вістями про перемоги, а виходило: брехня за брехнею. Інший давно б позбувся голови, у грека ж, на загальний подив, голова ще стриміла на в'язах і трималася, здається, доволі міцно, бо після кожної нової невдачі Сулейман, який наливався дедалі більшою люттю і жорстоко карав кожного, хто попадав йому під руку, вертлявого грека обдаровував своїми ласками, чіпляв йому на тюрбан нове перо з діамантом, видавав із скарбниці нові та нові шкіряні гамани з дукатами.
Під Відень Ібрагім не привіз великих гармат, якими колись громили мури Белграда й Родосу, бо сподівався на підведення порохових мін під стіни й утворення проломів. Але всі підкопи, що їх пробували робити турки, негайно викривали оборонці, які в підземеллях тримали посуд, ущерть налитий водою, і великі барабани з насипаним на них сухим горохом. Від щонайменшого здригання землі вода вихлюпувалася з посудин,горох торохтів на барабанах, оборонці ж миттю вели стрічний підкоп і підривали ісламських воїнів або ж робили несподівану вилазку в тому місці, де ведено підкоп, і сікли там турків своїми страшними мечами, на кожний з яких могли нанизувати по три чоловіка.
Одного разу сам Ібрагім ледь не потрапив до рук віденців, які вискочили з міста, порубавши двісті яничарів. У той день Сулейман обіцяв снідати у Відні. Оборонці послали до нього кількох полонених, щоб ті сказали султанові, як шкодують віденці, що не можуть послати йому на сніданок нічого іншого, крім гарматних ядер.
Переконавшись у неспроможності сераскера здобути місто, султан звелів 14 жовтня іти військом на останній приступ, пообіцявши по двадцять дукатів кожному з тих, хто увірветься за мури. У великий пролом, утворений вибухом кількох мін, які все ж таки вдалося підвести під стіну, кинулися першими яничари, не так заохочені султанськими дукатами, як сподіваннями на здобич у місті, але військо сунуло за ними повільно й неохоче. Вже не молитви й обітниці пророка й падишаха, не зурни, барабани й тулумбаси підганяли ісламське воїнство, а паші й беги, які пустили в хід канчуки, палиці, шаблі, штовхали й штурляли своїх воїнів у спину, пхали їх уперед, як скотину на заріз, а ті впиралися теж, як скотина, воліли гинути навіть від рук своїх бегів, ніж іти проти іспанських мушкетів, які плювали страшною смертю з-за кожного каменя, і проти німецьких мечів, якими ландскнехти різали все живе й мертве, стоячи по коліна в крові, невразливі ні для стріл, ні для ядер, ні для божої кари. А тут ще додало ляку видіння двоголового рицаря, який наповнив серця віруючих таким жахом, що навіть яничари завернули й кинулися навтіки, затуляючи очі. А двоголовий, величезний, весь у крові, непідступний і недосяжний, стояв у самому проломі й рубався з такою несамовитістю, ніби вже був і не чоловік, а сам диявол, який спустився з неба чи прийшов з пекла на поміч християнам. Португалець, який втратив ліву руку, і німецький найманець, якому відрубано праву руку, притулилися плечем до плеча, з'єдналися в одного чоловіка, може, вмираючи, стали перед ворогами ніби втілення неприступності і безсмертя цього дунайського великого міста,— і тупа османська сила відринула.
Султан, рятуючи від остаточного поганьблення честь свого сераскера, звелів відступати.
Була середина жовтня. Дощ змінився снігом. Небо, мовби змилостивившись над невдалими нападниками, вкривало землю білим пухнастим саваном, ховаючи під ним ті тридцять тисяч ісламських воїнів, які полягли під стінами Відня. Султан виплатив яничарам по п'ятдесят дукатів кожному, Ібрагімові дарував шаблю, всіяну самоцвітами, чотири кафтани й шість тисяч дукатів. Жодного докору, жодного гнівливого погляду на великого візира, тільки ласка і розпроміненість, хоч і лунали Сулейманові у вухах слова з листів Хуррем, які вона слала йому з Стамбула щотижня, повторюючи в кожному, ніби рядок вірша: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!" Ганьба Ібрагімова падала й на нього. Визнати її — визнати для обох.
Яничари вили від люті, що йдуть з-під Відня, по діставшись до його домів, не випустивши пуху з перин і тельбухів із, животів віденських жителів. Усе, що не могли нести з собою в далеку дорогу, валили у величезні купи, підпалювали, у ті страхітливі вогнища кидали своїх полонених — хто слабіший, хто старіший і нікчемніший,— рубали їх ятаганами на шматки, набивали на палі для розваги. Сулейман не пробував їх зупиняти. Ліпше хай зганяють свою лють на безневинних чужинцях, ніж знову бунтуватимуть проти нього й проти візирів.
Загони грабіжників розбрелися по всій гірській Австрії, по угорській і сербській землі. Палили церкви й цілі села, присвічуючи собі дорогу, втоптували в багнюку священні книги, сплющували золоті й срібні чаші, щоб вмістилися вони в сакви, хапали людей, а хто не міг іти, вбивали на місці. Османський літописець смакував, зображуючи ті мерзенні вчинки: "На базарах продавані красуні, які мали чоло, мов жасмин, густі брови, високо підняті, і стан, як у райських гурій. Майно, рухоме й нерухоме, люди й худоба, істоти словесні і безсловесні, все було пограбовано або попало під шаблю — так сповнено заповідь пророка, як чинити з невірними".
Ганебний відступ тривав цілих два місяці. В снігу й холодних дощах борсалося османське військо, мов велетенський звір, що грузне в трясовинах, губить один за одним члени свого незграбного тіла, задихається, знемагаючи, конає від виснаження. Люди гинули вже й не від ворога, а від стихій і від власного знесилення. Так помер головний яничарський ага Касим. Коло Буди в снігових завіях пропав цілий караван із скарбом великого візира. На Угорській рівнині, сплюндрованій турками ще три роки тому, ждав султанські орди голод. Знов розливалися ріки, знов придунайські трясовини всмоктували в себе тисячі людей. Коли па початку грудня султан з військом прибився до Едірне, у місті після вечірньої молитви стався землетрус, земля хвилями ходила під ногами у завойовників і в самого Сулоймана, так ніби до сил небесних у їхній зненависті до ісламського війська долучилися ще й сили земні. А султанові все лунали й лунали слова його Хасекі: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!"
Лише тепер Сулейман зрозумів, чому після всіх своїх походів він повертався до Стамбула без пишнот і урочистостей, а крадькома, ховаючись, мов злодій. Він боявся, сам не відаючи чого. Чи то стамбульських натовпів, чи невисловленого гніву своїх предків, чи божої кари, чи голосів мертвих, поз оставлених ним на бойовищах, бо голоси ті переслідували його щоразу довго-довго, плакали, стогнали, благали й проклинали. Кого проклинали? Винуватця їхньої смерті? А винуватцем завжди був тільки він.
Цього разу відкрилося йому, що лякається зустрічі з Хуррем. Уже не була маленьким золотоволосим дівчиськом з полохливим тілом і зіщуленою, мов маленьке пташеня, душею. Двадцятип'ятилітня розквітла жінка (хоч тіло в неї лишалося так само полохливе), султанша, якій він дав славу й могуття, мати його дітей, мудра, досвідчена, тверда, коли треба, і ласкава, як сонячний усміх. Бачив її оточену дітьми, добру й дбайливу, схилену над книгами або ж над листами, які лише йому в його безконечні походи, сповнювала йому серце такою любов'ю, що він іноді боявся за себе, за свою малість, нездатність вмістити в собі те безмірне почуття, яке вона так щедро йому дарувала. І завжди була доброю до нього, не вимагала — тільки просила, не лютувала — тільки скаржилася, не втручалася в його клопоти — тільки співчувала своєму султанові, над яким безжально нависла панівна сваволя держави.
Щоразу, повертаючись до столиці, радів, що застане там свою Хуррем, посилав молитви вдячності пророкові й своїм предкам, що так мудро влаштували з жонами, оберігаючи їх, пильнуючи, примушуючи ждати покірливо й радісно. Як сказано: "Істинно богобоязливі — в місці надійнім, серед садів і струмків, зодягаються вони в атлас і парчу одна проти одної..."
Тепер боявся Роксолани. Що вона ще йому скаже після тих гірких слів докору, які лупали в її листах? І що він відповість їй? Видавалася йому єдиною щирою душею на світі. Все довкола вдаване, хитре, сплюгавлене, брехливе — і ось засвітилося зненацька, засяяло, мов розступилися небеса і впало манною, пролилося нектаром, злетіло ласкою самого аллаха з райських садів. Десять років була з ним і біля нього, стояла коло найвищої влади на землі, але досі була цілковито байдужа до тої влади, любила Сулоймана як мужа, як чоловіка, як людину, і це сповнювало його похмуру Душу гордістю незнаною і безмірною вдячністю до цієї жінки.
Як мав приступитися до неї після ганебного цього походу?
Шість днів сидів Сулейман в Едірне, нікого не підпускав до себе, замкнувшись у палаці, думав над тим, як увійти до Стамбула.
Коли немає перемоги, її слід чимось замінити. Яничарам він роздав майже триста тисяч дукатів — не знати, чи й дісталася б їм така здобич по взяттю Відня. Тому вони врешті втихомирилися. А чим заткне пельку всім крикунам у Стамбулі й у всьому світі?
Від крику можна врятуватися тільки криком. Поразку прикрити тріумфальним поверненням і пишними урочистостями в столиці, які перевершували б будь-що знане. Ось мудрість влади!
Знаючи, що ніхто з володарів ніколи не слухав виправдань, усе ж розіслав у всі заприязнені землі листи, де писав, що пішов па Відень, щоб побачитися й поговорити про справи Угорщини з королем Фердінандом, але той утік до чехів — і ні духу ні слуху.
Для своїх підданих видав фірман, в якому хвалився, що помилував обложене місто у безмірному своєму милосерді, відхиливши пропозицію про здачу, і так повернувся з тріумфом і чистим сумлінням.