— Мою поведінку... ворожість оту в школі помітили? Правда, помітили, я бачила: ви помітили, так. Це панувала в мені перша душа. Повинна я була політичне визначитися, чи як сказати. Й ви через душу мою оту показну на мене огнівались; гнів ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона, бідна, ледве не розплакалася... було мені жаль осиротілих дітей, бо що діти винні. А третя душа є, мабуть, тільки в жінок... це, певно, ангел-хранитель, що даний або від Бога, або сотворений самою жінкою; ангел той денно й нощно літає над народженим тобою дитям. Хтось собі думає, що ангел-хранитель мусить бути лише лагідним і добрим, правда? А як же стерегти без меча, правда? Чи бодай без злості? Хіба назвеш такого ангела — хранителем? Ви повинні мене зрозуміти, це так просто мене зрозуміти: отут, у цьому селі вбито мого сина.
Нам із Іриною було й тяжко і страшно слухати жінчину балаканину про три душі, немов про три одежини, котрі можна при потребі міняти... можна міняти, а можна й повісити їх у шафі й тинятися по світу без душі. Якась вовкулацька філософія. Невже кожен може сотворити для себе потрібну на певний час душу? Досить лише напнути маску і ти вже доброчинець, або ж ти — вовк, або ж ти опер Ступа, який під кулеметом учить наших краян "жити по-новому". Нічого не існує святого чи забороненого, або ж бодай стороженого законом? Про який закон, мораль, про яку людяність можемо говори-. ти, коли душа, мов шкура вовкулаки, висить у тебе на клинку — бери й приміряй.
Як легко...
Якщо легко, то чого ж вона, ця стара жінка, нарікає, що важко бути людиною. Радянською людиною, так?
Хоч... що ми з Іриною знаємо про радянську людину? Чи маємо право її судити? Чи вовкулацька напнута шкура не є слимаковою хаткою, в якій можна переховатися від доносів, від куль, від приниження, від страхів, від проповіді ненависті. Ми ж бо "визволені" у вересні тридцять дев'ятого, за вісімнадцять місяців більшовицької "волі" встигли лише краєчком ока зазирнути за браму, де починалося пекло, й то за той позирк поплатилися тисячами й тисячами замордованих.
Будьмо терпеливі, Іринко...
Одарка Пилипівна, схиливши голову на руки, які розпластала на столі, схлипувала; плечі її тремтіли, ціла її постать обвуглилась, скоцюрбилась, і не стало гордої жінки з козацького кореня.
— Я чомусь вірую... я чомусь хочу вірити, що мій Сашко жив великою метою: творити добро для цих людей, що в селі... конкретно добро для Горопах. Вони ж йому заплатили злом — пустили в нього кулю, — лебеділа жінка, ковтаючи сльози.
Ми з Іриною мовчали; ми бачили на клинку вовкулацьку душу, озброєну німецьким автоматом.
— Вибачайте, — сказала згодом Одарка Пилипівна, — я тут розплакалася.
Ірина її обняла; моя тендітна Ірця вилася біля гості, як хміль навколо тички.
— Така вже доля випала матерям — оплакувати своїх синів. — гладила вона плечі, голову старої учительки, гріла у своїх долонях її долоні. — В мене теж був син, Роман, і теж, уявіть собі, жадав добра для людей... для цілого краю; він теж був комуністом... ще в підпіллі за буржуазної Польщі був комуністом. Гестапо арештувало його у Львові... і згинув він у концтаборі під Любліном. Десь там розвіяли його попіл. Ви бодай знаєте, де вашого сина могила, а з мого Романа деревце, певно, виросло, або полин засіявся... або квітка синя.
Чому синя, Ірцю?
Я смалив цигарку, притулившись у кутку біля теплої кахльової печі і боявся сколихнути тихий плин жіночої журби. За вікнами шибав собою вітер, розганяючи низькі хмари по далеких куточках неба, на чисті небесні плеса викочував несміливе, по-осінньому соромливе сонце. Воно скупо посміхалося, й скупого того усміху вистачило, щоб день за вікнами прояснився і немовби подобрів.
Мені так здавалося.
У тиші, у ясності та в згоді сиділи за столом, обнявшись дві згорьовані жінки, які й не підозрівали, що до закутка за кахльовою піччю приходили на мій поклик Роман і Сашко Козаченко, я їм насипав у клапті газети рубленого тютюну, хлопці слинили цигарки й, закурюючи, один одного запитували:
— За що ми погинули, брате?
І позирали при цьому на мене.
В мене боліло серце: ой, хлопці, вітер на дворі...
Ой, хлопці, як скриплять старі верби...
Вербовий мокрий листок приклеївся до шибки вікна; листок був продовгуватий, тонкий, темний і блискучий, як азіатське око невідомого звіра.
Може, звіром була осінь?
10
— Чи можете мені показати місце, де впав мій Сашко? — спитала опісля Одарка Пилипівна. — Ще прошу: розкажіть, як це сталося? Тільки без героїчних домальовок; про героїчне уже розповідав мені капітан Ступа. Читала я також у вашій районці. Великих слів велика сила.
Ми йшли з нею вулицею, обминаючи калюжі; на нас косилось оком сонце, а з-за фіранок спозирали селяни. Вочевидь, Одарка Пилипівна котроюсь своєю душею відчула, що людські погляди зі своїх сховків вистрілювали кулями, село ж бо напевно довідалося про її приїзд, але кулі її не брали, вона навмисне дибала вулицею відкрито, навіть гордо, і я не міг би вгадати, котра душа у ній тепер жила, очевидно, та перша, яка призначена для людського ока. Вона не бачила невидющими своїми очима ні принишклих хат, ні тинів, потрощених облавниками, ні мокрих садків, що різьбилися на подвір'ях чорно-білими грав'юрами, ні навіть цвинтарних хрестів... дубові хрести, попришкандибали з-поміж гробів ближче до вулиці й нахилилися чи то від вітру, чи з наміром оповісти Одарці Пилипівні про тик, що лежать на гробовиську: кого замучено, кого застрілено, а кого вбито гранатою в криївці; хрести були наївні, стара жінка слухала тільки мою уривчасту оповідь про смерть її сина, і тільки його смерть бачила.
Я повідав їй, що Сашко Козаченко вмер направду таки вояцькою смертю. Сталося се серед білої-білої днини, коли начебто смерть від кулі не чигає відкрито на людину. Так думала принаймні група енкаведистів, яка, запричастившись перваком, самовпевнено довбала кирзаками сільську вулицю... довбала й порегочувалась із чогось там, і підспівувала "Катюшу", і смачно матюкалася.
Літо ж тоді панувало в нашому селі. Дерева мліли під сонцем, як дівки перед легінями. Сонно зітхали поля житніми хвилями. Тиша пливла неквапно, і лише чекістський гурт, наїжачений зброєю, заплив у її золоті плеса, немов піратський хижий корабель.
Попереду гурту, як звичайно, посвистував товариш Ступа, поруч — Сашко Козаченко. Дарма, що літо, а в нього набакир шапка-кубанка. червоне денце палає, з-під кубанки чуб кучерявий. Сашко оповідав щось про свою суджену, про Стефу з Лисичан, з якою збирався одружитися ("Ви про це знаєте, Одарко Пилипівно?") Так мені опісля оповідав товариш Ступа. Очевидно, іншого разу Сашко про Стефу не розповідав, бо нащо це Ступі? Та й нагоди не було. А тут хміль розв'язав язик. Та й, видно, був хлопець закоханий.
Дівча його було справді вишукане... кажу "вишукане", бо мало зелені очиська, а сама руда, аж червона, личко, як папірець, губи — вінчиком. Я колись мав нагоду в Лисці розмовляти з шевцевою донькою... ("Мали б ви, Одарко Пилипівно, писану невістку").
Галасливий, підхмелений чекістський гурт не надав значення, що їм назустріч майже серединою дороги колотив пилюкою підліток. Босий. Простоволосий. Солдатські штани висіли на ньому, як на патику, і мусив їх підтримувати; також завелика теліпалася на плечах кабатина.
Ступа, Козаченко та й інші облавники не раз цього хлопчину стрічали, знали його в лице, котрийсь, може, з чекістів давав йому при нагоді копняка, щоб не плентався під ногами, а котрийсь — людяніший, давав припалити цигарку.
З обличчя хлопець виглядав невиразно: дрібні риси, кирпатий ніс, безконечно байдужі, сонні очі. Чуб вигорів на сонці до білизни. На губах — бліда усмішка.
Прізвище його було Несміян, Михайло Несміян. Дітлахи кликали його Михаськом Затичкою; так, він був затичкою, бо ним, соромливим і послушним, поштуркували хто не хотів, і кожного він послухав і кожному послужив.
Мав такий податливий характер. У школі Михасько не визначався успішністю... та і яка могла бути успішність, коли виростав у великій родині: тато слабував на сухоти, три сестри — молодші. Старша від нього Ганна — дівчина на виданні. Таке мініатюрне було сотворіння, як зеренце, живе, непосидюще, як синичка, й на відміну від Михаська — гостре на язик. Торішньої осені знайшли її в кукурудзі за селом. Хтось її зґвалтував... вже мертву, певно, збещестив, земля доокруж була зрита... і рот повний землі, щоб здавити її крик. Того надвечір'я начебто чули її крик, власне лише одне слово "Сту-па-а-а"! Та чи то правда? Хто міг посвідчити, що, мовляв, я чула, так я виразно чула, як дівочий голос викрикував у кукурудзі про Ступу. І хто міг перепитати про цю подію всесильного Ступу?
Хто?
Михасько?
Хирлявий старий Несміян?
Михасько тюпав собі серединою вулиці назустріч енкаведистам і коли б вони не були п'яні, коли б не забували про свої злочини, то здалека помітили б, що Михасько Затичка тюпає дорогою, схиливши вперто голову, як молодий бичок; і ще могли б запримітити, що хлопець ворушить губами, примовляючи щось до себе, а чи до світу, чи до Господа Бога, а чи таки до них, до енкаведистів, що наближалися.
Вони нічого не помічали; лише помітили в останню секунду, коли хлопець, порівнявшись з ними, відскочив убік і блискавично вихопив з-під поли кабатини наган; хлопець викрикнув два слова "Ступі за Ганну" й натиснув на курок раз і вдруге. В опера він не вцілив, сержант Козаченко вмиг ока заслонив собою Ступу.
Заслонив...
Тривало це секунду, чи дві, чи...
І впав Сашко Козаченко.
За ним упав Михасько. П'ять автоматів і Ступів "дехтяр" дірявили хлоп'я, сто куль, може, в нього всадили, і ще їм було мало... і ще бездушне тіло товкли кирзаками. Люди за тинами вмирали від жалю і страху; лють більшовицька заморожувала кров, засипала глибоким червоним снігом літній день; люди за тинами мовчки ридали, трималися руками за мички трави.
Так було...
Так діялося, Одарко Пилипівно.
І ще додам напослідок, що опер Ступа лежав над трупом вашого сина, пестив лице й гладив чуприну, плакав, і бив себе в груди, що тяжко помститься.
11
Ми з Одаркою Пилипівною стояли на тому самому місці — навпроти воріт Федя Конопчика, де Михасько двома кулями замість Ступи убив Сашка Козаченка.